— Ваші речі, громадянине пожежнику, — з єхидним осміхом повідомив він, взяв під козирок і вийшов.

Я полегшено зітхнув: на одного свідка моєї нечуваної ганьби поменшало. Та хоч як осоромився, а здорового глузду не втратив. Професійна звичка взяла гору, і я з неприхованою цікавістю запитав:

— Капітане, з вами можна спілкуватися хіба що у протигазі. Навіщо ви отак страхітливо накурюєте, та ще із зачиненими вікнами? Хіба вас в школі не знайомили з аксіомою, що курити шкідливо?

Капітан Небреха вигулькнув з тютюнової хмари і, з неабиякою прихильністю дивлячись на мене, повідомив:

— Молодий чоловіче, а мені подобається така неприродна у вашому віці допитливість. І справді, треба мати природний хист до з’ясування невирішених проблем, щоб отак точно окреслити поле наукового пошуку.

Я злегка вклонився на цей неочікуваний комплімент і подумки привітав себе із першим успіхом. Адже для журналіста багато важить симпатія його співрозмовника. А капітан Небреха не вгавав:

— То вас цікавить, чому я отак накурюю? Зрозуміло, з науковою метою. Оце намагаюся практично дослідити (хай навіть ціною власного здоров’я!), чи є хоч зерно істини у прадавній гіпотезі, що коли у хаті пристойно накурено, то можна просто у повітрі вішати сокиру. Подумати тільки, цей примітивний, як амеба, дослід може перегорнути нову світлу сторінку в історії космічної навігації! Хтозна, може, саме тютюновий дим остаточно розвіє завісу над таємницею антигравітації? Але, як бачите, до кінця діло не довів… Можливо, ще не досягнуто потрібної конденсації, а може, на цих скелях бракує відповідного атмосферного тиску…

Тисяча рядків нонпарелі! Вже оце сенсаційне повідомлення про геніальний за своєю простотою дослід залюбки можна дати під невмирущою рубрикою: “Цікаво знати, що…”

— Ви, певно, з газети? — запитав капітан Небреха, проникливо позираючи на мене. — Он з вашої кишені, мов газирі верховинця, стирчать самописки.

— Беріть вище, — відрекомендувався я, задоволений, що маю справу з напрочуд спостережливою людиною. — Я спецкор журналу для юнацтва “Навколо Всесвіту”.

— Знаю цей журнал! — одразу пожвавішав капітан. — Він завше добре ілюстрований. Щономера у ньому фотографій більше, ніж сторінок! То що, будете фотографувати?

Фотографувати?! А якої він заспіває, коли дізнається про сто плюс, про всяк випадок, п’ятдесят?.. А все-таки це ганьба! За своє космічне життя капітан Небреха зажив такої всесвітньої слави, що й розвороту для нього було б замало. В інтерв’ю на сто рядків не обіймеш навіть назв ста дев’яноста трьох Сонць, що мали честь чути оглушливий гуркіт двигунів його ракети. Ні, це таки справді ганьба! Адже навіть з неписьменними на перше вересня газетярі записують більші бесіди.

— Фотографій не буде, — категоричним тоном повідомив я, почуваючи себе не репортером, а катом. — Обмежимося коротеньким інтерв’ю на сто рядків плюс, про всяк випадок, п’ятдесят рядків запасу.

— Сто плюс п’ятдесят, та ще про всяк випадок! — вражено вигукнув капітан і з цілком зрозумілою відразою глипнув на мене. — Та я вам, добродію, цю мізерію за п’ять хвилин набалакаю!

Я блискавично вихопив блокнота і самописку, щоб за якихось п’ять хвилин відбути цю невдячну справу.

Гарної ж думки буде про мене капітан Небреха! Але чим я міг у цій ситуації зарадити? Не посилатися ж на зарозумілого головного редактора з його червоним олівцем…

А знаменитий зореплавець, грізно стуливши брови, мовчки вивчав надра своєї прокуреної люльки. Звісно, образився на всі сто плюс п’ятдесят відсотків. А ви хіба не образилися б, якби загнуздали у космічний візок комету, а вам не приділили б і півколонки журнального тексту? Авжеж, Небреха залюбки витурив би мене за двері, якби йому не стали на заваді загальноприйнятий закон гостинності, а також закон про дрібне хуліганство. Від нього й не такі, як я, гарбузи качали.

Так от. Капітан люто сопів під непосильним навіть для флегматика тягарем двох невблаганних законів, а я не дуже вдало намагався удавати, ніби нічого такого не сталося.

Я поклав собі поводитися якнайприродніше, так, як поводяться у домі давні знайомі, що їм господарі дозволяють навіть хазяйнувати на кухні.

Я звівся на ноги і підійшов до столу, на якому стояв чималенький глек.

— Капітане, де у вас вода? — запитав, зазираючи усередину глека. Ого! Глек містив у собі пальців на п’ять пилу. Я підняв глек і жартома докинув: — Що то значить — вікувати без хазяйки! Та нічого, цю посудину я зараз вимию. Це ж треба зібрати стільки пилюки. Хоч веди археологічні розкопки…

— Молодий чоловіче, — мовив капітан Небреха, і в голосі його забриніла неприхована зневага, — оцю, як ви зволили назвати, пилюку я збирав не десь на земних путівцях, а на Чумацькому Шляху. І, до речі, збирав буквально по порошинці. А там, коли здибаєш хоч одну мікроскопічну порошинку у цілій кубічній світловій секунді, вважай, що тобі страшенно поталанило. Навіть коли тебе природа з пелюшок обдарувала усіма талантами, — капітан на мить замовк, а тоді ущипливо додав: — Піднесіть у куб триста тисяч кілометрів і спробуйте розшукати там порошинку. Це вам не голка в сіні і не макове зернятко на пляжі. Та, гадаю, ви це засвоїли ще у школі на уроках з астрономії. Чи, може, я помиляюся?

І він знову з обуренням пробурчав:

— Сто рядків плюс п’ятдесят!

Я гарячково шукав порятунку. Ще один промах — і капітан викине мене з дому. Отут я й зауважив, що у вітальні немає жодного зображення капітана. А між тим, по вицвілих шпалерах так і рясніли темні плями. Певно, тут колись красувалися портрети, а потім їх познімали.

Кажуть, що найкраща оборона — це наступ. Я вирішив перевірити цей теоретичний висновок на практиці і з виразом щирої стурбованості мовив:

— На мій погляд, капітане, ви даремно знехтували одвічним законом переходу кількості у нову якість.

Як і слід було чекати, вже перше критичне зауваження зміцнило мої позиції. Небреха насторожено зиркнув на мене:

— Як вас розуміти?

— Ви, капітане, — впевнено повів я навальну атаку, — познімали геть усі свої портрети. Я розумію: вирішили не докучати людям власною персоною — мовляв, скромність більше прикрашає людину, аніж портрети. А що з усього цього вийшло? Зведена до абсолютного нуля кількість породила негативну якість. Тепер туристи можуть подумати, що ви з надмірної пихи зневажили їхню щиру повагу і цілком виправдану допитливість. Не гаразд, капітане…

Я з приємністю спостеріг, як Небреха вперше за час нашого знайомства почервонів. Це було помітно навіть у субтропічних сутінках. Таки втрапив у мою пастку!

— Невже отак подумають? — стурбувався уславлений зореплавець.

Я лише знизав плечима:

— Звичайно! А як ще можна тлумачити це протиприродне явище?

На тому розмова вщухла, і ми мирно полягали спати.

А на ранок мене чекав сюрприз: у вітальні висів блискуче виконаний портрет Небрехи. Капітан був сфотографований на весь зріст — від вусів до протеза. Його імпозантна постать дихала непідробною величчю. Прикро тільки, що це диво фотомистецтва Небреха почепив догори ногами. Мабуть, вішав уночі та й переплутав, де у нього вуса, а де протез. Світло ж навмисне не вмикав, щоб мене не будити.

Я негайно виправив його мимовільну похибку і, весело мугикаючи модну мелодію, подався голитися. Але коли капітан Небреха погукав мене на ранкову каву і я зайшов до вітальні, то мало не остовпів: портрет знову висів догори ногами!

— Капітане, — вражено запитав я, — навіщо ви чіпляєте портрет униз головою?

У відповідь Небреха суворо вирік:

— Бо я нікому не дозволю фальсифікувати історичні події.

Я розгубився.

— Яка ж тут фальсифікація? Хіба насправді ваші вуса не зверху, а протез не знизу?

— На Землі це дійсно так, — незворушно відповів капітан. — А от на планеті двоголових, звідки я привіз на згадку цей унікальний портрет, все було навпаки. Авжеж! Ви б нині не мали честі бачити моє зображення догори ногами, а вченим не пощастило б спостерігати раптовий спалах понаднової зірки…