Роде схилився над тілом.

— Це не фон Крук, — констатував він.

— А ви гадали, — здивовано мовив Клосс, — що знайдете тут Крука?

Роде не відповідав. Важко ступаючи, вийшов у коридор. Відчинив двері до п’ятої палати й побачив сестру в накинутому на плечі халаті, що сиділа біля ліжка хворої. Клосс простяг руку до кишені й відчув під пальцями холодний метал. Коли Роде помітить, що в “сестри” на руці пов’язка, Клосс стрілятиме. А потім — що буде, те й буде… Роде якусь мить постояв на порозі, нарешті грюкнув дверима… Заглянув ще до моргу… Два тіла лежали на носилках, прикриті білими простирадлами.

— Ви хочете побачити Вельмажа? — запитав Клосс. Серце в нього сильно закалатало. Напевно, Крукові дали добру дозу снотворного, і він не проснеться.

Роде махнув рукою й повернувся до кімнати чергового. Сів край столу, поклавши перед собою пістолет.

— Ви мене недооцінюєте, Клосс, — мовив він. — Ми маємо зробити в цій лікарні ще кілька справ. Покличте свою дівчину.

Клара стала на порозі. Клосс з тривогою стежив за її рухами. Чи добре вона зіграє свою роль, чи захоче добре зіграти?

— Підійди-но ближче, — сказав фон Роде. — Гарненька, — буркнув він. — Одначе, смак у вас нічого… Сподіваюся, — цинічно докинув він, — що дівчата, які сплять з німецькими офіцерами, охоче допомагають німецьким властям.

Клара мовчала. Вона підійшла до столика й уважно подивилася на майора. Потім усміхнулася…

— Давно знаєш обер-лейтенанта? — запитав Роде.

— Кілька днів, — відповіла вона.

— Коротке знайомство… А з ким спала до цього?

— Я порядна дівчина! — вигукнула Клара.

— Ну… ну… Розкажи, як це було.

Клара, одначе, добре грала свою роль.

— Я почула постріл, — мовила вона, — і всі побігли до операційної, а я подумала, що треба негайно повідомити Ганса, бо він сказав, що коли щось трапиться, йому треба сповістити.

— Ти не боялася поліційної години?

— Я маю перепустку, пане офіцер. Як усі працівники лікарні, тому й побігла…

— Це вже я чув. Хто вбив Вельмажа?

— Не знаю, пане майор…

— Не знаєш! А все-таки хто це міг вчинити?

Клара знизала плечима.

— Я не задумувалась над цим… пане майор…

— Мало знаєш, — сказав Роде. — А для тебе було б набагато краще, коли б ти знала більше. Я з тобою ще поговорю, а зараз поклич лікаря.

Роде закурив, завагався трохи, потім почастував Клосса.

— Може б, ця дівчина замінила Вельмажа? — мовив він. І потім додав: — Але, мабуть, не замінить. Ви не питаєте, чому я не хочу її використати? Не питаєте?

Клосс мовчав. На порозі з’явився доктор Ковальський.

Роде дивився тепер на Ковальського.

— Звичайно, я міг би провадити слідство, — почав він, — і, може, навіть зібрав би речові докази. Але я не маю на це часу, Клосс. І це мені й не потрібно. — Роде витяг годинник. — Якщо протягом п’яти хвилин не зголоситься вбивця Вельмажа, я накажу розстріляти весь медперсонал. Ви зрозуміли, лікарю? Мій заступник, обер-лейтенант Клосс, надто гуманний, а я роблю так, як вимагається на війні. Отже, п’ять хвилин, гаразд? До речі, лікарня оточена, не намагайтесь тікати. — Потім звернувся до Клосса: — Вам шкода цієї Клари? А може, ви хочете просити, щоб я її пощадив?

Клосс мовчав. Знову відчув у руці холодний метал. Отже, не вдалося, треба було передбачити, що Роде вчинить так, а не інакше. Він не кидає слів на вітер.

Майор тим часом з цікавістю приглядався до Клосса.

— Я не думаю, щоб це була велика любов, — мовив він. — Такий собі невеличкий романчик, правда?

Раптом відчинились двері. На порозі з’явилась Кристина. Очевидно, вона підслуховувала розмову: погляд в неї був нестямний, в руці тримала зброю. Дивилася тільки на Роде.

— Руки вгору! — крикнула вона. — Всі! Ні з місця!

Роде глянув на пістолет, що досі лежав на столі, потім підняв руки. Клосс зробив те ж саме.

Кристина тим часом відступила до вікна.

— Це я вбила вашого агента!.. — вигукнула вона. — Я… сама… Ви зробили з нього квача. Я кохала його…

Не зводячи з них погляду, Кристина відчинила вікно. Чи вона справді сподівалася втекти, чи був у неї на це хоч який-небудь шанс? Есесівець, що стояв на подвір’ї під стіною, дав чергу з автомата майже не цілячись. Роде схопив пістолет і вистрелив у Кристину, яка вже лежала на підлозі.

“Коли б вона цього не зробила, — подумав Клосс, — загинули б усі”. Так, він до кінця життя пам’ятатиме медсестру Кристину, якої не знав навіть на прізвище, яка була звичайною собі жінкою, як тисячі медсестер.

Минала ніч. Німці залишили лікарню, Роде повернувся до свого кабінету, відкоркував пляшку коньяку й повідомив Берлін, що й досі не знайдено Крука. А Клосс почав посилено шукати контактів, бо мав знову обмаль часу. Адже треба було випровадити Еву й Крука в ліс, передати донесення в Центр, взятися за виконання нового завдання…

А 29 вересня 1943 року, коли під Божентовом почалися випробування Х-8, на полігон було скинуто важкі авіаційні бомби…

Колеса поїзда монотонно стукотіли. Блакитнуватий відблиск лампи навіював сон, але годі було заснути. Едита заплющила очі, вдаючи, що спить. Може, молодий обер-лейтенант, нарешті, вгамується, замовкне, його перекидають на Східний фронт, і він намагається за розмовою забути свій страх перед скорою зустріччю з “Іваном”.

— Запалите? — спитав він, аж ніяк не збентежений її мовчанкою. Мабуть, все-таки помітив, що вона не спить.

— Дякую, — відповіла Едита і мерщій заплющила очі, щільніше вкуталася в чорний плащ військового крою. Вона вже знала, чому їй не хочеться розмовляти з милим, навіть досить вродливим хлопцем, який сидів навпроти неї в купе першого класу поїзда Берлін—Львів. “Берлін—Львів”, — подумки повторила Едита, бо така назва і далі фігурує на табличці кожного вагона. Але поїзд уже давно не доїжджає до Львова. Лишилася тільки назва кінцевої станції, що ось уже кілька місяців перебуває в руках ворога. Едита цієї миті збагнула, що вона так само, як молодий лейтенант, боїться, просто боїться. Цей страх охопив її ще два тижні тому, тоді, коли шеф у приміщенні начальника маленької станції неподалік Відня вручив їй запечатаний сургучем конверт.

— Ми мусимо розлучитися, Едито, — сказав він. Протезом правої руки, на який була натягнута коричнева рукавичка, він почухав давно не голену щоку. — Я дуже шкодую: ви їдете на схід, до Генерал-губернаторства. — Його червоні від безсоння блідо-голубі очі сповнив справжній сум.

— Наказ є наказ, — відповіла тоді Едита, розірвала конверт, знайшла назву міста в самому центрі Польщі, куди такого-то дня вона має прибути як телефоністка штабу бойового з’єднання. І відтоді стала боятися. Це був досить нерозумний страх. Щоправда, радянські війська досягли вже правого берега Вісли, але Едита Лауш вірила, що після невдалих останніх місяців знову настануть радісні хвилини. Едита Лауш не боялася фронту. Коли в тисяча дев’ятсот сороковому році зголошувалася в допоміжну службу, їй хотілось бути ближче до фронту. Та, прочитавши назву цього міста, вона вжахнулася. Тут Едита Лауш була близько чотирьох років тому.

Раптом уявила все це ще раз: вона входить у темну браму одного з найгарніших будинків міста. Поляків давно звідси виселили, в кам’яниці мешкають лише німці. Едита скромний собі службовець і має невеличку кімнатку на четвертому поверсі, в якій колись, очевидно, жила служниця. Тої ночі вона поверталася з роботи, була стомлена, хотілось якнайшвидше відпочити. І тоді, коли вона звернула від брами на сходи, викладені штучним мармуром, з претензійними постатями гіпсових жінок, сталося найгірше. Ступила крок у бік сходів і почула постріли. На другому поверсі хтось грюкнув дверима, й тоді пролунав постріл удруге. Мимоволі притислася до муру. Побачила тінь чоловіка, що великими стрибками наближався до неї. Вихопила з кобури пістолет.