Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

На цьому наша бесіда з генералом закінчилась.

Нашим основним завданням було працювати у редакціях військових газет. Тут же в штабі ми дістали призначення на роботу в газети різних з’єднань. Кількох чоловік, в тому числі мене і Тараса, прикріпили до редакції газети фронту “Бойова тривога”. І ми відразу за дорученням редакції потрапили на передові лінії.

Мене цікавила бойова робота важких гармат, що були розташовані недалеко від ворожих укріплень. До мене приєднався Тарас. Нас направили до штабу одного з артилерійських корпусів, що найдалі заглибився на ворожу територію і швидко закопався в землю.

— Там ви побачите, яких наслідків домоглися наші інженерно-фортифікаційні частини буквально протягом тридцяти чи сорока годин, — сказали нам.

Нас здивувала безлюдність прифронтового шляху. Зустрічних машин проїздило дуже мало. Потім ми узнали, що в основному рух відбувався тут ночами.

У штабі артилерійського корпусу, куди ми незабаром прибули, нам дали у провідники лейтенанта. Він сів за руль машини і привіз нас до глибокого яру серед лісу. Звідси довелося йти пішки.

Ми пройшли разом з нашим провідником метрів шістсот, і раптом віч повернув у густий чагарник. Виявилося, що під одним кущем був замаскований хід до невеликої печери. З тієї печери розходилися підземні ходи в кількох напрямках. Лейтенант шепнув на вухо вартовому пароль, і нас пропустили в один з тих ходів.

Кілометрів два ми йшли підземним ходом. Спочатку він мав поганеньке накриття, але чим далі, тим більше заглиблювався в землю, тим товщий шар цементу вкривав його, і, нарешті, ми опинилися в залізобетонному укріпленні.

Батарея, розміщена в цьому укріпленні, була захована за високим горбом. За десятки кілометрів звідси сиділо кілька спостерігачів, які корегували стрільбу. Зверху батарея була так замаскована, що найдосвідченіший льотчик-спостерігач нічого не помітив би. Вночі навіть вогняних відблисків не видно було над жерлами гармат. Щоб батарею не виявила звукова розвідка, робилося одночасно кілька холостих залпів на різних віддалях звідси. Це мало сплутати найчутливіші звукопеленгатори.

Командир батареї, майор, з привітним обличчям, в рогових окулярах, познайомив нас із своїм господарством. Він розповів, що на цьому місці батарея знаходиться вже третій день. Інженерні частини з блискавичною швидкістю влаштували підземний блокгауз, зв’язали його підземними коридорами з тилом. Лише найважчі гармати могли розбити це укріплення.

— А для них це так само важко, як і для нас, — сказав майор.

— Невже ж немає жодного способу, щоб визначити розташування гармат противника? — спитав Тарас.

— Є тільки один, новий спосіб розвідки, якого ми вживаємо та якого й нам треба боятися, — відповів артилерист хлопцеві. — Це сейсмографічна розвідка. Але є підстави вважати, що у противника вона ще не налагоджена.

— Ці підстави полягають у тому, — спитав я, — що ви ще цілі?

— Не тільки. Бачите, коли навіть вони обстрілюють нас, то це ще далеко не означає, що знищать. Ми надто глибоко під землею і захищені залізобетоном. Але снаряди з таких гармат, як наші, могли б завдати шкоди. Що наше місцезнаходження їм невідоме, свідчить той факт, що досі в радіусі до кілометра розірвалося лише два снаряди.

Близько до гармат ми не підходили, та й самі артилеристи не наближалися. Гармати, здавалося, стріляли самі. Точні автомати обслуговували їх. Людям залишалося тільки переводити відповідні важелі і клацати вимикачами. Проте після кількох пострілів, від яких у підземній фортеці дрижали стіни і підлога, механік кожної гармати ліз оглядати свою машину, перевіряв автомати. Одночасно наводчик звіряв наводку з показами автоматичного контролю.

— Скажіть, як можна подивитися на фронт? — спитав Тарас. — Я їхав сюди і мріяв, що побачу справжній фронт, лінію, що відокремлює наші частини від частин ворога, вибухи снарядів, рух танків.

— Одним словом, картину справжньої битви, — підтримав я хлопця.

— А вам дуже хочеться? — спитав штабний лейтенант.

— Звичайно, це ж необхідно для журналіста.

— Попросіть майора. Він може це для вас зробити. Тарас одразу ж виконав цю пропозицію. Що ж до мене, то, пам’ятаючи наказ Черняка про хлопця, я не знав, просити мені чи ні.

— Ви що, виведете нас на поверхню? — спитав я.

— Можна, — усміхнувся майор. — Але краще зайдімо сюди, на командний пункт.

І він показав на двері до невеличкого приміщення. Ми зайшли туди й побачили столик з якимсь апаратом та невеликим екраном на стіні.

— Електрокіноскоп, — сказав командир. — Зараз ви опинитесь на полі бою. Стежте за екраном.

Він увімкнув рубильник, повернув кілька вимикачів, і екран освітився.

На спеціальному екрані електрокіноскопа командир батареї показав нам ділянку фронту, яку обслуговувала його частина. Десь далеко працювали спеціальні стереотруби, від яких проводами передавалося сюди відображення поля бою. Це поле вражало своєю порожнечею. Крім вибухів снарядів, спочатку я не помітив там нічого.

Але ось майор показав мені на кілька рухливих крапок в повітрі і на землі. І ті і другі з’явилися несподівано. Перші були літаки, другі — швидкісні танки. В повітрі і на землі мигнули вогники і пропливли кільця диму. І літаки і танки швидко зникли. То відбувся короткочасний бій, який ми спостерігали на відстані близько п’ятнадцяти кілометрів.

Електрокіноскоп давав змогу оглядати окремі ділянки фронту в масштабі до п’яти кілометрів. Цей прилад був надзвичайно цінний для роботи штабів та командирів окремих частин. Переключаючи регулятори, електрокіноскоп можна було переводити на ту чи іншу ділянку ронту, що були відповідно пронумеровані на карті, б’єкт показувався з кількох спостережних пунктів.

Ми засиділися біля цього чудового винаходу і не збиралися швидко залишати батарею, та задзвонив телефон і несподівано покликали мене.

— Говорять із штабу корпусу. Давно вас розшукуємо. Є наказ із Ставки Верховного Головнокомандуючого негайно виїхати вам до Москви в розпорядження інженера Макаренка.

НОВА ЗБРОЯ

Військовий корабель…

Колись це слово асоціювалося лише з безбрежними просторами океанів, вітрильними фрегатами або сталевими лінкорами. Пізніше з’явились повітряний і наземний кораблі. Перший — кількамоторний літак, озброєний гарматами і кулеметами. Другий — величезний танк прориву, що ламає ліс, розвалює будинки, проходить мало не всюди. Але уявіть собі ще четвертий вид військового корабля, що, мов величезний броньований кріт, проходить глибоко під землею, заповзає на ворожу територію і, несподівано показавшись на поверхню, відкриває вогонь із своїх важких гармат або підкопується під бастіони, висаджує їх мінами, випускає підземні торпеди і все знищує на своєму шляху. Ніякі лінії укріплень не зможуть зупинити тих підземних лінкорів, що вільно рухаються на глибині кількох сот метрів.

Згодом я довідався, що ідея про підземний військовий флот з’явилась у Ставці Верховного Головнокомандуючого того самого дня, коли ми повернулися з Соснового в Москву і збиралися їхати на схід. Було дано розпорядження негайно розшукати Макаренка. його знайшли за кілька хвилин до від’їзду на вокзал і негайно привезли в Ставку.

Йшлося про використання літостата — підземного корабля, вже знайденого і перевіреного, але ще не озброєного. Генерал Файзулов доводив, що ця машина прекрасно устаткована, щоб проходити під землею, і, мабуть не боятиметься, коли навіть потрапить під артилерійський обстріл. Але її треба озброїти важкими гарматами й кулеметами. Літостат мусив перетворитися на підземний лінкор.

Коли Верховний Головнокомандуючий спитав Макаренка, що для цього треба зробити, інженер відповів:

— Переобладнати всі літостати, доручивши це інженерові Самборському. Краще за нього ніхто з цим не впорається.

В розпорядження Макаренка було передано завод 038, викликано Самборського та всіх спеціалістів-літостатників.

Через кілька днів мало не всі літостати були розібрані й перевезені з тунелів Глибинного шляху на завод.

75
{"b":"116443","o":1}