Я більше не міг, не мав сил дивитись на все! Я відчайдушно намагався відвести погляд від зіниці Нгали, і відчув, як різкий біль наскрізь пронизав мені мозок. Страшні образи загойдалися, на мить здалося, ніби я стою на твердій щільній землі. Потім я почув притлумлений гул, схожий на відлуння далекого землетрусу. Але це був тупіт довгої колони бранців, котрих мої люди гнали, наче худобу. Я знав, що босі ноги не можуть спричинити такого гулу. І знов почав запекло боротися, щоб повернутись у своє справжнє “я”, незважаючи на жахке чекання болю, що пронизав мене за мить, незважаючи на моторошне відчуття, ніби кров з моїх жил витікає до останньої краплі. Напруга досягла межі. Я прикусив губи, почув власне схлипування й мимоволі заплющив очі.

Темрява стіною віддаляла мене від жахливих видінь, мовби я перенісся в неіснуючий край, у світ незайманої тиші, якому незнані ані людина, ані її пристрасті. На мить мене охопило ні з чим непорівнянне відчуття спокою (може, воно тривало не мить, але після попередньої напруги мені необхідна була повна розрядка, отож це відчуття спокою здалося мені дуже коротким), а потім я знову почув тупіт колони. Проте, розплющивши очі, я побачив у чорній зіниці Нгали тільки самого себе. Його руки видобували з тамтама дедалі тихше й тихше глухе гудіння, яке радше скидалося на відлуння.

“Чи він знає?”

Це запитання владно ввірвалося в мій мозок, знову збудивши щойно приспані страх і сором. Пальці мої стислись, начебто я когось душив. Та з першого ж погляду я зрозумів, що Нгала не переживав з нами цього дивного екскурсу в історію його предків. Починала займатися зоря, в її слабкому рожевому відблискові шкіра негра висвічувалась перлами роси, наче він щойно викупався. Щоки йому запали від величезної втоми — тільки від утоми, не більше. Він безупинно бив у тамтам, з останніх сил підтримуючи ті крихкі сходини звуків, по яких я сходив у пекло. Але сам він не переступив того порога, бо не був людиною лнага.

Я певен, що мої спалені губи видовжилися в страдницькій усмішці. Нгала, все ще приголомшений, неуважно усміхнувся мені у відповідь. Власне, я вкрав у нього цю усмішку, і все ж вона принесла мені відчуття блаженного спокою. І, хоч як це дивно, саме цієї миті — тільки цієї миті — я згадав про Джіма.

Коли я обернувся до нього, увесь мій жах і сором, які, здавалося, щезли з моєї душі, знову обпекли мені щоки.

Він лежав на землі ниць, наче велика нерухома лялька.

— Джіме! — крикнув я з іще не зовсім усвідомленою надією.

Нгала не встиг позбутися наслідків багатогодинної втоми, отож я підбіг до Джіма перший, швидко перевернув його на спину. І тут же відсахнувся, бо його очі, котрі знову стали сірими, дивились на мене невблаганно суворо, наче викрикували нещадне звинувачення.

— Це не я…

Однак я не договорив. Ще не вимовивши цих трьох слів, вирваних у мене жахом, я збагнув, що з такою скляною нерухомістю можуть дивитися тільки очі мертвого. Я обернувся до Нгали і сказав:

— Закрий йому очі.

Ні за що на світі не хотів би я ще раз прочитати в них це німе звинувачення!

— Я казати, казати…

Все знову набуло звичного вигляду. Я згадав, що Джім з’їв майже весь гриб, а раз так, то ці картини мали подіяти на нього з більшою силою, ніж на мене, що він, можливо, навіть міг розрізняти слова, знущання, благання, яких я не чув. Може, він не зазнав тієї рятівної слабості, котра змусила мене заплющити очі, щоб вирватися з цього жорстокого світу, який воскрес, аби мучити нас. Я надто добре знав і його самого, і його переконання, я розумів, наскільки вразило його це жахливе руйнування міста, а головне — трагічна неможливість втрутитись. А може, він теж помітив неймовірну схожість зі мною головного героя драми, що відбулася перед нами? Легенди про мого прадіда Ноя склали частину фольклору Джорджії… Скільки суворості було в непорушному погляді Джіма! Швидше за все, він помер від болю й ненависті…

— Що бачити біла людина? — допитувався Нгала. — Що прогнати життя людини лнага?

Важкі повіки назавжди сховали Джімові очі.

— Та нічого, — швидко сказав я. — Як і я, він бачив тільки тіні. Але у нього хворе серце. Бідолашний Джім!

Останні слова я додав тому, що побачив повні сліз очі чорношкірого — моя надмірна байдужість могла б його здивувати. Проте вже багато, багато років я не відчував себе таким вільним. Ставало жарко, і голод нагадав про себе.

Всесвітня Дослідницька Рада доручила мені завдання, котре аж ніяк не викликало мого захвату: ішлося про те, щоб від імені цього найавторитетнішого грегіуму заборонити професорові Деменсу продовжувати його досліди з автогонами.

Певна річ, йому могли б повідомити про це рішення й відеофоном, якби… От у тім-то й річ, якби!.. З цього, власне, все й почалося. Жоден засіб зв’язку не годився — Деменс був недосяжний. Він не відповідав на виклики. Ніхто не знав, що з ним сталося і взагалі, чи він ще живий.

Думка про те, що з професором скоїлось щось лихе, мала під собою певні підстави. Віднедавна про самого Деменса та про його експеримент, якому він з затятістю маніака присвятив усе своє життя, поширювались дуже дивні чутки. Подейкували, ніби в резервації Деменсії, котру він сам обрав для своєї роботи, діються неймовірні речі, казали, що навколишнім мешканцям просвіту нема від бродячих автогонів і ще казна-що.

Саме тому й довелося мені вирушити в Деменсію, і тепер ми летіли на невеликій висоті над західноавстралійським узбережжям.

Політ на гравітоплані — то справді ні з чим не порівнянна насолода. Гравітаційний літак мчав уперед беззвучно, ніякі пориви вітру йому не страшні, він плавно ширяв у височині, піднімався й опускався, ніби хмаринка в тихому літньому небі.

Під палючим промінням сонця простягався в глиб суходолу скреб — дикі зарості акації та евкаліптів. Де-не-де поміж заростів виднілися пересохлі русла річок. Куди не кинь оком — ніде жодної живої істоти, — ні людини, ні звіра.

Зненацька посеред цього припалого пилюкою живого зеленого килима виріс кряж вапнякових скель. Здалеку він скидався на величезну купу білих кісток.

Та ось серед сухого чагарника забовваніла приземкувата напівзруйнована будівля. Земля навколо неї була густо всіяна уламками. Невже це все, що залишилося від Деменсії?

Далі, на південь, на березі річки, заяскріла велика іржаво-брунатна пляма. Це бокситові копальні, єдине, крім Деменсії, на багато миль навкруги місце, де живуть люди. Я попросив посадити гравітоплан саме сюди.

Тільки-но літак приземлився, як до нас щодуху підбіг якийсь чоловік.

— Чого вам тут треба? — налетів він на мене. — Може, ви ще привезли цих диявольських почвар?

Вираз мого обличчя, певно, ясно свідчив, що він звернувся не за адресою. Отож мій співрозмовник одразу перемінив тон.

— Я тут головний інженер, — сказав він. — Даруйте за різкість. Але я вже по самісіньку зав’язку ситий цими потворами. З мене досить!

— Саме тому я й прилетів сюди, — відповів я. — Моє прізвище Гуман, я уповноважений Всесвітньої Дослідницької Ради. Розкажіть до пуття, що тут діється.

— Тут діються просто неймовірні речі. — Інженер витер спітніле чоло. Було тридцять градусів за Цельсіем у затінку. — Спершу ми не дуже відчували сусідство цього навіженого професора з його експериментом. Та кілька тижнів тому тут з’явилися оті… оті авто…

— Автогони. Це кібери першого порядку.

— Нехай і так. Коротше кажучи, вони з’явилися поблизу копалень і почали никати по всіх усюдах. Це мене вже не влаштовувало. Одного ранку я помітив, що бракує трьох сервороботів. Наступної ночі зникло ще п’ять. І почалося. На копальнях працювало двісті службових роботів. Це спеціально запрограмовані, надзвичайно надійні автомати. За останній час я позбувся п’ятдесяти. Все подальше виробництво — під загрозою зриву. Мені не хочуть більше давати поповнення.