Двоє хлопців висунулися з вікна, вистрелили по бойовиках, що петляли по даху.

Робітник у брезентовій куртці обрізав вірьовки і ремені, підхопив Романа на руки…

Демонстранти розбігалися по вулицях і завулках, падали, чіпляючись за залізо огорож, з останніх сил били кулаками в зачинені двері і жалюзі крамниць. Чути було крики і страшні зойки і передсмертні прокляття, від яких кров холола в жилах…

З даху, ховаючись за почорнілими димарями, стріляли в ошалілу юрбу Беркутові бойовики.

Між демонстрантами і солдатами вклинилась робітнича дружина. Робітники вибивали жандармів із сідел, руйнували стрій солдатів, не даючи їм переслідувати беззахисних людей.

Орест, який усе ще не рушав з місця, побачив: з парадного одного з будинків рослий хлопець у брезентовій куртці вивів юнака, що здригався від кашлю, прихилив до високого ґанку.

— Роман?.. — упізнав свого друга Орест.

Людей біля ґанку помітив з даху Беркут. Він щось стривожено сказав Диману, і вони разом звели пістолети. Хлопець у брезентовій куртці раптом вигнувся і почав сповзати на землю. Роман розгублено подивився по боках, схопив свого рятівника за плечі і, надриваючись, потягнув за ріг будинку…

Робітнича дружина відступала, прикриваючи останніх демонстрантів, які металися по вулицях і дворах.

— Відходьте! — відстрілюючись, голосно наказав Іван Варгун. — Відходьте!.. Всі до майстерень!

Ступивши крок за чавунну огорожу, Варгун наткнувся на Романа, який, хитаючись від неймовірного напруження, тягнув на собі рослого робітника.

— Пан хорунжий?.. — здивувався Іван.

Підштовхнувши Романа до робітників, які зняли з нього непосильну ношу, він лишився біля огорожі, щоб затримати жандармів…

Призахідне небо наповнило Олексину майстерню тривожними, червонястими сутінками. Біля крісла, де накритий пледом напівлежав художник, схилилася до столика з ліками жінка. Тихо задзвеніла чашка.

Олекса розплющив очі, невидюче вдивився в темний силует.

За вікном було чути далекі постріли.

— Ганна…

— Я — Ксеня, пане художник.

— Ксеня?.. — слабо ворухнулися губи Олекси.

— На цвинтарі вам стало зле, — жалісливо говорила жінка і, наливши із слоїка, розвела ліки водою. — І товариш Варгун попросив доглянути за вами.

До художника повільно верталася пам’ять, а разом з пам’яттю відчуття страшної, непоправної біди…

— Ганна…

Ксеня квапливо подала чашку з ліками.

— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу.

Художник млявим жестом відвів чашку.

— Дякую… вам.

— Нема за що… Я самотня. Чоловіка вбили в п’ятнадцятому.

Після тривалої паузи Олекса тихо спитав:

— На фронті… вбили?

— Єгора? — Ксенині очі немов застигли, потім у них з’явилися сльози. — Ні… У Львові, на площі… з даху… Росіянин він був, козак…

Досадуючи, що розплакалася біля людини, котра сама недавно пережила нещастя, Ксеня метушливо піднесла ліки до губів художника, благально сказала:

— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу вас…

Звуки пострілів то затихали, то раптом лунали десь дуже близько.

Олекса випив ліки, повернув чашку, покосився на вікно.

— Стріляли… чи мені здалося?

— Ви й отямились через цю стрілянину, — ’Теж прислухалась Ксеня. Видно, людей убивають… десь біля майстерень.

У кав’ярні “Атлас”, у дальній кімнаті, де містився штаб бойовиків, Беркут зробив на карті якісь позначки, похмуро глянув на Стефу.

— Ну що, надумала?

— А якщо там Роман?

Беркут нервово пройшовся по кімнаті, холодно зауважив:

— Хто любить — повірить чому завгодно. Ви, здається, збиралися з ним під вінець?

— Збирались! — ледь чутно прошепотіла дівчина.

— Не чую, — з усмішкою примружився Беркут.

— Збирались! — злісно вигукнула Стефа. — Вам яке діло?

Проводир бойовиків схилився над столом, з удаваною стриманістю сказав:

— Роман — зрадник. Як розуміти твою відмову?

Стефа довго мовчала.

З міських вулиць виразно долинали постріли. Беркут нетерпляче вистукував пальцями по столу.

— Коли йти? — нарешті тихо запитала дівчина.

Австрійські солдати і бойовики атакували механічні майстерні, куди відступила робітнича дружина.

Кулі щербатили стару будівлю, вдрузки розносили закіптюжені шибки.

З майстерень відповідали нечастим, прицільним вогнем. У дворі оглушливо вибухнула ручна бомба.

Протиснувшись між дерев’яними прибудовами, Стефа в одязі робітниці перебігла до глухої стіни з тильного боку будинку. Неподалік від неї, над купою битої цегли, в отіні темніло провалля з нерівними контурами.

Біля прибудов почулась обережна хода. З несподіванки Стефа втиснулась у нерівне каміння, але швидко опанувала себе і сміливо вийшла назустріч людям, які вже з’явились перед будинком. Вони з двох боків тримали довгі і, певне, важкі скрині. Ті, що йшли попереду, зупинились біля Стефи.

— Дякуємо, голубонько, що зустріла, — сказав один з них по-польськи. — Куди йти?

Дівчина якусь мить вагалась, потім показала на темне провалля. Польські робітники, спотикаючись у темноті, почали видиратись на купу цегли. Разом з ними, підтримуючи скриню, яку ледве несли двоє молоденьких поляків, у будівлю проникла Стефа.

Майстерні були сповнені гуркотом, гучними голосами і стогоном. У кімнаті без вікон робітники зірвали кришки з довгих скринь, швидко розібрали гвинтівки і патрони. На Стефу ніхто не звертав уваги.

У кімнату зайшов Іван Варгун, голова його була невміло перев’язана. Він стиснув долонями скроні, опустився на табурет. До Варгуна заквапилася літня робітниця.

— Все тобі ніколи, Іване. Давай перев’яжу як слід. — І вона заходилась розмотувати посірілий від пилу і кіптяви косо накладений бинт.

Стефа, яка при появі Варгуна відступила в нішу біля входу, чула, як він уривчасто — від втоми і болю — казав робітниці:

— Наша кров, Марічко… впаде на тих, хто заступає нам шлях до революційної Росії…

Мимо Стефи пробіг хлопець, на ходу клацаючи затвором гвинтівки. Дівчина з обавою висунулася з ніші. По кімнаті були розкидані ящики, дошки, стріляні гільзи… Над Іваном клопоталася з бинтами Марічка.

Шум стрілянини заглушив Стефину ходу.

— Іване Варгун…

Іван різко обернувся. Стефа істерично вигукнула:

— Не дивись мені в очі!

Вона натиснула гачок, але сильний удар у лікоть підкинув її руку-і куля вдарила у стелю. Наступної миті від гострого болю в кисті вона випустила пістолет і, зойкнувши, відсахнулась. Перед нею стояв Роман.

По площі, де розстріляли демонстрантів, з сумним співом ходили черниці з ліхтарями і госпітальними сумками, нахилялись до тих, хто ще дихав… Городяни скорботно розшукували близьких, чути було тихий плач і стогони.

Олекса в супроводі Ксені вийшов на площу і, не витримавши потрясіння, похитнувся.

— Казала ж… кволий ви, пане художник, — плачучи, сказала жінка і зі страхом притиснулась до його плеча.

— Кволий, Ксеню, кволий… Втовкмачував нам Іван, втовкмачував… а ми, як ті дурні немовлята, поки нас пикою в сукровицю…

— Помрете… Що я тоді скажу?

— Ні, ні, Ксеню. Я не помру. Не можна.

Запаленими очима Орест стежив за полковником, який вистрибом ходив перед ним.

За високим кам’яним парканом у дворі механічних майстерень тривав штурм будинку.

Нарешті Орест наважився.

— Пане полковнику!

Комендант зупинився, звернувши увагу на незвичну, схвильовану інтонацію офіцера.

— Слухаю, сотнику.

— Прошу пробачення… Я ненавиджу більшовиків, проте… мені не зрозуміло, чому ви допустили вбивство простих, беззахисних людей!

Полковник роздратовано засовав жорсткими вусами.

— Чим менше лишиться цього смердючого бидла, сотнику… тим краще!

Підгорнувши під себе ноги і впершись лобом у стіну, в кімнаті без вікон сидів Роман. Почувши біля себе кроки, скосив очі на того, хто ввійшов.

На юнака мовчки дивився Іван Варгун.

— Стефа не ворог, Іване… Вона повірила владиці і Беркуту, — з тихим сумом промовив Роман, — Я знаю, що таке… сліпа віра.