— Чому?

Валерій відчув, що в голові ніби запрацювали жорна. Він навіть на якийсь час забув, про що вони говорять. Потім згадав, але згадав наче не так, а з іншим почуттям. І все ж таки від попереднього залишалася дуже важлива думка. Треба було зберегти її, не дати розпливтися. А вона вислизнула, мов риба крізь пальці. Важко було згадати її та й не хотілося згадувати. Але якоюсь ще недремною тверезою часткою свого “я” Валерій все ж примусив себе згадати:

“Повідомити Славкові!”

Утримуючи в пам’яті ці слова, не відповідаючи Євгу, він поспішив до апарата, зняв трубку. Гудків не було…

Мудрець повернувся досить швидко. І все ж Валерій спіймав себе на тому, що очікує його і навіть приготував шлюзову камеру. Та восьминіг не хотів заходити. Люди почули:

“Я жду. Іди”.

У Валерія з’явилося бажання зупинити Євга. Він подався всім тілом до нього, але Косинчук, зрозумівши його намір, категорично похитав головою. Він опустив шолом, помахав Валерієві рукою на прощання і пірнув у “вікно”.

Валерій почекав, доки Євг та спрут зникли з очей, і підійшов до ящика із слюсарними інструментами. Він намагався не думати про те, що зараз робитиме, і викликав в уяві зовсім інші картини. Уява працювала надто погано, керувати нею було просто неможливо. За кілька хвилин Валерій стомився так, начебто пропрацював цілий день. Він з великим трудом розібрав телефонний апарат, але не виявив ніякої несправності. Залишилося перевірити провід, який захищала багатошарова ізоляція, виготовлена на замовлення зв’язківців-підводників. Коли б він десь обірвався, це негайно показав би контрольний прилад. Одначе прилад цього не засвідчував. Найвірогідніше, що ослабли пружини контактних пластин.

Валерій по скобах поліз до люка, на якому була намальована зламана червона стрілка. Він чимало пововтузився, доки дістався до пластин. Виявилося, що й вони надійно притиснуті одна до одної.

“Де ж іще шукати несправність?” — напружував думку.

Заплющив очі, намагався уявити схему підмикання апарата. Він забув, що тільки-но наказував собі не думати про це, і похопився лише тоді, коли відчув знайомий тиск у голові. Спогади, знання його розпадалися на дрібні, розпорошені частинки: болти, шматки провода, гайки… Потім з’явилися пустуни-дельфіни. Людмила з червоними плямами на щоках, суворий молодий командир Олег Жербицький… Чомусь згадалася поїздка на Памір, осяяні сонцем гори, якийсь продовгуватий циліндр, що зникав у пітьмі…

“Треба послати Славкові записку, — подумав і відразу ж забув про це. — Восьминоги дуже важливі для нас. Вони допоможуть освоїти Океан… Повинні повернутися двоє — Євг і Мудрець. А може, цей восьминіг — не Мудрець? Він не схожий на того… Чи схожий?.. Мудрець — не Мудрець. Суть не в цьому. Важливо те, що восьминоги потрібні нам, необхідні. Без таких помічників не освоїти Океану, не зорати, не посіяти… Коли б тільки не ця їхня особливість… А чим вона заважає нам? Нічим. Навпаки, допомагає спілкуватися під водою. Саме вона й робить їх такими чудовими помічниками”.

Він вирвав аркушик пластмаси з блокнота, написав на ньому коротенький текст для Славка:

“Восьминоги дуже важливі для нас. Вони допоможуть освоїти Океан”.

Йому вдалось взяти себе в руки. Піт заливав очі. Поперек ламало. Він дописав:

“Необхідно налагодити зв’язок. Що б там не було — налагодити зв’язок”.

— Не так уже й багато я довідався, — пробурчав Євг, відповідаючи на Валерієве запитання. — Мудрець привів мене до печер, сам прослизнув у щілину поміж камінням, а мені наказав зачекати. Жду, жду — нема. Вже вирішив сам пробиватись, аж ось він з’явився з іншим восьминогом. Почали розбирати каміння. Коли утворився прохід якраз по мені, почулося: “Ходім!” Я ледве пересувався, бо “торпеду” довелося залишити біля входу на якорі. Можливо, вони навмисне зробили вузький прохід, щоб я залишив апарат. А втім, він у печерах не дуже б і знадобився…

Євг багатозначно подивився на товариша і без будь-якого зв’язку з попередньою фразою запитав, киваючи в бік восьминога, який щойно зник за дверима до свого басейну:

— Він знає, що таке радіоактивність?

Іхтіолог вимовив ці слова байдужим, безбарвним тоном, не дивлячись на Валерія. Потім, рушивши услід за Мудрецем, додав:

— Дам йому поїсти. А ти поки що подумай над відповіддю.

Валерій не міг, звичайно, дати точну відповідь. Восьминіг був знайомий з лічильником Гейгера, можливо, зрозумів і його призначення, якщо…

— Тут десять “якщо”, — сказав Валерій Євгу, коли той повернувся. — Якщо у нього є органи, щоб відчути радіоактивність… Якщо він здатний зрозуміти, що це за явище… А взагалі, не знаю. Та нащо тобі це треба?

— Мій лічильник Гейгера почав тріскотіти, коли ми наблизилися до печер. А в печерах випромінювання весь час зростало…

Валерій насторожився. В пам’яті промайнуло перше занурення із Славком на батискафі, таємниче зникнення контейнера…

Косинчук розповідав далі.

— Там я побачив трьох восьминогів, що присмокталися до каміння в різних частинах печери. Один відпочивав у типовій для спрутів “позі філософа”, другий звисав зі стелі, як люстра, і ворушив щупальцями, третій наполовину виліз із-за каменя й дивився мені просто у вічі. Здається, це були уповноважені посли восьминогового племені. Всі вони зовні скидалися на нашого Мудреця. Такі ж незвичайно великі для октопусів тулуби, величезні очі, збільшені “лоби”. Зовсім невідомий науці вид. Я запитав, чому вони залишили своє колишнє селище і чи є в них ще селища. Один відповів, що селища їм, мовляв, не потрібні, коли є печера, а два інших відразу засипали мене запитаннями про людей, їх цікавили навіть подробиці: якого кольору у людей кров, чи відпочиваємо ми, перетравляючи їжу, як добуваємо метали, як створюємо пластмаси. Один допитувався, чому люди не відмовляються від одягу, другого цікавило, чим годуємо ми “дітей-помічників”, — так вони називають апарати та механізми. Та головне вони питали про джерела життя. Довелося розповісти про Сонце, про енергію сонячних променів, про фотосинтез. Вони ловили кожне слово буквально на льоту, сприймали поняття, інколи на свій лад доповнюючи їх. Часом і мені щастило задати запитання. Восьминоги відповідали, але без особливого бажання. Вони, як діти, більше люблять запитувати, ніж відповідати…

“А чи як діти? — подумав Валерій. — Це властиве не тільки дітям…”

— Я з’ясував, що їхнє мислення де в чому схоже на наше, але є й істотні відміни. Так, наприклад, вони здатні сприймати абстрактні поняття, але ніяк не можуть зрозуміти, що означає слово “море”. Для них поверхня моря — це одне, а глибина — інше. Спокійне море нічим не нагадує бурхливе; місце, де водяться одні види риб, не схоже на місця, де водяться інші. Зміниться температура води, — і змінюється поняття. А слово “океан” вони зрозуміли так: місця, де можуть жити восьминоги й люди. Суходіл вони спочатку теж визнали частиною Океану.

— Краще б вони так не визнавали, — без усмішки сказав Валерій.

Євг не зреагував на його зауваження. Він захопився власною розповіддю, вдруге переживав зустрічі з восьминогами:

— Все ж мені пощастило втлумачити, що Земля складається із суші й Океану. Але потім вони ніяк не могли второпати, що ж таке суша. Я сказав, що це — місце, де живуть люди, а восьминоги можуть там жити дуже недовго. Вони запитали: “А довго теж можуть? Від народження до смерті?” Я відповів, що це можливо лише в тому разі, коли їх помістити в спеціальні басейни. Словом, я дуже стомився й заплутався, та раптом наш Мудрець допоміг мені, запитавши: “Чи живуть на суші краби?” Скінчилось тим, що вони зрозуміли елово “суша” як “місце, де не живуть краби”. У мене вже паморочилась голова від утоми, але я не хотів іти, не довідавшись, як вони розмножуються. Адже це необхідно вказати в доповіді для Академії. Я вже пояснив, що в принципі вони розмножуються яєчками — так само, як усі октопуси…