— А таке, дядечку, мені й у бліндажі раз було. Сиділи ми, наказу чекали. Та й задрімали. І наснилося мені, що Михайло Іванович Калінін вручає мені орден Леніна і медаль «Золоту Зірку». І приїхав я, вроді, додому, а назустріч іде Оленка. І в українському вбранні. Плисова на ній керсетка, кубова рясна спідниця, сорочка вирізуванням, біла-біла, червоні сап'янові чобітки, на голові волошковий вінок, коса вся стьожками заплетена, на шиї намисто, дукати… Я прожогом до неї, стис її в обіймах: — «Оленко, — кричу, — тепер ти вже моя, моя! Біжимо до загсу!»
Коли це хтось басом як закричить:
— Товаришу гвардії молодший сержант! Чого це я «моя, моя, моя», коли я гвардії червоноармієць Рипиця!? І до якого загсу, коли нам он до того костьолу в розвідку тра йти!? Та не давіть, — кричить, — так, бо задавите!
Кліпнув я очима, а коло мене Рипиця харчить, червоний, аж синій.
— Ото, — кажу.
— Ну, прощавайте, дядьку, треба їхати. А про хлудинку не забувайте! Та не думайте, що геройство здобуватиму тільки для Оленки, ні, за волю та честь Батьківщини перш за все!
Поїхав Васько на фронт, а я все прошу дружину:
— Попришивай, — прошу, — міцніше ґудзики до підтяжок! Пришивай, — кажу, — краще дратвою!
— Та вони й так міцно попришивані.
— То, — кажу, — як на мирний час, то воно, може, й міцно, а в нас час воєнний, всяко може трапитись…
Ходжу, було, по хаті, побачу грушеву хлудину, та мимоволі й смикну за штани: чи видержать ґудзики.
— Ну, а тепер угадайте що далі було?
Не знаю, чи здобув Васько високе звання Героя, чи ні, знаю тільки, що оце днями телеграму мені принесено:
«15-го записуємося з Оленкою в загсі. Обов'язково приїздіть на весілля. Васько».
Мені так легко зітхнулось. Узяв я грушеву хлудинку та й подарував сусідовому хлопчикові, а на дружину нагримав:
— Попришивають ґудзики до штанів дратвою! І куди це годиться? Поки застебнеш, пучки заболять! Це ж ґудзики, а не підметки!
Трістан на Хрещатику
(Несподівана зустріч з німецьким легендарним лицарем)
Як казали в старовину українці: «Дело было вечером, делать было нечего», — пішов я на Хрещатик…
Там, як знаєте, вища арійська раса землю копає, цеглу носить і взагалі робить усе те, що й належить вищій расі, що була «покликана дати світові новий клас панів», знищивши, при цій нагоді, «насамперед усі слов'янські народи: росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, українців, білорусів»…
Ну, копають, носять…
Правду казавши, копають і носять вони, як і належить вищій арійській расі, погано, кволо копають і носять… Як мокре горить.
Нищили вони слов'янські народи і на Майданеку, і в Баб'ячому яру, і в Мінську, і в Харкові, і в нечисленних інших містах значно енергійніше й спритніше…
Ну, прийшов…
Дивлюсь — серед арійської аристократії щось таке ніби знайома постать.
Придивляюсь пильніше.
Постать теж на мені погляд зупинила.
Підходить до мене ближче:
— Пізнаєте? — питає.
— Та щось, — кажу, — справді ви мені когось нагадуєте.
— Я — Трістан, німецький лицар легендарний!
— Це, — кажу, — не з тих Трістанів, що ото «Трістан та Ізольда», музика Ріхарда Вагнера?
— Я-я! Не з тих Трістанів, а я той самісінький Трістан і є, читали, значить?
— Та читав, — кажу, — читав! І музику Вагнерову слухав! Пізнати, — кажу, — тяжкувато!
— Я-я! Ви бачили мене в латах?
— Бачив у латах, тепер бачу в латках! Змінилися, — кажу, — кріпко! А де ж Ізольда?
— О, майн гот![4] Я вдарився на Схід латифундії воювати, нових рабів добувати, а Ізольда, як і кожна справжня німецька патріотка, у похідну офіцерську віллу — «Смотрите здесь, смотрите там!» — пішла… У віллі рейхсфельдмаршал Герінг підморгнув, вона в нього за сьому штатну дружину править і тепер із золотими чамайданами до Мадріда вилетіла, щоб потім в Аргентіну!.. О, майн гот!
— Сильна, — говорю, — драма! Така драма, що й Вагнер навряд чи музику б підібрав…
— О, майн гот!
— Кріпіться! — кажу. — Ви ж старовинний, — кажу, — лицар тевтонський! Лицарський, — кажу, — дух…
— Іх габе кайнен[5] дух!
— І духу нема?
— Іст ніхт! Першу порцію духу на Дніпрі вибили, а потім Ковпак упіймав та такого духу дав, що його духом вирвало з мене всенький лицарський дух і тепер у мене духу ані духа!
— Той, — кажу, — може!
— О, майн гот! Що далі буде, скажіть мені, читачу мій колишній!
— Що ж далі, — кажу, — буде? Будете, — кажу, — і далі «втикать»! Хотіли латифундій, хотіли рабів, — тепер «втикайте»!
— Вас іст дас «фтикать»?
— Дас іст «фтикать» — це коли берете лопату й у землю її застромляєте! А як із землі вистромляєте, — це буде «фитикать»…
— «Фтикать»! «Фитикать»! Сумно!
— А щоб веселіше було, ви читайте «Майн кампф» Гітлера… Там здорово сказано: «Всі інші нації будуть рабами, що працюють за наказом тевтонських воїнів». Прочитайте, воно й здаватиметься, що «фтикаєте» не ви, а раби ваші! Афтикерзейн!
Найпотрібніша артилерія
За старих часів, ще як Александр Македонський в Ірані вчив тодішніх Саєдів, як із сусідами в злагоді жити, греки вигадали перші артилерійські орудія — балісту й катапульту…
Орудія ті не дуже були подібні до теперішніх гаубиць, зеніток і самоходок, проте своє діло робили…
За порох у них правили бичачі кишки, за дуло — великий такий «ополоник», а за набої звичайнісінький собі обапіл або чималенька каменюка.
Баліста заряджалася таким способом: брався чималенький обапіл, вкладався в риштак, накручувалися до отказу кишки, потім кишки пускалися, розкручувалися й шпурляли обапіл на ворога, в обложене місто.
У катапульту — в ополоник клалась каменюка, натягалися кишки, пускались і каменюку орудіє швиргало на ворога.
З часом орудія ті удосконалювалися і обернулися на дуже складні і дуже страшні машини, що їх ми маємо тепер.
Артилерія зробилася «богом війни»…
Треба сказати, що ще за часів Александра Македонського вживалося в катапульті «газових набоїв»…
«Набої» ці були дуже оригінальні, а саме: замість каменюки в «ополоник» клали дохлу собаку чи кішку й швиргали на ворога…
Такі «газові набої» припахали не фіалкою, і ворогові було не дуже приємно від таких гостинців.
От і тепер, коли Гітлера загнано в його звіряче лігво, не завадило б ужити для нього старовинної «артилерії»…
Усіх дохлих собак та кішок за допомогою катапульти швиргонути йому в столицю третьої імперії…
Це буде «гостинець», гідний фюрера, гідний його культури, його цивілізації, гідний культурного рівня «вищої арійської раси».
Справа, як біля бабиного воза
Що таке є вісь?
Це така штука, що в кожному возі вона є. І не одна вісь у возі, а дві — передня й задня… На кожну вісь надівається по два колеса: на передню нижчі, на задню вищі…
Щоб колеса не спадали, на кінцях кожної осі є по кілочку, а щоб не лопнула, то під низом у неї прибиваються залізні підвісники…
Це так — у кожному возі…
А в політиці як?
Політика ж не віз, а віз не політика, отож і осі в політиці трохи не такі, як у возі.
Першу політичну вісь витесали Гітлер з Муссоліні.
Вийшла вона в них довга — од Берліна аж до Рима: на однім кінці Берлін, а на другім Рим — це ніби колеса…
У політичній осі те, що у возі зветься кілочками, — уже не кілочками називається, а сателітами.
А що вісь дуже довга, колеса великі, — то з кожного боку не по одному сателіту, а аж по два…
З одного — Румунія й Болгарія, а з другого — Фінляндія й Угорщина…
Витесали, значить, отаку — вісь «Берлін — Рим», помастили геббель-слиною.
— Позатикай, — кричать, — сателіти та й поїдемо!
