Очевидно, це й призвело до мізерної помилки, а найдрібніші помилки, треба вам сказати, набувають у космосі воістину космічних масштабів.
Азимут потім довів мені, що під час старту я схибив на якусь півмільйонну частку секунди.
Як я лишився живий, мені й досі незрозуміле. Коробка ковтала мільярди кілометрів непередбаченого маршруту з швидкістю світла. А коли поглинаєш Всесвіт із швидкістю світла, перед твоїми очима стоїть одна й та ж незмінна картина. І стоїть, аж поки почнеш гальмувати. Річ у тому, що нові світлові хвилі не встигають тебе наздогнати, а давні — від тебе втекти, і ти бачиш лише ту світлову картину, з якою ніздря у ніздрю летиш у просторі. Коротко кажучи, бачиш заспокійливу порожнечу і раптом вганяєшся в якесь небесне тіло завбільшки з наш Юпітер… Ось що таке мандрувати у Всесвіті навмання.
Але я, видно, народився у зоряній сорочці або просто під щасливою зорею. Найменший метеорит не перетяв мою незаплановану трасу. Тільки коли ходики показали, що вже пора стишуватися, і я натиснув на гальма, то побачив, на яку небезпеку наражався.
За усіма розрахунками я вже мав бути в сузір’ї Дракона, а раптом опинився зовсім в іншому місці, на маловідомій стежці Чумацького Шляху. Великий і Малий Вози ледве бовваніли у зоряній куряві.
Я зупинив коробку, аби роздивитися серед зірок, і раптом помітив, що поруч мене завис зореліт точнісінько такої ж конструкції, як і мій. Навіть латки були однаковісінькі. Космічні мікролітражки стояли ніс у ніс, як собаки, коли знайомляться.
Мені фантастично щастило! Отак — ні сіло ні впало — зустрітися з братом по розуму в глухому закутку Всесвіту! Тепер я вигадаю час хоча принаймні б на орієнтації, бо знати не знав, куди залетів.
Я миттю вискочив з коробки, а далі…
А далі, якщо ви хоч раз посміхнетеся, я не розповідатиму!
З чужого зорельота теж вискочив космонавт, і тієї ж миті він закляк так само, як закляк я: він і я бачили перед собою копію один одного!
Якби я мав брата-близнюка, то й тоді б ми не були такі подібні. Я бачив попереду самого себе, від вусів до протеза! Я бачив себе з усіма подробицями! Одне тільки відрізняло нас: там, де в нього було праве око, у мене було ліве, а де у нього було ліве, у мене праве. У мене протез — замість лівої ноги, а в нього — замість правої…
Коли б не ці дрібниці, ніхто б не розібрав, де він, а де я.
Я ступив крок уперед з правої ноги, а він ступив з лівої. Ми простягли один до одного руки, але потиснути їх нам не вдалося. Мені здалося, ніби я торкнувся дзеркала. Він теж здивовано звів брови. І взагалі ми діяли напрочуд синхронно.
Ми одночасно роззявили рота і в один голос привіталися:
— Привіт!
— Привіт!
А потім в унісон відрекомендувалися:
— Капітан далекого міжзоряного плавання Небреха.
— Капітан далекого міжзоряного плавання Небреха.
З подиву у мене замакітрилося в голові. Та я не розгубився. За усіма ознаками, переді мною стояв непідробний капітан Небреха.
Але ж я теж капітан Небреха! Цю неймовірну крутиголовку слід було негайно розв’язати.
— Звідки ви прилетіли? — спитав я його.
— Звідки ви прилетіли? — спитав він мене.
— Із Землі, — відповів я.
— Із Землі, — відповів він.
От вам це важко навіть збагнути, а нам ще важче було порозумітися! Ми говорили таким собі дуетом. Що я казав, теж саме тієї ж миті казав він, а що казав він, тієї ж миті повторював я. Випередити його я не здолав і на півслова. Так само, як і він мене. З однаковим успіхом ми могли б втекти від власної тіні. Якщо хочете хоч трошки уявити, спробуйте у порожній кімнаті гомоніти з дзеркалом. Іноді мені навіть моторошно ставало.
Ми обидва один одного питали і обидва один одному відповідали. Але щоб спростити діалог, я не буду повторювати репліки. Я пам’ятаю його дослівно, наче розмовляв тільки вчора.
Ось послухайте:
— Куди прямуєте?
— На полювання.
— І я теж.
— А вас не дивує цей неймовірний збіг?..
— І ця прозора перепона?..
— Атож!
— На вашу думку, що це таке?
— Межа між світом та антисвітом?
— Мабуть, вона.
— Подумати лишень, я перший з людей на власні очі уздрів антисебе!
— І ці рідні антивуса…
— І цю стару антилюльку…
— До речі, ви помітили?
— Що межа коливається?
— Так, ніби по ній котяться повільні хвилі…
Ми чудово порозумілися. Очевидячки, наші думки були цілком тотожні. Та чого тільки у Всесвіті не буває! Але якщо поміркувати, інакше не могло і бути.
— Певне, тут є невідомі течії між світом та антисвітом.
— І тоді…
— Друже антику, перевіримо наше припущення. Покладімо на хвилі цієї течії наші люльки…
— А самі візьмемося поки що за розрахунки.
— Авжеж! Час покаже…
— До завтра!
— До завтра!
Розмова з антисобою мала свої переваги. Наприклад, не треба було домовлятися про термін експерименту. І так було цілком ясно, що ми ухвалимо однакове рішення.
Ми синхронно поклали до ніг люльки і попрямували до своїх коробок. Приємно було працювати, знаючи, що поряд з тобою порпається в зоряних картах антити — антиславетний антикапітан Анти-Небреха. З однаковими думками, з однаковими прагненнями, з однаковою долею. Цілу добу я крутив “козячі ніжки” і схвильовано думав, чи вдасться наш геніальний експеримент. Мозок мій був у такому нелюдському збудженні, що розрахунки до нового маршруту в сузір’я Дракона я склав із швидкістю великого електронного обчислювача — за п’ятнадцять секунд.
За останніми годинами доби, яку я, безумовно, разом з Анти-Небрехою згаяв на експеримент, я слідкував, підстрибуючи з нетерплячки. Як мені кортіло трохи підігнати уперед стрілки ходиків! Але я стримував себе, бо за два кроки від мене у своїй антикоробці підстрибував Анти-Небреха, і його теж так крутило, що хоч одягай гамівну антисорочку.
Але тільки-но стрілки показали час, як я кулею вилетів з ракети.
Чи варто нагадувати про те, що Анти-Небреху теж наче хтось вистрілив? Словом, ми прибули на місце одночасно.
Не вагаючись ані мікросекунди, ми схопили наші люльки і, танцюючи на осі протезів, заволали:
— Хай живе антисвіт! Вдалося!
А танцювати було чого: ми тримали в руках антилюльки. Я спочатку навіть не знав, з якого кінця її запалити. Зрозумійте мене правильно, раніше на моїй люльці з правого боку було факсиміле, а з лівого боку — карб. А за добу факсиміле і карб помінялися місцями!
Які наукові висновки можна було зробити з цієї видатної події? Перше: між світом та антисвітом існують у часі та просторі якісь недосліджені течії. Друге: між світом та антисвітом є якийсь третій стан матерії, де енергетичний заряд будь-якої речі міняється на протилежний знак, — адже в руках ми тримали антилюльки і не анігілювали! І знаєте що, іноді мені спадає божевільна думка, що не люльки, а наші коробки помінялися місцями! І тоді перед вами сидить не старий капітан Небреха, а його двійник з антисвіту! І я, міжзоряний вовк, навіть не здогадуюсь, що моє праве око насправді ліве і навпаки!
Так, це відкриття неймовірно розширює обрії науки…
Ми стояли один проти одного і ладні були кинутися в обійми. Але прозора межа не дозволяла нам навіть доторкнутися один до одного. На очах Анти-Небрехи блищали сльози, мені теж щеміло…
— Бувай, антику! — одноголосне попрощалися ми. — Щасливої тобі дороги!
Ми посідали у свої коробки і обережно дали задній хід, щоб не зруйнувати Великої Межі…
І зараз я не годен второпати, навіщо ми так швидко розпрощалися? Адже мудрішої, освіченішої, чемнішої, вихованішої, винахідливішої і хоробрішої людини, ніж антикапітан Анти-Небреха, я не зустрічав і вже, мабуть, не зустріну.
— Тільки в його геніальній голові, — захлинався у дифірамбах капітан Небреха, — могла народитися ця блискуча ідея! Завдяки його світлим думкам вперше за історію зоряних польотів було експериментальне перевірено, чи існує прямий матеріальний зв’язок між світом та антисвітом!
Я слухав капітана Небреху і відчував, що ми взяли не той курс і схибили не на якусь там жалюгідну секунду, а на цілих дві години розмови.
