Литмир - Электронная Библиотека

— Атож, — мляво посміхнувся Куніцин, прихилившись до ввігнутої стіни, і засунув руки до кишень. — Не така ви й нездара, як мені видалося спершу. Я, грішним ділом, подумав, коли ще креслив схему, що це справжнісінька розгортка поверхні кулі.

Він відштовхнувся від стіни і, звичайно ж, налетів на стіл.

— Оця броньова луска вкриває пелюстку лише ззовні. Зісподу, очевидно, були органи харчування, руху… Повзав собі спокійно, поки не виникала небезпека. А ледь що — згортався, і спробуй його вкуси. — Куніцин забрав реконструкцію, розгорнув і посадив на підставку. — Цікаво б знайти того, хто міг би його злякати.

— Мені чомусь здається, що живих ворогів у нього не було, — раптом упевнено і серйозно сказала Віола. — Вся Химера продірявлена кратерами, як сир. Коли всі вулкани працювали, кулькам тільки й лишалося, що котитися.

Безброва, безгуба маска повільно зморщила ніс, підняла куточки рота: Олексій Сидорович радів.

— Ні, без сумніву, спілкування зі мною іде вам на користь, Віоло Вахтангівно! Можливо, все так і було. Адже і нашого звіра колись залило лавою… — Куточки ротової щілини одразу обвисли, немов Куніцину завдавало великих труднощів рухати маскою. — Ідіть до вашої Наілі, а я поки на честь наших відкриттів приготую лукуллівський обід.[5]

Посоромившись спитати, що таке “лукуллівський”, Віола зачинилася в гермотамбурі і почала надягати скафандр. Дивовижна поведінка Куніцина, якого прозвали на базі “людиною-невидимкою”, дуже дратувала її в перші дні. Тоді й без того нила душа від розпорядження Координатора Експедиції зарахувати її, першовідкривача, в загін “кротів” — палеонтологів. На жаль, Віола не вчила ксенопсихологію і тому була б зайвою в групі Прямого Контакту. Довелось узятися за вивчення еволюції універсальних химер — теми важливої, але такої, що не відповідала головному бажанню Віоли.

Між тим Прямий Контакт з кожним місяцем здавався все менш ймовірним. Віолі уявлялося, що саме вона могла б зрушити справу з мертвої точки, вона доймала Куніцина своїми проектами. А шеф групи лише глузував та підсміювався — весь якийсь ходульний, стертим обличчям і шарнірними рухами схожий на робота із старовинних фантастичних фільмів. Вона полагіднішала до шефа лише тоді, як почула від усезнаючої Наілі Іїїекірової, що Куніцин побував мало не в двадцятьох зоряних системах; йому кілька разів пересаджували штучну шкіру на обличчя і тіло…

Двоопуклим блискучим диском лежала основна база, розділена на сектори лабораторій, у величезній тіні крейсера “Перун”. Базальтове плато нагрілося, як підошва праски, але вже закипали хмари по той бік кільця облямованих безлісих гір, сизою піною захльостували перевали, обіцяючи згодом залити розжарене небо. Високо, мало не до зеніту, громадилися хмари за спиною ближнього вулкана, кряжистого, мов старий пеньок з вузлуватим корінням. Свинцевий розкошланий фон надавав дикої яскравості червоно-коричневій шкірі гір. У розгалуженні “коріння” — давніх лавових річищ — зухвалим білим грибом сиділа база загону копачів. Туди й проліг шлях Віоли; спочатку вистрибом по примхливих східцях, прорізаних дощами в обриві, а потім — обережно вгору по нестійких брилах осипу.

На гребені вигулькнула і замахала рукою фігура в скафандрі захисного кольору — кольору одягу всіх “кротів”, цього разу й Віоли. Шоломофон задзвенів пронизливим голосом Наілі:

— Це ти, сестричко? — Всіх, окрім Олексія Сидоровича, Наіля називала братиками і сестричками. — Ми тут таке знайшли!

У горбкуватому лавовому панцирі плазмова машина прогризла безліч глибоких ровів і стояла над щойно викопаною траншеєю, розчепірившись, немов краб. Тепер у рові греблися сіро-зелені “кроти”, акуратно зчищали вібраторами породу з дна, схожого на темно-багряну бруківку, що стала дибки. То була броньова луска — все, що залишилося від дивовижної “квітки”, яка мільйон років тому не встигла згорнути пелюстки й уникнути липкого вогню. Віолі допомогли спускатися в рів. Наіля, котра навіть у скафандрі була маленька й метушлива, ривком вивернула луски, позначені крейдою — великі й важкі, немов надгробки. Під ними лишився глибокий рельєфний відбиток у породі, — очевидно, лава спалила цю невеличку істоту, але скам’яніла, не заповнивши порожнечі. За формою і розміром — справжня хлібина, але з тригранним хвостом, що проходив у вигляді валика через усе черевце, і чимось на зразок бокових плавників з пазурами. Там, до в тварини мала бути голова, порода була мовби просвердлена віночком круглих отворів…

— Універсальна химера, — страшно прошепотіла Наіля.

Її виправив один з копачів:

— Ще не універсальна — бачиш, ні крил, ні зябер…

Впали перші краплини дощу, і “кроти” поспішили спустити плиту на місце…

…На чергових зборах у салоні “Перуна” Куніцин крутив перед глядачами відливку “протохимери” з пластика, схожого на стеарин. З черевця спадав пучок звивистих бурульок.

— На наше щастя, — з натугою ворушив губами шеф загону, — лава зберегла всю внутрішню будову бронекулі і кілька таких ось відбитків. Очевидно, предки універсальних химер паразитували під лускою бронекуль, харчуючись через провідні шляхи “господаря”. Такий симбіоз дав можливість химерам не лише вижити серед маси діючих вулканів, але навіть, по-моєму, закласти основи своєї дивовижної цивілізації…

Засовалися в кріслах, зашепотіли; капітан “Перуна” Ле Зуонг лунко ляснув долонею по столу, відновлюючи тишу.

— Ні, все це поки мої припущення, просто нема з ким поділитися ними, окрім вас… (“У своєму репертуарі”, — шепнула Наіля у вухо натягнутій, мов струна, Віолі, яка уважно слухала.) Шеф ксенозоологів. Хассель дотримується думки, що нині на планеті бронекуль немає зовсім…

— Справді, це так, — важко сказав басом опасистий, з щоками мопса Хассель, всупереч комплекції зовсім невтомний чоловік, який, здавалося, облазив усі закутки на трьох материках Химери. — Всякої живності — багато, але такої “дрібнички”, як двадцятиметрова бронекуля, ми б не проґавили.

Дерев’яно кивнувши, поклав виливок на стіл і знову продовжив одноманітну промову Куніцин;

— Отож це працює на мою ідею. Очевидно, бронекулі вимерли цілком, і химерам довелось пристосуватися.;. Яким чином? Зростання химери з кулею було таким щільним, як у плода з плацентою. Вірніше, химера виступала в ролі трансплантата, який ідеально приживався. Ідеальна сумісність — ось з чого почалося торжество химер. У процесі вимирання бронекуль вони, напевно, стали шукати нових “господарів”. Той, кого підводила сумісність, гинув, іншим вдавалося з ким-небудь зростися. Слід сказати, “господарі” були найрізноманітніші. Деякі з них потрапляли в повну залежність від своїх “верхівців”, ставали слухняними придатками… — Куніцин хрипло перевів подих, налив собі ананасного соку. — Вловлюєте думку? На Землі розум зародився у той момент, коли антропоїд, не діставши плід, уперше видовжив свою руку за допомогою палиці — тобто додав до спадкової програми зернятко творчості. На Химері почалося розумне життя, коли ось ця хвостата хлібина уперше здійснила цілеспрямований, довільний вибір “господаря” з певними, потрібними на той момент властивостями. Звичайно, це сталося в боротьбі за виживання… Не знаю. Взагалі, я нічого не стверджую, я лише розв’язую логічну задачу…

Втомившись стояти, він упав у крісло, кволою рукою провів по бездоганно розчесаному на проділ, неприродно-чорному волоссю. Налив і випив соку, смикаючи кадиком. За корчем, обплетеним лакованим плющем, два ксенобіологи вже сперечалися, креслячи на планшетах.

— У вас все? — поцікавився незворушний капітан.

Куніцин відповів не одразу — напевно, доповідь насправді забрала в нього багато сил. Посидів, виблискуючи лінзами, — ні спітніти, ні збліднути його шкіра не могла. Віола вкотре вже дивувалася, яка сила загнала таку скалічену людину за тисячі світлових років від шезлонга на дачній веранді.

— Тепер, мабуть, закінчити може кожний… (Наіля знову пирснула в долоню.) Свідомий пошук найкращого “господаря”, можливо, зростання кількох “господарів”, потім — вибіркова пересадка у власне тіло окремих чужих органів — сумісність давно гарантована, — і, врешті, уміння передавати набуті органи у спадок, — напевне, так розвивався науково-технічний прогрес у химер. Так би мовити, величезне пограбування тваринного світу планети Зоологічна цивілізація

вернуться

5

Лукуллівським особливо пишне і вишукане частування називають на честь римського патриція Лукулла, який прославив своє ім’я розкішними бенкетами.

6
{"b":"116242","o":1}