Було важко збагнути вираз його очей.

— Що робитимемо далі, Координаторе? Ви покажете мені іще щось?

Святополк, відчуваючи, що невтримно червоніє, відповів:

— Я, — ні, даруйте… Скоро мене замінять. Ми вночі відпочиваємо, відновлюємо сили.

— Гаразд, тоді і я відпочину до ранку. А завтра ви будете зі мною?

Лосєв мовчки кивнув. Йому ніколи в житті не було так соромно.

“…Я переконався, що мою бідну голову, мабуть, і насправді треба чистити, всерйоз чистити від ганебної підозрілості. Вибач мені. Я приміряв твій мудрий світ до своїх почуттів. Я виявився непростимо гарячий, я зовсім заплутався і нічого вже не розумію. Ми насправді надто молоді. Повернися на свою батьківщину, де двадцять сонць горять над роєм безсмертних поселень. Дай нам визріти.

Ви там навіть не уявляєте, яке невимовно горде, раниме, пристрасне, суперечливе створіння — землянин. Як самовіддано він робить помилки, як солодко розкаюється згодом. Я пішов у своїх висновках дорогою, яку підказали суворі предки, і відкрив, що рани людської душі ще не зажили. Повернися додому і вибач мене…

Легко, мов пара, гнана вітром, гість підійшов до Святополка, ласкаво поклав йому руку на плече.

— Ви помиляєтесь, Координаторе, — рани не загояться ніколи…

І, сівши навпочіпки, зірвав кілька духмяних, наповнених нектаром літа кашок, потім кілька голівок білої та бузкової конюшини і пестливо сховав їх під ошатною сорочкою, яскраво-блакитною навіть у сутінках.

ПОВЕРНЕННЯ РЕГІСА [18]

…Пляма залишилась назавжди. Регіс досконало вивчив її грушоподібну форму, зеленкуватий відблиск нижнього краю і туманне подріблення центру.

Сліпого, скаліченого Регіса оточили найніжнішою турботою. Вечорами його крісло викочували на балкон. Нора обережно брала руки чоловіка, вкриті ніжною після опіку шкірою, і клала їх на прохолодні бильця. Регіс пив міцний чай. Його обличчя було майже незмінно повернене до неба, а очі прикриті товстими темними окулярами.

Нора приймала друзів і співробітників Регіса, сиділа з ними за столом, сумно посміхаючись. Вона схудла, стала блідою і постійно настороженою. Вона схоплювалася з місця, коли з балкона раптом долинав скрипучий голос, повільний і невиразний, немов старий грамофонний запис:

— Сонечко моє, дай мені сигару…

Коли роз’їжджалися друзі (більшість з полегшенням), Нора весело питала:

— Тобі нічого не треба, мій повелителю?

— Нічого, крім твого поцілунку.

Вона сміялася, поправляла плед на ногах чоловіка, перевіряла, чи справне механічне крісло, що виконувало також роль доглядальниці, цілувала Регіса у забинтоване чоло і йшла до себе. Часто не роздягаючись падала ниць на постіль, обличчям у подушку, і лежала так усю ніч.

Повільно, важким трудом перемагав Регіс неслухняність кінцівок, що зросталися, вчився володіти ними. Крісло — величезний блискучий агрегат — перестало охоплювати його, мов кокон. Регіс трохи підводився, робив призначені вправи. Але тіло було все ще обліплепе датчиками, вживленими шприцами; запрограмовано крісло годувало його, вмивало, робило гігієнічні та лікувальні процедури.

Чим краще Регіс рухався, тим більше пригнічувала його сліпота. Одного разу він заговорив про самовбивство. Нора зателефонувала другові сім’ї, професору Косову. Той повідомив, що завітає через кілька днів з якимось дуже приємним сюрпризом. Поки що радив присипляти хворого, по можливості без його відома.

Згодом з’явився Косов. Електросон Регіса був потривожений мелодійним басом потужного двигуна. Біля ґанку розвертався, підмітаючи дзеркальними крилами газони, широченний плоский “Кальмар”. З машини виринув маленький, рум’яний, стрімкий професор Аркадій Косов, на бігу махнув Норі, жестом заборонив спускатися з балкона, злетів гвинтовими східцями холу. Не зупиняючись, поцілував Норі руку, влетів у вітальню і загальмував на каблуках поруч з кріслом.

Забинтований, вкритий по груди пледом, без кровинки на обличчі лежав перед ним нерухомий Регіс. Вранішнє сонце подвійно відображалося в чорних озерцях окулярів, видимі частинки землисто-жовтої шкіри були понівечені шрамами, ніс видавався зібраним з мозаїчних смальт.

Його розбудили. Він подав професорові руку, тверду й холодну, як у манекена.

— Алло, лікарю! — немов зашипів, заскреготав старий, безсилий грамофон. — Ну, на кого я схожий, га?

— На метелика, який вибирається з кокона і силкується злетіти.

— Злетимо, лікарю. За умови, що ти мене піднімеш якнайвище, а потім впустиш…

Нора закусила губу, на очі їй навернулися сльози; Косов невловимим владним рухом примусив її заспокоїтись.

— Нумо, Регімантас. Злетимо. Схочеш — упадеш. Не схочеш? Знаю, що не схочеш. Маю до тебе розмову. Втрачати тобі нема чого. Здобудеш увесь світ.

Не звертаючи уваги на тривогу Нори, він заговорив упевнено і переконливо:

— Тихо. Мовчіть обоє. Катастрофа не пошкодила твої очі. Справа значно гірша. Очі б тобі давно зробили нові…

— Я знаю, але…

— Мовчати. Пошкоджено зорові ділянки мозку і провідні шляхи. Не думаю, щоб у найближчі роки ми їх вилікували. Бувають випадки — мозок сам усуває пошкодження, але рідко. Пропоную інше.

— Що?

“…Залиште мені мою пляму перед очима і мій спокій. О, господи, знову лікарня!” Сталеві голки жадібно, мов шашіль, точили його тіло, іншо множилось, розітнене й розпороте, на екранах телеустановок; він приходив до пам’яті, щоб стати беззахисним перед болем, і знову втрачав свідомдсть і чуття, і нависало над ним знаряддя хірургічних машин, “Досить, не хочу за будь-які блага…”

— Ніяких операцій. Усе швидко й безболісно. Ніяких лікарень. Все станеться дома. Сьогодні. Зараз. Вирішуй, не думай, не вагайся. Інакше не наважишся ніколи.

При всій самовпевненості, професор не зміг примусити себе оглянутись на Нору.

…Регіс повернувся, немовби випірнувши з теплого моря, з думкою про мерехтливі бліки, кошлате коричневе дно та біле відшліфоване каміння, по якому мерехтять тіні риб. Слава богу, уві сні зір працював. Але щось сталося і наяву. Щось змінилося.

— Дослухай, Аркадію, я не бачу плями.

— Страждаєш від цього?

— Ні, але…

— Все. Більше не побачиш своєї плями.

Ледь чутне дзижчання коло самого обличчя, приглушений крик Нори. Регіс рвонувся так, що ледве витримали захвати крісла, два-три шприци впорснули в його тіло заряди заспокійливих речовин.

— Що це, лікарю? Вертикальні смуги, блакитний і зелений колір…

— Зосередься. Сфокусуй.

— Перила балкона! Слово честі, перила балкона! Норо, де ти! Норо!

— Я тут, тут, любий, дивлюся тобі в очі…

— Аркашо, чому… Чому я її не бачу! Що це таке? Звідки тут дерево… вишні… — Професоре, як йому керувати цією машинкою?

— Стоп. Мовчіть обоє. Регімантасе, я замінив твої пошкоджені клітини крйсталоблоками. Вони вмонтовані у крісло. А сигнали іззовні транслює передатчик типу “Флаїнг”. Твоє літаюче око.

— А, телекамера із зворотним звязком!

— Так. Найновіша. Невичерпний запас руху. Швидкість — близько тисячі кілометрів гаг секунду. Живиться будь-якою енергією. Жени, куди заманеться. Керується твоїм бажанням. За два-три дні навчишся. Літай!

Нора дивилася на професора з вдячністю. Регіс тримав обома руками ьйого руку і гаряче, безладно, нерозбірливо дякував. Косов відчув ніяковість, відкланявся і збіг униз. Коли він виїжджав до воріт, од вітрового скла відскочила яскраво-червона літаюча істота, трепетна, мов метелик, вся пронизана ритмічними спалахами. Регіс вчився керувати…

Але встановлений мир Регімантаса й Нори не був зруйнований.