Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, які ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.

— От і все, — промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. — Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка.

2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць — та кому ж це до снаги! Багато хто брався — і жоден сучасний автор не зміг. Космос надто безмежний, думав він, міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Але інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя.

Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався ніхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку…

О дев’ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.

— Приїздіть негайно! — кричав він.

Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті — скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.

— Дивіться, — нарешті проказав він, — ось книга, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев’ятисотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе повітря. П’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтіморі, в лікарні Джона Гопкінса, від стародавньої страшної хвороби — пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем.

Присутні подивилися на книгу.

“Озирнися на дім, ангеле”.

Старий Філд поклав на стіл ще три книжки цього автора. “Про час і про річку”, “Павутиння й бескид”, “Тобі вже не повернутися додому”.

— Їх написав Томас Вулф, — сказав. — Триста років лежить він у землі Північної Кароліни.

— Та невже ви запросили нас лише для того, Щоб показати книжки якогось мерця? — здивувалися друзі.

— Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні.

— А ви, либонь, трохи запізнилися, — зауважив професор Боултон.

— Е, ні! — відрубав старий. — Я не дозволю дійсності обікрасти мене. Ви, професоре, досліджуєте подорожування в часі. Сподіваюся, вже цього місяця ви доробите свою машину. Ось вам чек, суму напишіть самі. Коли ще будуть потрібні гроші, скажіть. Адже ви подорожували вже в минуле, чи не так?

— Так, на кілька років, але ж не на століття…

— А ми доможемося століть! І ви всі, — він окинув присутніх шаленим, палаючим поглядом, — допомагатимете Боултонові. Мені потрібен Томас Вулф.

Всі вклякли з подиву.

— Еге ж, — підтвердив старий. — Отаке я надумав. Ви приставите мені Вулфа. Ми разом здійснимо велике завдання, політ з Землі до Марса буде змальований так, як це може лише Томас Вулф!

Усі пішли.

Філд залишився на самоті з книжками, він гортав ветхі сторінки і, хитаючи головою, бурмотів сам до себе:

— Авжеж, авжеж! Том — от хто нам потрібен. Саме він підхожий хлопець для цього діла.

Повільно сотався місяць. Дні ніяк не хотіли розставатися з календарем, нескінченно тяглися тижні, й Генрі Уїльям Філд ладен був завити з відчаю.

Одного разу, наприкінці місяця, він прокинувся опівночі — торохтів телефон. Філд простяг руку в пітьмі.

— Слухаю.

— Це професор Боултон.

— Так, професоре.

— Я залишаю вас через годину.

— Залишаєте? Як це? Ви що, кидаєте роботу? Це неможливо!

— Перепрошую, пане Філд. Залишаю — значить, залишаю.

— То ви насправді вирушаєте?

— Через годину.

— В тисяча дев’ятсот тридцять восьмий? У п’ятнадцяте вересня?

— Так.

— Ви точно записали дату? А раптом ви з’явитесь, коли він уже помре? Зважайте, аби не запізнитися! Спробуйте дістатися туди трохи раніше, скажімо, за годину до його смерті.

— Добре.

— Я так хвилююся, ледь тримаю трубку. Хай вам щастить, Боултоне! Доставте його сюди цілим і здоровим.

— Дякую, сер. До побачення.

У трубці клацнуло.

Генрі Уїльям Філд не спав. Ніч відлічувала хвилини. Він думав про Тома Вулфа наче про давно втраченого брата, якого треба підняти живого з-під холодного надгробка, повернути йому плоть і кров, горіння й слово. І щоразу він здригався, думаючи про Боултона, якого вітер Часу несе назад, до інших календарів, до інших облич.

“Томе, — думав він у півсні з безсилою ніжністю, мов батько, що кличе улюбленого, давно втраченого сина, — Томе, де ти зараз? Приходь, ми тобі допоможемо, ти обов’язково мусиш прийти, ти нам украй потрібний! Мені це не до снаги, Томе, і жодному з нас, нинішніх, не до снаги. Коли я вже сам не можу дати цьому раду, то хоч допоможу тобі. У нас ти зможеш жартома гратися ракетами, Томе, ось тобі зірки — пригорщі кольорових скляночок. Бери, що тобі до вподоби, у нас усе є. Тобі сподобається наше горіння, сподобаються наші мандри, — вони створені для тебе. Ми, нинішні, жалюгідні графомани, Томе, я читав усіх, і жодного не порівняти з тобою. Я осилив цілу купу їхніх творів, Томе, і ніде й на мить не відчув Простору — для цього нам потрібний ти! То дай старому те, чого він прагнув усе життя, адже — свідок бог! — я завжди сподівався, що чи я сам, чи хтось інший напише нарешті велику книгу про зірки, — і марно сподівався. Хоч би який ти був сьогоднішньої ночі, Томе, покажи, на що ти здатний. Ти збирався створити цю книгу. Критики кажуть — ця чудова книга вже склалася в твоїй голові, та нараз твоє життя обірвалося. І тепер, коли ти маєш нагоду, Томе, невже не скористаєшся з неї? Адже ти послухаєш і прийдеш до нас сьогодні вночі, будеш тут уранці, коли я прокинусь, чи не так, Томе?”

Філд склепив повіки; замовк його язик, що гарячково повторював те саме прохання; заснули вуста.

Годинник пробив чотири рази.

Філд прокинувся погожого спокійного ранку й відчув, як у грудях зринає хвиля бентеги. Він боявся навіть змигнути: а раптом те, що чекає його десь у домі, кинеться навтіки, грюкне дверима й щезне назавжди. Він притис руки до худих старечих грудей.

Вдалині… кроки…

Одні по одних відчинялися й причинялися двері. До спальні ввійшли двоє.

Філд чув їх подих. Він уже розрізняв їхню ходу. В одного — дрібненькі акуратні кроки, ніби в павука, — це Боултон. Хода другого промовляє про чоловіка високого, статурного, дебелого.

— Том? — вигукнув старий.

Він ще не розплющував очей.

— Так, — почув він нарешті.

Ледь Філд побачив Тома Вулфа, як образ, створений його уявою, тріснув, наче замала одіж на великій для свого віку дитині.

— Дай-но я погляну на тебе, Томе Вулф! — повторював старий, незграбно вилізаючи з ліжка. Його трусило. — Та підніміть штори, дайте на нього подивитися! Томе Вулф, невже це ти?

Величезний, товстий Том Вулф поглянув на нього згори, розчепіривши великі руки, аби не втратити рівноваги в цьому незнайомому світі. Він дивився на старого, вуста йому тремтіли.