— Конкретніше!

— Я хотів сповістити, — нарешті насилу вимовив Пушке, — що фокусник Ріолетто — англійський шпигун, котрий давно працює проти рейху. — Він полегшено зітхнув і, сівши на стілець, затягся димом.

Залягла тиша. На обличчі Клосса навіть не ворухнувся жоден м’яз. Пушке ніколи не здогадається, яким несподіваним було це повідомлення для обер-лейтенанта. Клосс дивився на свого гостя і водночас напружено думав:

“Провокація? Спочатку зателефонував Бруннер, потім прийшов Пушке… Ні, неможливо! Навіщо б вони мали це робити? Ще раз перевірити Клосса? Після двох років безнастанних перевірок?”

Пушке нетерпеливо засовався на стільці; він чекав запитань. А можливо, він гадав, що йому скажуть “спасибі” і відпустять додому?

— Чому ви не пішли розповісти це Бруннерові? — запитав Клосс. — А може, ви вже були в нього?

— Я думав, що в таких справах це все одно — абвер, чи гестапо.

— А все-таки ви вибрали абвер. Адже ви знайомі з Бруннером. Та й Глаубель працює на вашому заводі.

— Гаразд, я розповім усе, — зітхнув Пушке.

— Оцього я від вас і чекаю.

— Я розмовляв з Бруннером учора і позавчора… Але сказати про це не відважився. Я гадав, що з вами мені буде легше…

“Бреше, — подумав Клосс. — А якщо говорить правду? Зараз перевіримо”.

— Пушке! — гаркнув він.

Віце-директор враз підхопився з стільця і виструнчився. Це виглядало майже комічно, але Клосса давно вже не тішили типові німецькі реакції. Більше того, він використовував їх.

— Зі мною легше не буде, — сказав він. — Ясно?

— Так точно! — вигукнув Пушке.

— Ти був агентом Ріолетто? — запитав Клосс.

Пушке враз сполотнів, поточився, але Клосс не дав йому сісти.

Раптом Пушке розплакався. Це видовище було просто нестерпне: опецькуватий німець із слізьми на очах… Його історія була, зрештою, проста й банальна. В тридцять дев’ятому році один берлінський крамар почав позичати йому гроші. Спершу дрібні суми, потім дедалі більші, а коли Пушке підписав вексель уже на кілька тисяч марок — з’явився Ріолетто.

— Я нічого злого не вчинив проти рейху, — плакав Пушке. — У мене був приятель в СС, він “потурбувався” про цього крамаря, але вексель залишився, його взяв Ріолетто і зажадав…

— Чого? — сухо спитав Клосс.

— Я тільки дав йому прізвища інженерів, що працювали в Люббіха у Гамбурзі… Потім вибухнула війна, і він втратив мій слід, бо я поїхав у Францію… А тепер знову… Він мене вб’є, пане обер-лейтенант, — зненацька прошепотів він. — Я боюся.

Він і справді боявся. Клосс наказав йому нарешті сісти і дав склянку води. Потім попросив його повторити все ще раз; але вже не слухав, йому треба було щось вирішити. Ситуація дедалі більше ускладнювалась, і кожен крок створював нову небезпеку. Якщо Пушке говорить правду, то передати його Бруннерові не можна, бо життя італійця буде під загрозою. Якщо ж Пушке лукавить…

Передусім слід було перевірити, хто такий насправді Ріолетто. Коли він агент розвідки союзників, направлений сюди у зв’язку з випробуваннями Райла, то операцію вони могли б провести спільно. Згода Центру? На одержання згоди не було часу, треба було діяти на свій страх і риск.

Але як це перевірити?

Пушке підписав усе, що йому було наказано. Клосс сховав папери в кишеню і звелів віце-директорові йти додому. І нехай мовчить. Якщо йому дорога власна шкура, то він мовчатиме. Пушке був здивований, але ж він знав, що в абверу свої методи роботи.

— І не сподівайтесь, — сказав йому Клосс на прощання, — що Ріолетто буде заарештований ще цієї ж ночі. У нас є час. А що стосується вас… треба, ясна річ, спокутувати гріхи. А покута залежатиме від вашої поведінки: мовчання, і самі розумієте…

— Розумію, — відповів Пушке.

Клосс провів його до дверей. Пузатий німець зупинився на порозі і підняв руку в гітлерівському вітанні. Обер-лейтенант глузливо усміхнувся: цей чоловік ще вірив, що переживе війну… Клосс знав, що в Пушке немає ніяких шансів, і не відчував до нього жалю.

Для Райла день почався погано. З самого ранку Данка сказала, що хоче звільнитися на вечір. Вона зайшла до кабінету і промовила це прямо з порога; виглядала вона чудово — на ній була зелена сукня, яка Райлу особливо подобалася. Він хотів крикнути: “З ким ти домовилася?”, але тільки дивився на неї й мовчав.

Потім він спересердя грюкнув дверима — у кабінеті залишився запах її духів. Наказавши викликати Пушке, Райл вислухав його рапорт про хід приготувань на полігоні. Звичайно ж, ще нічого не було зроблено. Пушке сказав: “Майже готовий”, і Райл зігнав на ньому злість.

— За неточність я посилаю на Східний фронт, — кричав він. — На ранок десятого травня полігон мусить бути готовий. Ви розмовляли з Пулковським?

— Так. Він, мабуть, Погодиться…

— Ніяких “мабуть”! — знову верескнув Райл, але й ці лайки, що сипались на голову заступника, не дали йому ніякого полегшення. Та Пушке й не захищався. Він сидів у кріслі, очі в нього були підпухлі, і Райлові здавалося, що він зараз вибухне плачем.

— Що з вами діється, Пушке?

— Нічого, пане директор.

— Ви виглядаєте, як стара баба.

Пушке заходився щось говорити про перевтому, а потім, що ця країна на нього погано діє: живеш тут, як у клітці, боїшся вийти в місто.

— Ну, так облиште свої страхи, — перебив його Райл, — і візьміться до роботи. Можете йти. — Але на порозі, однак, зупинив його і запитав, що робив на території заводу престидижитатор Ріолетто. Він бачив цього пана і в секретаріаті.

Пушке зашарівся, потім зблід і сказав, що Ріолетто заглянув на хвилинку, щоб вибачитися перед ним за недоречний жарт із сигарою. А далі прошепотів, що італієць дивився на фройляйн Данку з величезною, справді величезною цікавістю. Це вже остаточно вивело Райла з рівноваги.

— Забирайтесь геть! — гаркнув він. — І не розпускаєте пліток! А якщо тут ще раз з’явиться цей фокусник, я накажу Глаубелю посадити його на добу в карцер!

Він залишився в кабінеті сам, сказав Данці, що нікого не прийматиме і не відповідатиме по телефону, але працювати не міг. Його весь час облягала тривога. Якщо випробування закінчаться невдало, він втратить довіру фюрера і його навіть можуть послати на фронт.

Райл подумав, що фронт для нього не страшний, але гут перед його очима постала картина, яку він, здається, бачив колись у кіно: рівний білий наст, солдати на лижах і вдалині у вогні хати. Скільки кілометрів від Берліна До Волги? Ні, адже вони вже не стоять на Волзі, він читав нещодавно про скорочення лінії фронту, хоч його, правда, ніколи не цікавили фронтові повідомлення. У батька Райла була навіть карта, на якій він прапорцями позначав пересування німецьких армій. Але Райл до цього був байдужий.

Він подзвонив, і коли Данка з’явилася в дверях, наказав їй принести останній номер газети “Völkischer Beobachter”.[11] Розгорнувши її, Райл побачив на першій сторінці портрет фюрера. Вождь дивився серйозно, хоч і була в його обличчі характерна для офіціальних портретів ласкавість. Райл почав читати статтю, але дійшов тільки до кінця першого абзаца — у дверях стояв Бруннер.

Гестапівець заходив без попередження. Він, здавалося, не помічав присутності в секретаріаті Данки, не визнавав взагалі її права на існування. Підводячись з-за столу, Райл знав, що розмова не буде приємна. День, який так погано почався, не міг принести йому нічого радісного. Він дістав із шафи коньяк, а Бруннер відразу перейшов до справи. Спочатку мова йшла про Пулковського. Штурмбанфюрера цікавило, скільки ще буде потрібний Райлові цей поляк. Директор відповів, що не знає. Він і справді не знав, усе залежало від результатів випробувань; чорт забирай, адже йшлося, власне, про роботу, якій не видно кінця.

— Але ж знанням цього поляка є межа, — сухо промовив Бруннер. — Ви повинні з нього витягти все, що вам треба, і кінець. Даю вам на це, ну, скажімо, три місяці.