— Ми пошлемо за ним човен-малятко. А вас, — він повернувся до Славка й Валерія, — я попрошу залишитися тут і підготувати акваріум для восьминога. Товариш Жербицький допомагатиме вам.

Мудреця у “дзвоні” не було. Чи восьминіг залишив його, коли Людмила Миколаївна й Валерій перебиралися в батискаф, а чи потім зумів якось увімкнути шлюзову камеру. І те й те здавалося неправдоподібним, але факт залишався фактом: восьминіг безслідно щез.

Валерій розумів непевність свого становища. Моряки дивилися на нього з підозрою. А Славко навіть жартував:

— А чи не снилися вам з Людою глибоководні сни?

— Але ж ти сам бачив восьминогів, — огризнувся Валерій.

— Згоден, вони незвичайні, і поведінка їхня дивовижна, але щоб розмовляти, тварина мусить мати принаймні органи мови!..

Валерій з нетерпінням чекав початку операції — прочісування бухти. Навіть у найгіршому випадку — якщо не будуть виявлені таємничі вороги — все ж таки щось проясниться. Він із захопленням стежив за водолазами, які осідлали невеликі снаряди з потужними водометними’ двигунами. На такому снаряді можна було розвивати швидкість до тридцяти вузлів. Двигун давав енергію і прожектору, вмонтованому на шоломі водолаза.

Коли за командою з есмінця загони водолазів одночасно почали занурюватися, під водою спалахнули десятки вогнів. Видовище було неймовірне. Славко з Валерієм стежили за вогнями, перегукувалися через поручні. Поряд погойдувався батискаф, приготований про всяк випадок до спуску.

їх покликали в радіорубку. Звідси контр-адмірал керував операцією. Крім нього та радистів, у рубці був іще капітан-лейтенант.

Контр-адмірал зустрів Славка та Валерія повідомленням:

— Водолази побували й на вашому “дзвоні”. Його механізми функціонують нормально.

— ї це все? — запитав Валерій.

— Що “все”? — не зрозумів контр-адмірал.

Зате капітан-лейтенант одразу вловив, що має на увазі Валерій, і відповів:

— Так, так, нічого там незвичайного не виявлено.

Він перебіг поглядом по обличчю збентеженого журналіста і додав:

— Поки що не виявлено.

Для Валерія час тягнувся нестерпно повільно. Журналіст червонів, коли ловив на собі чийсь пильний або недовірливий погляд. Йому здавалося, що з кожною хвилиною ці погляди стають глузливішими. Більше того, його самого вже брав сумнів — чи не було все оте грою хворобливої уяви. І щоразу хапався за надійний якір — загибель дельфінів. Це вже ніяк не могло привидітися. Але, з іншого боку, загибель дельфінів ще нічого не доводила, не підтверджувала, що Мудрець справді існує…

— Підводні човни нуль три, сімдесят два і вісімдесят три піднялись, — доповів радист. — Вони нічого не виявили.

За півтори години загони водолазів-“наїзників” закінчили прочісування. Обстежили кожен метр дна, дослідили кожен кубометр води.

Контр-адмірал, здається, більше не звертав уваги на Славка і Валерія. Тепер уже й Славкові доводилося захищатися. Він зважився сказати:

— Дивно. Вся ця історія з контейнером та восьминогами… Але ж я сам їх бачив. У нас, зрештою, є кіноплівки…

— Не так уже й дивно, — обізвався контр-адмірал. — Особливо, коли згадати, що гра світлотіней під водою може породжувати всілякі ілюзії, перетворювати звичайних восьминогів на мудреців… — Він навіть спробув утішити Славка, заспокійливо промовивши: — Це ж із кожним може статися…

Славко закусив губу від образи і поклав руку на Валерієве плече. Той зрозумів причину його співчуття й гірко посміхнувся. А коли вони вийшли на палубу, Валерій сказав:

— Я вдруге оселюся у “дзвоні”, і цього разу мене не ошукаєш… Іншого виходу у нас немає.

Разом із Валерієм у “дзвоні” поселився іхтіолог. Його повне ім’я було Євген, але всі називали Євгом. Свою першу статтю в науковий журнал він підписав “Євг. Косинчук”, даючи цим зрозуміти, що нічого спільного не має з академіком Є. Косинчуком, своїм дядьком. Треба сказати, що з дядьком вони посварилися. Чого посварилися — ніхто не знав. Лише надзвичайні обставини могли вивести з рівноваги спокійного і вайлуватого Євга.

Не моргнувши оком, Євг вислухав докладну розповідь журналіста про все, що трапилося у підводному будинку. Важко було зрозуміти, чи вірить він тому, що чує, чи тільки удає, ніби вірить. Але й за це Валерій був йому вдячний.

Сам же Валерій, знову опинившись у “дзвоні”, почав сумніватися в усьому ще більше, ніж раніше. То йому вчувалося свистіння дельфінів, що долинало крізь зачинені двері з дельфінарію, то за вікном ввижався восьминіг. Та щоразу, коли змінювався кут прожекторного променя, він переконувався, що ніякого восьминога там немає.

Так тривало доти, доки Косинчук одного разу не вигукнув:

— Поглянь, хто до нас завітав!

Крізь пластмасу на них дивилися величезні вирячкуваті очі.

— Це Мудрець! — вигукнув Валерій. Чомусь він був певний у тому, хоча навряд чи зміг би одразу відрізнити Мудреця від його родичів.

Загула кінокамера, і Валерій посміхнувся, подумавши:

“Скільки тисяч метрів плівки переведе цей скрупульозний іхтіолог?..”

Раптом злякався: а що, коли це знову ілюзія? Почав маніпулювати прожекторами — видиво не зникало. Тепер Валерій ще більше повірив, що то й справді Мудрець, — хіба інший восьминіг реагував би так спокійно на миготіння світла?

Він помахав спрутові рукою, мовляв, заходь до “дзвона”, і той у відповідь ледь помітно ворухнув двома щупальцями.

— Цікаво! — висловив своє здивування Євг.

Це підбадьорило і Валерія, він почав готувати до пуску шлюзову камеру. Восьминіг терпляче чекав. Він навіть підсунувся ближче до заслінки і склав щупальця, лагодячись пірнути в камеру. Його “лійка” ледь пульсувала.

— Коли б це була людина, я подумав би, що вона хоче увійти до нас, — сказав Євг таким тоном, наче добре анав, що восьминіг цього хотіти не може.

Валерій увімкнув шлюз-камеру, і за кілька хвилин октопус уже чалапав перевальцем по підлозі підводного будиночка.

— Це ти, Мудрець? — про всяк випадок запитав Валерій.

— Так.

Хоч як був здивований Євг, одначе він устиг увімкнути магнітофон. Валерій тільки тепер переконався, що іхтіолог раніше не вірив розповідям, буцімто їхній восьминіг умів розмовляти.

— Отже, ти самостійно запустив шлюз-камеру і вийшов у море? — допитувався Валерій.

— Так.

— Чому ж ти вирішив тепер повернутись? Восьминіг мовчав, напинаючи “капюшон” на очі.

— Він схожий на академіка Косинчука, — сказав Євг, уникаючи слова “дядько”. — Надто коли той ухиляється від прямої відповіді.

Валерій зробив вигляд, що не почув Євго-вих слів і спробував допомогти Мудрецеві:

— Тому, що люди повернулись?

— Так.

— Ти хочеш бути разом з нами?

— Так.

— Хочеш служити нам?

Восьминіг кілька секунд міркував, дивлячись на Валерія потьмянілими очима. Нарешті відповів:

— Так.

— Я знову поселю тебе в басейні. Там просторо, часто міняється” вода. Коли захочеш, приходитимеш до нас у салон.

Восьминіг слухняно рушив до дверей.

— Стій! — гукнув йому Валерій.

Спрут зупинився, обхопивши кінчиком щупальця пластмасову ручку.

Очі у Валерія блищали, він явно щось замислив.

— Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?

— Так.

— Пам’ятаєш, що з ними сталось?

— Так.

— Вони загинули?

— Так.

— А для тебе немає небезпеки там жити?

— Ні.

— Там тепер узагалі ніщо не загрожує? І дельфіни могли б там жити?

— Я можу. Вони — ні. Мене не можуть убити. Мені не загрожує. Тобі небезпечно. Допоможу тобі…

Валерій так здивувався цьому словесному потоку, що, здавалося, втратив мову. Він повернувся до Косинчука, поглядом запитуючи, чи він чув фрази, які вимовляв восьминіг.

Євг утратив свою звичайну незворушність. Він теж був схвильований, хоча менше, ніж Валерій. Проте удавано-спокійно визнав:

— Здорово розмовляє. Ніколи не подумав би, що таке може бути!