Райл подумав, що цей гестапівець — зухвалий тип, і хотів було послатися на свої особливі повноваження, та передумав. Він тільки запитав, що вони збираються зробити з Пулковським. Бруннер непривітно всміхнувся і прямо сказав: ліквідувати. Він надто багато знає.
— А його дружина? — ще насмілився спитати Райл. У нього пересохло в горлі, і він налив собі чарку.
— Можете налити й мені, — мовив Бруннер. — Його дружини немає живої вже кілька тижнів.
Райл глянув на Бруннера, не приховуючи огиди. Зненацька директор збагнув, що є дуже багато речей, про які він волів би не знати. А втім, це його не стосується. У нього є своя робота, з якою він чудово справляється. Життя влаштоване так, що кожен повинен виконувати свою роботу, і нічого пхати носа в чужі справи. Це природна річ.
Він гадав, що розмова вже закінчена, але виявилось, що найгірше Бруннер приберіг на “десерт”.
— Де ви познайомилися з своєю секретаркою? — запитав він.
— Облиште її! — верескнув Райл. — Це запитання вивело його з рівноваги: захищати Пулковського він не збирався, але Данку вважав уже своєю власністю.
— Спокійно, директоре, — й далі усміхався Бруннер, — Прошу відповісти на моє запитання.
— Сюди її направила біржа праці, — відповів Райл. Він, котрий навіть у кабінеті фюрера не втратив упевненості в собі, не вишпурнув за двері цього гестапівця. Він відчув, що боїться, і коли він це зрозумів, його і справді огорнув страх.
Але Райл ще пробував захищатися.
— Ви навіть не знайшли винуватців диверсії! — крикнув він ні сіло ні впало.
— Уже знайшли, — відповів Бруннер. — А з одним із них, Казимєжем Оконєм, підтримувала зв’язок ваша секретарка.
Райл пригадав собі це прізвище; вчора за вечерею Данка його називала. Вона розповіла, що хотіла провідати давнього приятеля, але не застала його вдома. Бруннер вислухав Райла і не приховував свого здивування.
— Справді, — буркнув він.
Тепер Райл міг перейти в наступ.
— Чіпляєтесь до невинної дівчини! — вигукнув він. — Якби вона насправді була спільницею цього хлопця, то не назвала б мені його прізвища! — Він хотів говорити далі, але холодний погляд Бруннера наказав йому мовчати.
— Ви дуже нервуєте, — сказав штурмбанфюрер, — а ми не любимо надто нервових, таким не можна довіряти. — Він навмисне розтягував слова. — Рейхсміністр неодноразово нагадував про це. — Бруннер підвівся і рушив до дверей. — У вас з цією полькою досить близькі стосунки, правда? Прошу до мене зателефонувати, якщо трапиться щось цікаве. Ви зрозуміли?
Райл не відповів. Він потім не міг вибачити собі цього мовчання. Треба подзвонити в Берлін, треба піти до коменданта і провчити цього зухвалого дурника. Він знову налив чарки і покликав Данку.
— Вип’ємо, — запропонував він.
Данка непривітно, нічого не розуміючи, глянула на нього, але піднесла чарку до губ. Райл хотів сказати їй, що вона йому дуже потрібна, що від неї у нього багато чого залежить, але мовчав. Він випив ще чарку, потім ще одну.
— Все це свинство, — мовив він, — а те, що не свинство…
9
Ріолетто прийшов вчасно. Він стояв на порозі з величезним букетом квітів; очевидно, сподівався, що вже застане в квартирі гостей, про яких йому говорила Данка, але вона була одна, а на столі Ріолетто побачив дві чарки і дві чашки для кави.
— Ми будемо самі, — сказала вона. — Ви засмутились?
— Ні, звичайно ж, ні, — італієць через силу приховував здивування. — Ви навіть не підозрюєте, яка це для мене радість.
— Спочатку на вас чекає робота, — усміхнулася Данка. Вона відкрила шухляду і кинула на стіл колоду карт. — Я хотіла б щось почути про себе.
Вона уважно спостерігала, як Ріолетто тасував карти. Він нічого не підозрював, обличчя його було зосередженим. Фокусник наказав їй витягти карту — нею виявився виновий король. Ріолетто, здавалося, був здивований, а Данка, побачивши винового короля, відразу подумала про Райла. Сьогодні ввечері, коли вона йшла з роботи, Райл уже не сказав нічого, він навіть не запитав, куди йде. Данка відчула немовби жаль до нього, але її одразу ж узяв сором. Вона не мала права його жаліти.
— Виновий король, — промовив Ріолетто. Він відкрив ще кілька карт і біля короля поклав жирову даму. — Ви симпатична дівчина, ведете важку гру, я, здається, не помиляюсь, правда? — Потім глянув у вікно. — Погано затулені штори, — сказав він. — З вулиці видно світло. Ви не боїтеся?
Саме цього вона й чекала, гадала, що він помітить це раніше. Вона підбігла до вікна. На вулиці вже панувала темрява, але крізь щілину в шторі Данка побачила трьох хлопців, що стояли на протилежному боці. Вже прийшли!
— От тепер добре, — мовив Ріолетто і далі розкладав карти. — Власне кажучи, цим захоплюються більше старі баби. А для мене годі долоні, очей, часом якогось предмета.
— Якого предмета?
— Чогось такого, що ви насправді дуже любите, що для вас дуже дороге.
Цієї миті пролунав різкий дзвоник.
— І все-таки, — сказав Ріолетто, — ми не будемо самі.
Данка відчинила двері. В кімнату вдерлося троє чоловіків. Перш ніж Ріолетто встиг відскочити до стіни і вихопити зброю, вони звалили його на підлогу. Один з них був у картатій жокейці, другий — з чорною пов’язкою на оці, третій — зі шрамом на щоці. Вони чимось скидалися на акторів, котрим звеліли загримуватись так, щоб їх легко можна було розпізнати. Чоловік у картатій жокейці вхопив Данку, кинув її на тапчан, а потім вправними рухами зв’язав і заткнув кляпом рота.
— Ти німецька шльондра, — мовив він. Двоє інших скрутили Ріолетто.
— Підеш з нами, — сказав чоловік зі шрамом і сховав до кишені маленького вальтера, якого Ріолетто завжди носив із собою.
— Стривайте, панове, — пояснив Ріолетто, — я італієць і окультист, я не втручаюсь у ваші справи.
— А зброю носиш, шпик гестапівський! — крикнув чоловік з пов’язкою на оці.
Вони виштовхали його з кімнати. Провели через подвір’я, а потім звивистими безлюдними вуличками околиці повели до шосе. Ріолетто знав, що досить перейти шосе, щоб опинитися в лісі. Чоловік у жокейці, який, напевно, був старший, щохвилини поглядав на годинник.
— Хутчій, хутчій, — повторював він.
— Що ви хочете зі мною вчинити? — запитав Ріолетто.
— Ми ліквідуємо тебе за співробітництво з гестапо.
Вони пішли швидше. Ріолетто зволікав, намагався відстати. Чоловік зі шрамом ударив його в спину прикладом.
— Не бийте мене! — вигукнув італієць. — Я хочу розмовляти з вашим командиром.
— А що б ти хотів сказати нашому командирові?
— Не твоя справа.
— Я з тобою, шпику, на брудершафт не пив, — сказав чоловік зі шрамом.
Вони вийшли на луг. У темряві перед ними блиснула світла смуга шосе. Хлопець у жокейці зупинився біля придорожнього куща. Ріолетто подумав, що якби вони хотіли його ліквідувати, то могли б зробити це раніше або просто в квартирі Данки. Тепер до шосе залишалося всього кільканадцять метрів, а вони чогось чекали, немовби не відважувались перейти безлюдної дороги. Хлопець зі шрамом знову глянув на годинник.
— Ходімо, — наказав він.
Вони вже були на узбіччі дороги, коли Ріолетто раптом почув гул мотора, а потім його засліпило яскраве світло фар. Машина, що наближалася, ввімкнула довге світло; пролунали постріли, хлопці залишили його на шосе і зникли в темряві. Все це тривало кілька секунд. Ріолетто через силу підвівся на ноги, машина, різко загальмувала. Італієць побачив німецьких солдатів, які вискакували з машини, а потім почув голос обер-лейтенанта Клосса.
— Вам пощастило, пане Ріолетто, — ми встигли якраз вчасно.
— Який чудесний збіг, — промовив італієць. — Який чудесний збіг, — повторив він. — Дякую вам.
— Про це ми поговоримо в мене, — сказав Клосс.
Клосс і Ріолетто сіли в машину поруч на задньому сидінні. Вони обидва мовчали, розуміючи, що їх чекає важка розмова. Чи здогадується Ріолетто? Чи можна йому довіряти? Чи є шанси на те, що вони порозуміються?