Перед ним раптом постала дивна, казкова картина. Віола (без шолома, в усій красі свого буйного волосся) стояла з розкинутими руками, затуляючи щось величезне, безформне, якусь пульсуючу неосяжність, місцями — непроглядно-темну, місцями — сяючу. Згусток мороку й вогнів, спокою і шаленого руху.

Можливо, був там і об’єкт Ікс, віднині на довгі роки врятований від усіляких експериментів, оскільки Земля не дасть спустошити під будівництво бодай клаптик планети, на якій прийнятна етика. А може, варто частіше згадувати слова Віоли про проникнення всередину Ікса, розвивати дослідження саме по цьому шляху?

Можливо, в дивовижно-упорядкованому хаосі за спиною Віоли-захисниці гніздився й сам болотний світ. Цікава планета, пасовище розумних островів, що воюють. Треба ж! У центрі кожного з лісових масивів відсиджується під грунтом той, хто керує легіоном очей, вух, ніздрів, язиків, робочих і годувальних органів, кожен з яких, очевидно, був колись самостійною живою істотою. Ех, подивитися б на нього, “лісового царя”, котрий поневолив місцеву фауну, перетворив могутніх тварин у придатки свого нерухомого тіла…

А може, придатки тіла — в могутніх тварин…

Коли-небудь дізнаємося. Скоро тут велично спуститься крейсер Десанту, з нього виповзе армія машин, і розпочнеться робота. Освоєння того, що Віола зрозуміла й осягнула інтуїтивно, майже не маючи на те підстав, ще до того, як “очі” й “руки” лісу почали передавати одне одному викрадений пістолет.

Віола не тільки домовиться з тим, відносно кого — чи чого? — неприйнятне поняття “домовлятися”. Вона зігріє істоту, вигляд якої змушує її ж, Віолу, бліднути й заплющувати очі.

“…Я вірю у Віолу, котра затуляє собою всю Метагалактику. Але я не склав іспит при всій своїй зарозумілості, при всій абсолютистській ерудиції. Я провалився, і моя доля вирішена. Мабуть, краще буде докласти зусиль і піти самому, немовби за власною ініціативою…”

— Двадцять два сімдесят п’ять, даю пеленг… Не треба, Ул, тобі нема про що турбуватися — у нас все гаразд, чи не так? Я лише спочатку перелякалася, а тепер все минулося. Тож посміхнися!

Вода, на щастя, була в’язкою, широкий і плоский гравіхід занурювався дуже повільно. Улдіс слухняно посміхнувся (“піду від неї, піду, якщо матиму силу…”), слухняно посміхнувся, тому що він був з цієї Метагалактики, а отже, Віола затуляла і його і не могла говорити інакше…

ДОРОГА ДО ДЖЕРЕЛА [9]

Потім Віолі іноді снилася ця жінка. Жінка, котрої не існувало. Чомусь уявлялася вона невисокою блондинкою з прозорими, повними відчаю волошковими очима. Блондинка в рожевому комбінезоні, яка з криком біжить по кільцевому коридору під зловісне виття екстреного прискорення. Відновлювач[10] подав іншу картину катастрофи та іншу зовнішність загиблих членів екіпажу, але сон періодично повторювався, і Віола протягом багатьох років не хотіла викидати його з пам’яті.

…Полум’я охопило катер.

Віола намагалася підійти до величезного крейсера, що висів над полюсом Аркадії, але крейсер безмовно викинув біло-фіолетовий спалах. Мирний, просторий корабель, — на таких подорожують з усією технікою Будівничі або колоністи-переселенці, оточені дітьми і стадами. Нині крейсер був у гніві — і тому забарвлений чорним оксамитом, немов кит, що ковтає зірки.

Катер корчився, його понівечений мозок безглуздо гарячкував: гнав плями всіх кольорів по шкірі корпусу і оббивці каюти, вирощував з підлоги меблі, захлинався музикою чи інформ-зведеннями. Нарешті, вмираючи, катер відстрелив рятівну капсулу.

От уже продірявлено кошлату ковдру хмар. Під невагомою кулею проносяться льодові язики приполяр’я, буре мілководдя осінньої тундри. Віола примусила себе не думати про ворога, про можливу загибель, про біль в обгорілому плечі. За останні роки організм Віоли був цілком перебудований, кожна клітина вирощена заново. Свідомість могла керувати обміном речовин — треба лише зосередитись… Вона так і зробила. Наказом зростила розірвані судини — дала бурхливий ріст епітелію — кинула маси лейкоцитів до лівого плеча… Поки капсула ширяла над Аркадією, опік зарубцювався, а потім зник і рубець. Віола розстебнула куртку, помасувала нову шкіру.

Божевільний корабель більше не стріляв. У середніх широтах по зелених кучерявих рівнинах галузилися спокійні річки. Біля передгір’я ліс був устелений чорними залисинами. Вона придивилась уважніше. Річка в голубому каньйоні зашморгом стискає баню лісистих скель. Між обривом берега і першими скелями випалена довга сива смуга. Там угадуються ряди ромбовидних тіней, квадрати стін без покрівель. Природа ніде у Всесвіті не створює такої сумної геометрії. Немає ніякого сумніву, що перед нею — руїни селища.

Звідти теж гримнули фіолетові постріли. Мимо. Віолу, яка розумілася на мові психополя — хвиль, що випромінюються мозком, — просто захльостували чужий страх і лють.

Щонайменше тридцять прицілів сходилися до неї віялом уявних прямих. Зусиллям волі вона втримала стрільців від нового залпу…

Це було важко — стискувати в кулаці тридцять чужих воль. Важко ще й тому, що почуття Віоли не вірили в небезпеку. Суперечило виховання. Бастував досвід. П’ять століть ніхто на Землі не стріляв у подібного до себе.

Капсула зняла вихор пилу, сідаючи посеред центральної вулиці. Власне, вулиця була єдиною. Лінія міцних двоповерхових будинків. Колись вони стояли в глибині фруктового саду, тепер — серед пустиря з обвугленими стовбурами й пеньками. Колись вікна будинків були навстіж розчинені, веранди повиті виноградом, господарі по-сусідськи перемовлялися, вечорами грала музика. Тепер западини на фасадах порожні, трауром вдягнуті цеглини руїн. Шиття зачаїлося внизу, в бліндажах і підвалах.

Розкривши капсулу, Віола зробила кілька кроків по легесенькому попелу, по вугіллю… Озирнулась, обережно гукнула:

— Гей, є тут хто-небудь?

Їх було не менше сотні — чоловіків і жінок, і всі вони стежили зараз за нею в перископи, і ті ж тридцять стрільців цілилися в неї, і стримувати їх було вже несила. Але відкривати свої можливості не слід, і вона зобразила розгубленість. Потупцювавши, ще раз ледь чутно гукнула: “Гей”…

Нарешті зустріч! Круглоокий і гачконосий, мов яструб, буйно-бородатий чоловік немовби з попелу виринув, грюкнувши броньованим люком, і з люттю направив на неї десантний плазмомет. Вдягнутий у брезент і високі чоботи, він так виблискував жовтими очима з-під насунутого широкого капелюха, так стискав дідівську, бувалу в бувальцях “гармату”, мовби не беззбройна жінка стояла перед ним, а інопланетне чудовисько.

Віола відчула ще трьох таких самих бійців з боків і за спиною, але не озирнулася.

— Добридень, — приязно сказала вона. — Я до вас із Землі. Координатор Етики Віола Мгеладзе.

Розтруб, націлений під сонячне сплетіння, неприємно сковував думки і язик. Пам’ять предків. Як часто дивилися на них стволи найрізноманітніших калібрів?

— З Землі? Чим доведеш? Чому не попередила заздалегідь? Не вийшла на зв’язок? — сипав чіпкими питаннями жовтоокий.

— Перед тобою ж дама — чого ти причепився? — примирливо мовив той, що стояв позаду ліворуч. Довелося вдати переляк од несподіванки. Інший колоніст був надзвичайно високий, кістлявий, мав вкрите мідним загаром веснянкувате обличчя, довге і немовби вигнуте над величезним підборіддям. Потертий капелюх — насунутий на перенісся. В рудих руках — розрядник, модель для Розвідників. Двоє інших — юні, з пухом на щоках, і нічого, крім допитливості, їхні обличчя не передавали.

— Аби знаття, хто там у них… — “Яструб” явно проковтнув кілька злих слів, закопилив губи. — Можливо, саме жіночий екіпаж. Якщо це люди, звичайно…