— От тобі й досвідчений палеонтолог, — прошепотів я.

— Досвідчений… — з обуренням вигукнув Томазян. — Тільки не в вивченні кістяків доісторичних тварин, а в тому, щоб нищити наших людей.

Я слухав Томазяна, і мене охоплював сором за себе, за свою довірливість, за відсутність у мене звичайної пильності. Я ж товаришував з цим негідником, потайним ворогом, що міг, використовуючи моє хороше до нього ставлення, накоїти багато лиха.

— Яка ганьба! — стискаючи долонями голову, картав я себе.

— Тепер це трохи запізно, — посміхнувся Томазян, але дружньо поклав мені на плече руку. — Не тільки ви в такому становищі. Не треба картати себе за те, в чому ви не такі вже й винуваті. По совісті кажучи, знайомство з вами нічого не дало в руки цьому шпигунові…

— Що ж буде далі? — по довгій паузі спитав я.

— Завтра вранці я виїду з Догадовим до Іркутська. Роботи з ним ще вистачить, морочливої роботи. Він, звичайно, або намагатиметься відбрехатися, або мовчатиме, як пень. Мене, між іншим, дуже цікавлять дві подробиці. По-перше, чому він залишив живим Черепашкіна? Зрозуміло, що, замітаючи сліди, мусив викинути того ідіота з літака, коли сам стрибав. Припускаю, що про всяк випадок, боячись, що зустріне на землі людей, узяв його з собою під парашут. Але, опинившись у тайзі і не зустрівши поблизу жодної людини, навіщо все ж таки він влаштував той маскарад?.. По-друге, я маю відомості, що цей Догадов знає про якісь давні взаємини між Макаренком та Лідією Дмитрівною Шелемехою. Для мене це темна справа. Я хотів би пролити світло на цю таємницю, бо дуже можливо, що взаємини між дівчиною та молодим інженером в якійсь мірі стосуються будівництва Глибинного шляху.

Мені здалося, що це — прямий виклик мені. Адже я знав про ці взаємини більше, ніж хто інший. Мене теж цікавило, про що міг довідатися Догадов, і турбувало, як він міг це використати. Проте і цього разу в мене не вистачило рішучості розповісти Томазянові про минуле обох моїх друзів. Я відчув, що про цих молодих людей я не повинен розповідати.

Але Томазян, пильно глянувши на мене й помовчавши трохи, перевів розмову на інше.

— Отже, завдяки вам я вхопився за ланку того ланцюга, який кінець кінцем допоміг виявити цього потайного ворога. За це я вам дуже вдячний… Тепер мені хотілося б, щоб ви ще раз зустрілися з Догадовим, поки він тут, поговорили з ним. Тільки збережіть під час зустрічі з ним спокій. Мене цікавить його поведінка. Дуже важливо передбачити ту лінію, якої він додержуватиметься під час допиту… Хочу попросити вас, щоб ви якийсь час пробули з ним.

— Про що я маю з ним розмовляти?

— Це не має значення. Все одно він вам нічого не скаже. Заявіть йому, що ви дуже здивовані його арештом і тому просили побачення. Ви хочете, так би мовити, почути його пояснення.

Я подумав трохи й прийшов до висновку, що побачення з таким злочинцем являє неабиякий інтерес. Шкода тільки, що про нього не можна буде зараз же написати цікаву кореспонденцію до газети. Цей жаль я й висловив слідчому.

Він засміявся.

— Думаю, за місяць, найбільше за два, я не буду заперечувати проти такої кореспонденції.

…Моя зустріч з Догадовим тривала недовго. Арештований зустрів мене не дуже привітно.

— Поспішаєте за черговою сенсацією? — насмішливо спитав він.

Сидів він у невеличкій одиночній камері. Коло дверей камери, ні на мить не відходячи від неї, не спускаючи погляду з арештованого (в дверях було маленьке заґратоване віконце), стояв вартовий. Томазян вважав Догадова за надзвичайно спритного й досвідченого злочинця і побоювався, як би той не втік.

— Слухайте, Догадов, — звернувся я до нього, — я не можу нічого зрозуміти. Невже ви…

— Облишмо цю розмову, — обірвав він мене. — Якщо ви чесна людина, то мусите посвідчити, як я рятував людей під час катастрофи. Саме ви можете допомогти мені спростувати ті наклепи, які зводить цей слідчий. Він, дбаючи про свою кар’єру, хоче спекульнути на нещасті дев’ятсот двадцять п’ятої шахти.

Догадов розпалився. Він обурювався з того, що його арештували. Просив мене домагатися звільнення, запевняючи, що тоді зможе довести свою непричетність до злочинів, які йому накидає слідчий.

Я не знав, що відповідати, та він швидко стих і лише коротко сказав, немов одрубуючи:

— Якщо ви не заодно з слідчим, то вдумайтеся добре і ви зрозумієте, що в тих обвинуваченнях нема й на шеляг правди. Але мене можуть погубити. Я не зможу відповісти на деякі запитання, бо вони стосуються інтимних таємниць інших людей. Ви журналіст, ви прекрасно обізнані з історією життя, з людьми і повинні мене зрозуміти.

Він замовк, і більше нічого я від нього не почув.

Я коротко переказав Томазяку про побачення та розмову з арештованим і повільно пішов до готелю.

Досі чомусь я не відчував себе остаточно переконаним доказами, які виклав Томазян. Не те, щоб я йому не вірив. Ні. Але згадка Догадова про таємницю інших людей, думки про те, що я сам, зберігаючи подібну таємницю, нічого не розповів слідчому про Ярослава Макаренка і Ліду Шелемеху, мучили мене, призводили до якоїсь непевності. Але яка ж би то чужа інтимна таємниця зобов’язувала до мовчання, коли це шкодило йому ж?

Заходив вечір. Колір неба обіцяв наступного дня хорошу погоду. Навколо панувала тиша.

В готелі я довідався, що з Іркутська прилетів Самборський і зайняв кімнату в другому корпусі.

Вікна його кімнати були якраз проти моїх вікон.

Після розмови з слідчим і зустрічі з Догадовим мене нікуди не тягло з кімнати. Покоївка стукала в двері, нагадуючи про вечерю, але я подякував і до їдальні не пішов. Електрики не засвічував і мовчки в сутінках ходив із кутка в куток по м’якому килиму, що вкривав підлогу в кімнаті.

Знов згадав усі події, пов’язані з будівництвом Глибинного шляху та моїми друзями. Детально аналізував поведінку Догадова, всі свої розмови з ним, шукаючи в тому чогось підозрілого. Безперечно, він завжди виявляв надзвичайну цікавість до всього, однак така цікавість, на мою думку, є характерною рисою кожного журналіста. Я не уявляю собі журналіста без неї. Але чи був Догадов журналістом в справжньому розумінні цього слова? Короткі інформації, досить рідко вміщувані в “Зорі” за його підписом, ще не давали йому права називати себе так. Я пригадав нашу першу зустріч, потім розмови в редакції, його вперте намагання завести ближче знайомство з професором Довгалюком, Лідою Шелемехою та їхніми друзями, вічне розпитування про них та про справи тунелю. Все ж це не були докази проти нього. Його поведінка по відношенню до Макаренка? Це заслуговує на увагу. Якщо Догадов ворог, чужоземний агент, — а я все ж таки вірив Томазяну, — то як розуміти ту гарячу підтримку ідеї герметизації тунелю, що її висловлював цей палеонтолог при всякій нагоді? Невже ті, кому він служив, були зацікавлені в здійсненні цієї ідеї? На що ж вони розраховували? На те, що герметизація приведе до затримки будівництва, до колосальних витрат, а може, й до краху цього величного плану?

Чому ж тоді Макаренко так уперто, так гаряче обстоює герметизацію? Він не може не розуміти, що його впертість — це те, на що роблять ставку за кордоном. Ясно це й Саклатвалі… Чи це я абсолютно нічого не розумію?

Знову і знову я згадував розмови з цього приводу, перебирав у пам’яті відомі мені факти про Макаренка, про ставлення до нього тих інженерів, яких мені доводилося бачити на засіданнях Ради будівництва в Іркутську. Всі зазначали, що він талановитий інженер, і майже всі вважали його за злочинця. Його колишній друг Самборськнй, — а Самборськнй, безперечно, був у минулому щирим його другом, — перетворився на завзятого його противника зовсім не тому, що заздрив Ярославові Макаренкові, як про те натякав Догадов… Не міг я цьому повірити, а надто тепер.

Згадавши про Самборського, я глянув на вікна його кімнати.

Там світилося. За столом, схилившись над якимись паперами, сидів сам Самборськнй. Мені добре було видно його профіль. Інженер цілком занурився в свою роботу. У мене з’явилася думка — зайти до цієї молодої енергійної людини і поділитися своїми сумнівами.