Коли на другий чи третій день під час зізнань Вонсовський назвав прізвище Вірлінгера, Клосс перелякався, що передав куті меду. Льозе (вони тоді ще допитували Вонсовського удвох) почав голосно сопти. А стенографіст, який доти зі скрупульозністю й бездумністю автомата записував усе, не виявляючи ніякої цікавості, зараз був явно настраханий. Він зламав один за одним три олівці й змушений був попросити зачекати, щоб знову приготуватись до роботи. Хто ж бо не чув про генерала Вірлінгера, про якого гітлерівські газети писали як про “героя Балканської кампанії”, якому сам фюрер прикріплював дубове листя до хреста з діамантами? Клосс умить жахнувся: увесь майстерно розроблений сценарій операції розсиплеться, бо хтось нагорі збагне, що малоймовірно, щоб цей старий прусський генерал, затятий мілітарист, міг бути у змові проти фюрера, з рук якого на нього сипалися лише милості. Коли, рапортуючи Дібеліусові, Клосс висловив свою думку, піддаючи сумніву зізнання Вонсовського, а отже, перекреслюючи й свій план, бо на мить безнадійно завагався, то почув, що йому не варто завдавати собі зайвий клопіт.
— Що ближче до фюрера, то більше у нього ворогів, — афористично висловився Дібеліус.
За чотири дні всі німецькі газети, а також нікчемний “Кур’єр варшавський”, вмістили на перших шпальтах у жалобній рамці фото сухорлявого дідуся з моноклем у оці. Генерал Вірлінгер — з глибоким співчуттям повідомляло ОКВ[2] — загинув од кулі російських бандитів десь під Смоленськом.
Машина працювала на повних обертах.
Клосс закрив теку з протоколами і подивився на годинник. Льозе спізнювався, щось мало його затримати. А Клоссові, проте, хотілося, щоб сьогодні на допиті Вонсовського був присутній гауптштурмфюрер. Він щойно довідався, яку роль відіграв його шеф у ліквідації грецького руху Опору, й збирався використати кілька документів, знайдених під сталевим щитком американського стільця у кабінеті Вонсовського.
Двері відчинилися. На поріг ступив Льозе. За мить, ніби тільки й чекали на нього, есесівець привів Вонсовського.
Інший, здоровань, приніс кавник і чашку. Клосс показав Вонсовському на постійне місце — глибоке крісло у кутку кімнати, слухаючи тим часом пояснення Льозе. Його спершу викликав до себе Дібеліус і наказав перевезти сьогодні Вонсовського до абверівської в’язниці.
— Справді? — здивувався Клосс. — Я нічого про це не знаю.
— Це нібито погоджено з Райнером, — буркнув Льозе. — Цей наказ шефа його захопив зненацька: він не звик, щоб Дібеліус добровільно випускав кого-небудь із рук. — Зрештою, Вонсовським зараз тільки ти займаєшся — він буде в тебе під рукою
Постукав стенографіст, за мить він уже сидів біля свого столу й, чекаючи на допит, гострив олівці.
— Я вперше відчуваю таку турботу про себе, — сказав Клосс, не приховуючи свого похмурого настрою. Він не кривив душею. Йому справді не подобалося це рішення начальства. Може, вони щось відчули? Він замислився. То добре, тим краще, грати — так грати. А вголос запитав у Льозе: — Це пусте. Як твої справи?
— Ліпке впертий. Коли прийшов до тями, відмовився од попередніх показань. Але не хвилюйся…
— Я не хвилююсь, — Клосс подивився на Вонсовського. Граф сидів на своєму стільці, тримав у губах згаслу сигару і дивився на краєчок сірого зимового неба за вікном. “Невже хоче тікати? — злякався Клосс. — Забув, що він на п’ятому поверсі?”
Але Вонсовський, ніби відчув, про що думає Клосс, відвів погляд од вікна, налив у чашку кави, покуштував її.
— Минулого разу кава була краща, — сказав Вонсовський. Своїм спокоєм він знову вразив Клосса.
— Ти сказав мені по телефону, що хочеш щось з’ясувати, — озвався Льозе. — Давай, я страшенно змучений.
— Атож, — відповів Клосс. Він поглядом подав знак стенографістові і звернувся до Вонсовського: — Мене зацікавила, графе, одна суперечність.
— У моїх свідченнях? — здивувався Вонсовський. — Це дивно. Я добре все обміркував.
— Непослідовність у ваших свідченнях, — Клосс ушнипився в папери, — і в протоколі трусу в будиночку у Вонсові в день вашого арешту. Отож, штандартенфюрер Макс Дібеліус і присутній тут гауптштурмфюрер Адольф Льозе твердять у протоколі, що в схованці вашої ванни знайшли долари й касети з плівкою.
— Я це підтвердив.
— Знаю, — відповів Клосс. — Ідеться про суму грошей. Коли ви згодились говорити, то визнали, що були там десять тисяч доларів і плівки.
— Так, — сказав граф, — дві перев’язані стрічками пачки по п’ять тисяч доларів кожна. У стодоларових купюрах.
— Брехня, — втрутився Льозе. — В обох пачках було п’ять тисяч. Ви, мабуть, помиляєтеся, Вонсовський.
— Я не можу помилятись. Обидві пачки привезла мені в день арешту людина, якій я цілком довіряю. Це не перша передача, яку я отримав з її рук. Тому й так міг би довіритися, але задля формальності я перерахував одну пачку. В ній було п’ятдесят стодоларових купюр.
— Я не можу помилятись, — сказав Льозе. — Приїхавши до Варшави, я одразу перерахував обидві пачки, в них було разом п’ять тисяч доларів. До того ж… — завагався він, — до того ж вони були в моєму портфелі, який я весь час мав при собі.
— Облишмо поки цю справу, — сказав Клосс. Він помітив, як Льозе завагався, зерно сумніву посіяно, треба дати йому час прорости. — У мене є ще одна неясність, пане Вонсовський. Три дні тому ви визнали, що повідомлення до Відня, до начальника штабу віденського гарнізону, ви переслали у вересні через одного свого приятеля. Наступного ж дня ви уточнили, що посилка містила докладні інструкції для віденської групи змовників на випадок вдалого замаху на життя нашого фюрера. Ви не звернули увагу на одну подробицю.
— Я все сказав.
— А проте — ні. Ви замовчали прізвище кур’єра. Коли під час трусу у вашому кабінеті я, сидячи на вашому знаменитому стільчику, переглядав папери, мені попало до рук кілька конвертів з адресами. Допомогти вам?
— Ця людина, — повільно почав Вонсовський, вдивляючись в обличчя Клосса, ніби хотів угадати відповідь, — ця людина, — повторив він, — не знала, що везе. — Він явно вагався. Майже не помітний для стороннього спостерігача кивок голови, зроблений обер-лейтенантом Клоссом, був знаком для Вонсовського викласти все. Проте він справді був неабияким актором. Вирішив подратувати Клосса.
— Я волів би, — сказав Вонсовський, — не згадувати це прізвище.
— Коли кажуть “а”, — гримнув Льозе, — треба сказати…
— Гаразд, пане обер-лейтенант, — мовив Вонсовський, — але попереджаю, що ви пошкодуєте. Кур’єром був ваш безпосередній начальник.
— Хто? — схопився Клосс. Він сподівався, що непогано зіграв роль здивованого і приголомшеного.
— Авжеж, — підтвердив Вонсовський, — оберст Герберт Райнер.
Льозе мовчки підвівся, відчинив двері, жестом покликав есесівця і наказав йому відвести в’язня. Стенографіст, ніби переляканий тим, що сталося, квапливо збирав свої папери.
Тільки-но він вийшов, Льозе сів у крісло навпроти Клосса.
— Для мене справа очевидна. Я збагнув, нарешті, що він шукав у мисливському будиночку на другий день після арешту Вонсовського, і, вітаю тебе, Гансе, ти зміг завадити йому це знайти.
— Я не вірю, — сказав Клосс, — щоб оберст Райнер теж був зрадником.
— Ти ще дуже молодий, Гансе, а я старий дойда. За це самі факти. Ми не маємо права піддаватись сентиментам.
— Ти маєш рацію, але я не знаю, що тепер робити. Адже я мушу доповідати Райнеру про кожну нову деталь слідства.
— Я пропоную усунути Райнера із слідства, — сказав Льозе. — Доповімо про це Дібеліусові — хай він думає.
— Авжеж, — сказав Клосс, — тільки Дібеліус нам і лишився. Та, — завагався він, — я не знаю, чи можу тобі сказати про це. Мені не виходить з голови сума: п’ять чи десять тисяч доларів? Я переконаний, що, коли ти поліз до схованки, в ній було п’ять тисяч. А Вонсовський затявся, що було десять. Навіщо йому брехати? Я спочатку думав, що це просто якийсь недогляд, помилка стенографіста чи моє необачне припущення. Серед паперів Вонсовського я знайшов, до речі, ці три картки. — Клосс посунув їх через стіл до Льозе. — Підпис ідентичний і здається мені знайомим.
