— Руки вгору! — істерично вигукнула Едита.

Чоловік кинувся на неї, штовхнув її. Едита впала. Невідомий у світлому пильовику, переляканий так само, як і вона, зник у брамі. Едита підвелася на ліктях, хотіла бігти за ним, але в ту ж мить другий мужчина, що біг сходами, вибив у неї зброю. На якусь долю секунди Едита побачила його скривлене від люті або від страху обличчя, поли чорного цератового плаща, які носять службовці СС, шмагнули її по обличчю. Вона хотіла підняти випущений пістолет, але мужчина чоботом притис її руку до сходів: Едита скрикнула від болю і тільки тоді, як невідомий зник у темряві, підвелася. Хитаючись, припала до найближчих дверей. Стукала в них кулаками. Не могла збагнути, як людину, що мешкає за цими дверима, не розбудили ані постріли, ані її крик. Тільки тоді, коли їй відчинили двері і вона впізнала в заспаному мужчині з розхристаною піжамою присадкуватого капітана саперів Шнайдера, тільки тоді нерви її не витримали. Вона з плачем упала йому на груди.

Ні, це дуже неприємний спогад. Вона відігнала його від себе, як настирливу муху. Розплющила очі. Молодий обер-лейтенант тільки цього й чекав.

— У мене в термосі кава, може, вип’ємо?

— Я б закурила, — мовила Едита, і, коли він давав їй припалити, намагаючись прихилитись якнайближче, перед очима в неї ще стояла та сцена, що відбулася чотири роки тому.

— Ви спите з цигаркою, — сказав молодий обер-лейтенант, легенько торкаючись її долоні. Едита здригнулася, ніби справді спала. їй стало жаль цього хлопця, що невдовзі поїде на фронт, може, загине, може, повернеться без руки чи ноги, з відмороженим обличчям або попеченим тілом. Засоромилася, що кілька годин уникає розмови з тим, кому — знає це з самісінького початку — дуже подобається і для кого, можливо, ця розмова буде останньою розмовою з жінкою перед найгіршим, що може спіткати їх усіх, що напевно спіткає їх усіх. Ця думка знову її налякала, але, наперекір своєму страху, вона усміхнулася до молодого офіцера.

— З дому? — спитала Едита.

— Так, — відповів він і спохмурнів. Едиті була відома ця похмурість. На п’ятому році війни вона знала, що це означає. Розбомблений будинок родини, брат або батько, які загинули десь у широкому російському степу. Не питала про деталі, вони ЇЇ не цікавили. Поклала свою долоню на руки офіцерові і промовила, вірячи в це менше, ніж будь-коли:

— Знову рушимо вперед.

Поїзд раптом здригнувся, й Едита опинилася в обіймах офіцера. Поїзд ще раз шарпнувся і зупинився. Хлопець відпустив її, стояв тепер навпроти неї виструнчений. Він знітився, і ця зніченість була якоюсь дитячою.

— Щось трапилось, — мовив він, — піду подивлюся. — І вибіг ніби задоволений — нарешті знає, що йому робити. Едита зручніше вмостилася на лаві. Розвеселив і трохи зворушив її цей безпорадний хлопець. “Він схожий га учня перед випускними екзаменами”, — подумала Едита і враз здалася собі старою, хоча молодий офіцер міг бути молодший від неї всього на два—три роки. Машинально взяла в руки ілюстрований журнал. На першій сторінці було фото солдата, що голубив дітей під ялинкою. П’яте воєнне різдво. Жирним шрифтом цитата з недавньої промови фюрера: “Переможемо або загинемо”. Едита усвідомила, що це “або” стало з’являтися в офіційних промовах зовсім недавно. І це знову її настрахало.

— Зараз рушимо, — сказав молодий обер-лейтенант. Він уже отямився, а може, тільки вдавав. — Знову ці бандити. Намагалися висадити в повітря віадук. На щастя, їм це не вдалося. Хоча я особисто, — він усміхнувся широко, по-хлоп’ячому, — не мав би нічого проти. — А на запитливий погляд додав: — Довше побув би з вами, бо до “Івана” не дуже кваплюся.

“Справді, — подумала Едита. — Він схожий на учня, якого спитали на уроці, а він зовсім не готовий відпо-сідати”.

Унтер-офіцер з охорони віадука говорив трохи безладно. Комір куртки в нього був розстебнутий не за правилами статуту, а голова під шапкою була пов’язана шарфом, що затуляв вуха. Він скидався на стару бабу, але ні обер-лейтенант Клосс, ні майор Брох не звергала на це уваги.

— Це було вдосвіта, — сказав унтер-офіцер, — якраз під час зміни варти. Чорт його знає, звідки вони довідались про це. Убили фельдфебеля Трошке, тяжко поранили рядового Грубера. На щастя, хлопці на станції почули постріли, дрезина стояла напоготові, ми прибули сюди через три хвилини після їхньої втечі. І саме тоді, коли я думав, що вже все гаразд, стався цей вибух. Солдати зіскочили з дрезини, розбіглися, я скомандував: “Лягай!” — бо гадав, що віадук заваливсь або станеться другий вибух.

— Був тільки один вибух, — мовив Клосс, — частина зарядів не спрацювала. Легко пошкоджено один прогін, і рух може відбуватися нормально.

— Ви не знаєте, Клосс, як їм вдалося пройти через мінні поля? Адже єдиний підхід до шляхопроводу від річки мав бути замінований. Я намну вуха Шнайдерові. Дякувати, що відбулися ми лише страхом. Інакше я мусив би віддати його до польового суду.

— Пробачте, майоре, — відповів Клосс, — Шнайдер не винен. Позавчора я оглядав територію — була замінована.

— Ви хочете сказати, що вони знали розташування мінного поля?

— Не виключено, — насупився Клосс. Він замовк, бо з щойно зупиненого поїзда вийшов якийсь молодий обер-лейтенант і підійшов до них. Помітивши Броха, почав було доповідати: “Пане майор…”, але Брох махнув рукою.

— Що трапилося?

— Можете вертатися, — відповів Брох. — Зараз від’їжджаєте.

Він жестом послав унтер-офіцера до поїзда. Той біг важко, ніби спутаний, очевидно, на ньому було кілька вдяганок. Поїзд засвистів тихо, ніби боячись, що голосніший свист може виманити з довколишніх лісів інші загони польських месників.

Брох узяв Клосса попідруч і повів до машини. Мотор ритмічно двигтів — шофер не вимикав його, бо машина погано заводилась.

— Це вже Друга спроба висадити шляхопровід, — сказав Брох. — їм це дуже потрібно.

— Вас це дивує? Адже це найкоротша лінія сполучення з фронтом.

— Все ближче й ближче цей фронт, Клосс, — зажурено промовив Брох. — Чи ви ще вірите, що ми колись були під Москвою?

— Немає підстав тривожитися, — зауважив Клосс, кивнувши на шофера, що прислухався до їхньої розмови, смокчучи недокурок, схований у напівстуленій долоні.

— Рушай! — наказав Брох шоферові. І, коли машина набрала швидкості, а гуркіт мотора заглушав їхні слова, додав: — Дякую, Клосс.

— Абвер мусить піклуватися про моральний дух армії, — усміхаючись, відповів Клосс. Машина вже виїхала на забруковані круглим камінням вулички міста.

— Зупинися, — плеснув він по плечу шофера, — мені треба тут дещо зробити.

— Ви не забули про зустріч Нового року? Я готую сюрприз.

— Я чекаю, майоре. Так, як умовилися, близько одинадцяти. Можемо розпочати нашу велику пиятику.

— Так, — кивнув головою Брох, — лишається ще тільки напитися. — Він махнув рукою водієві. Машина різко зірвалася з місця.

“Брох, — думав Клосс, минаючи убогі будиночки передмістя. — Сумно тобі, Брох. Ти інтелігентний, тебе не ошукають дуті зведення командування, ти надто розумний офіцер, щоб вірити в “скорочення фронту” і “переможне відривання од ворога”. Відчуваєш, що все валиться, що дедалі ближче кінець, але не можеш нічого вдіяти”.

Клосс навіть любив Броха, цінував його лояльність, якусь, так би мовити, скаутську пристойність. Брох безпосередній, залюбки сходиться з молодими офіцерами. В його віці з його знаннями треба бути генералом. Він служив колись в головному штабі, подавав надії стати здібним штабістом, але різниця думок, якась критика рішень геніального фюрера, що про неї хтось послужливий негайно повідомив куди слід, враз зруйнувала майбутню його кар’єру. Та при всьому цьому Клосс знає, що Брох сліпий. Сліпий, як усі вони, молоді офіцери з першої світової війни, пізніші кадри райхсверу, сьогоднішнє ядро німецького командування. Коли вони й спроможуться нарешті вчинити запізнілий переворот, — Клосс пригадав собі торішні липневі події,— то основною його метою буде вбивство дурноверхого єфрейтора, бо, на думку німецьких генералів, це якась можливість врятувати Третій райх від остаточної поразки.