Клосс поминув невеличкий майдан з руїнами спаленої синагоги, що стриміли перед очима, звернув у вузеньку вулицю, безлюдну о цій порі, хоча вже й розвиднілося, — ще тривала поліційна година. Пройшов повз дерев’яний, пофарбований колись у жовтий колір будинок з вивіскою годинникаря, оглядівся, зробив ще кілька кроків уздовж високого паркана із щільно збитих дощок і натиснув на хвіртку, яка прочинилася, хоча по великому заіржавілому замку видно було, що її не відчиняли роками. Опинився за жовтим будинком. Крізь шпарину у віконниці пробивалася тоненька смужка світла. Він тричі постукав і, коли рипнули двері, впевнено зайшов у темні великі сіни, минув одну й другу темні кімнати й опинився в тій, що прилягала до крамнички годинникаря. У кімнаті горів миготливий вогник карбідової лампи. Чоловік з землистим обличчям і глибоко запалими очима скинув навушники, поклав їх обіч оксидованої скриньки короткохвильової радіостанції й запитливо глянув на Клосса.

— Знову невдача, — сердито кинув Клосс. — Що за ідіотів ви посилаєте на цей шляхопровід! Вибухом зірвало лише трохи штукатурки з стояка, оце й усе.

— “Тітка Зюзанна”, — чоловік протер долонями очі, ніби хотів прогнати сон, — “тітка Зюзанна” вимагає впоратися з цим шляхопроводом найпізніше до сьомого січня.

Клосс усміхнувся. Він усміхається, коли чує “тітка Зюзанна”, хоча чув це безліч разів і сам не раз послуговувався цим криптонімом Центру. Простяг радіотелеграфістові цигарку, дивився, як той з приємністю затягся димом. Тільки тепер помітив, як страшенно втомлений цей чоловік. Шкодував уже, що так різко висловився, адже годинникар не винен. Поклав на столі щойно почату пачку цигарок “Юно”.

— Умовся про мою зустріч з Бартеком, — сказав Клосс, прямуючи до виходу. — Мені потрібно поговорити з ним особисто.

Не минуло й півгодини, а Едита вже знала майже все про свою сусідку по кімнаті й нову подругу. Грета зраділа, справді зраділа приїздові Едити Лауш; Едита її ровесниця, і через кілька хвилин по тому, як вона зайшла до цієї погано вмебльованої кімнати, що правила за готель цивільним працівникам, залізничникам і дівчатам з допоміжної служби, Грета запропонувала їй називати одна одну на ім’я. їй уже справді набридла Едитина попередниця, яку кілька днів тому відіслали до фатерлянду через нервовий розлад.

— Я дуже рада, що буду з тобою, — патякала Грета, — так мені остогидла та божевільна. їй усе заважало — цигарковий дим, гармидер у кімнаті, якось, коли я помилково взяла її рушник, то думала, що стрельне в мене! Вона спала з пістолетом під подушкою. До цього була в Мінську, працювала в гестапо й завше клала під подушку пістолет. Хвора, зовсім хвора. Ми всі стаємо тут хворими. Це похмуре місто. Безнастанно чуємо про якісь напади польських терористів. Немає дня, щоб хтось із наших не загинув.

— Я знаю, — мовила Едита, — була вже в цьому місті. Не люблю його.

Складаючи у виділеній для неї половині шафи своє ганчір’я, вона знову пригадала ту ніч, від якої минуло майже чотири роки. Разом з присадкуватим, смішним віденцем капітаном Шнайдером, коли його вдалося, нарешті, заспокоїти їй, вони побігли нагору. На другому поверсі в репрезентаційних апартаментах мешкав тутешній комендант. Кілька днів тому його викликали до Берліна, очевидно, у справах ліквідації євреїв. Місто на той час було вже звільнено від євреїв — місцевих євреїв, зігнаних спершу в тісні вулички Затожа, пізніше переселили до Варшавського й Лодзінського гетто. Вдома лишалася дружина коменданта, висока блондинка з гарним, зачесаним у кок волоссям, яку Едита знала з лиця, та їхня дворічна донька, блакитноока плакса. Коли вони піднялися із Шнайдером на другий поверх, Едита спершу побачила, що в гіпсової статуї, яка стояла в ніші, немає руки, і тільки тоді помітила прочинені двері у квартиру коменданта. Шнайдер увійшов першим, стискаючи знятий із запобіжника пістолет. Промінь його ліхтарика вихопив з мороку скуйовджену постіль, розкидані папери, перевернуті меблі. Потім він погасив ліхтарик й схопив Едиту за руку.

— Спустіться, будь ласка, до мене й подзвоніть у гестапо. — А коли Едита ступила крок уперед, ніби хотіла переконатись у своєму припущенні, він раптом зупинив її. — Далі не заходьте: жінка й дитина мертві.

— Це польські бандити, — сказала тоді Едита.

— Схоже на звичайне пограбування, — відповів Шнайдер і потім додав: — Комендант добре нажився при ліквідації гетто.

Едита хотіла заперечити, тоді в неї не вкладалося в голові, щоб німецький офіцер з таким високим чином, призначений на цю посаду фюрером і партією, міг робити те, в чому її переконував Шнайдер. Але не заперечила, не могла вимовити й слова. Як же вона ненавиділа тоді поляків, цих диких нелюдів, що вдираються вночі, аби мордувати німецьких жінок і дітей.

Грета завважила, що Едита її не слухає, і враз змовкла.

— Говори далі, я слухаю, — мовила Едита, ніби боялася тиші. Насправді водночас із картиною, що врізалась їй у пам’ять і пробігла в неї перед очима, наче фільм, чула базікання Грети, яка оповідала саме про те, як реалізує свою нескладну життєву філософію: не згадувати про війну, ні про що не думати, розважатися, пити, втішатися життям. Вона була при цьому сентиментальна, якісь випадкові, скороминущі зв’язки з мужчинами називала чудовими пригодами, незабутніми переживаннями, великим коханням, ніби забуваючи, що п’ять хвилин тому, коли розказувала про Горста, а не про Фрідріха, також запевняла: “Це було найбільше кохання в моєму житті”. Грета, певно, вважала, що знайшла в Едиті приятельку і майбутню співучасницю оргій, а точніше — жалюгідних пиятик в офіцерському казино, і Едиті не хотілося розчаровувати її, подумала тільки, що попередниці не дуже легко жилося з Гретою. Але була задоволена, що Грета не вгаває, що вона може ще раз вернутися в думці до подій чотирирічної давності.

Вона тоді недовго затрималася в цьому місті. Через кілька днів після пам’ятної ночі дістала запечатаний сургучем конверт з наказом про виїзд. Побувала в Салоніках, потім у Південній Франції, Відні. Знайомилася з підкореною Європою — туристка мимоволі, яку перекидали то туди, то сюди за наказами невідомих штабів, що ними керував мозок найбільшого фюрера в історії Німеччини. Того-таки дня присадкуватий, смішний капітан Шнайдер проводжав її на вокзал, упадаючи коло неї з дещо старомодною галантністю віденського судового радника, ким він і був колись, Едита дивувалася, чому він веде її закутнями вузеньких вуличок, гадала, що Шнайдер обминає центр міста, петляє кружною дорогою, аби побути довше з нею віч-на-віч. Це тішило її трохи, і тільки тоді, коли вони підійшли до вокзалу, який був розташований трохи вище, так, що видно було місто з квадратним центром, Едита збагнула, яке видовище хотів приховати від неї віденський екс-радник. У прозорому повітрі здіймався голубуватий димок від автоматних черг. Це привернуло її увагу. Вона глянула в бік білих мурів костьолу й побачила щільний натовп, що падав, підкошений залпом.

— П’ятдесят, — промовив Шнайдер. — Відплата за жінку й дитину коменданта, — додав він.

— Там було тільки двоє, — сказала тоді Едита — не тому, що хотіла пожаліти скошених залпом, а заради елементарної справедливості. Шнайдер нічого тоді не відповів. Може, пам’ятав, що тої ночі в нього вихопилися слова, не дуже похвальні для коменданта, і боявся Едити, а може, і для нього, обізнаного з мірою покарання, диспропорція тих двох смертей і цих п’ятдесяти була надто вражаюча. Він тільки глянув на годинник, і Едита зрозуміла, що треба квапитися.

Рушники вже були вкладені, свіжа постіль лежала на ліжку, на якому нещодавно спала жінка, що захворіла від перебування на радянській землі і в Польщі. Грета запопадливо кинулася допомогти Едиті надіти чохол на ковдру. Торохтіла без угаву. Тепер про якогось хлопця, що їй страшенно подобається. Може, тому, що, в противагу іншим, він зовсім не звертає на неї уваги.

— Високий, вродливий блондин, — мовила Грета, — мені надзвичайно симпатичні блондини, а в нього в обличчі щось таємниче; часом здається, що він думками десь далеко-далеко. — Цього року не вдалося, зате наступного — Грета обіцяє, що обведе обер-лейтенанта Клосса навколо пальця.