Троє були японці, з порту Ямагава, що на самому півдні Кюсю, двоє — з архіпелагу Елліс, острів Фунафуті, селище Фонгафале. Прізвища японців: Ісікава Хатіро, Кунімацу Марітака, Ходзумі Кесатосі. Остров'яни із Фунафуті звалися Менеуа й Сінгаїтеава.

Були вони, як я вже зазначив, виснажені, з ранами на тілі, голодні й відразу ж попросили їсти. Нагодувати їх досхочу значило відправити на той світ. За цю справу взявся судновий лікар. Як ті не благали дати їм поїсти ще і ще, Олег Федосійович навідріз відмовив. І правильно зробив — інакше б померли.

Мало-помалу наші робінзони почали поправлятися.

Але, як кажуть латиняни, ерго.[53] Отже, ми оглянули острів. Був він завбільшки з футбольне поле, якщо не брати до уваги, що значну його частину займав пагорб-вулкан, маківка себто. Мініатюрний вулканчик, схожий на своїх співбратів-велетнів: кратер, на схилах потоки застиглої магми, невелика овальна западина — кальдера — збоку.

На притиснутій до води кількаметровій смузі коралового піску, що оточувала острів, росли чахлі деревця, кущисті трави. Це й була рятівна територія, пристановище для потерпілих, де вони невідь-скільки жили.

На протилежному боці вулкана-острова метрів за триста від його південного схилу з води витикалися щогли затонулого судна. Воно лежало на рифі, затиснуте лещатами коралів. Корма його осіла, ніс, навпаки, задерикувато пнувся вгору.

З тієї пастки кораблю вийти було неможливо.

Ми підпливли до нього на шлюпці, роздивилися місце катастрофи. Жертвою стихії стала японська риболовецька шхуна — на її борту, звернутому до поверхні океану, біліла назва: «Татсу-мару». Наш тралмайстер Сергій Сіренко, який не раз бував у Японії й самотужки оволодів японською, казав: «Татсу-мару» означає «Час дракона».

…Чужі на борту. Куди тримати курс, що з ними робити? Нарешті капітан прийняв рішення: спочатку тубільців з архіпелагу Елліс — Менеуа і Сінгаїтеаву — переправимо до них на батьківщину, на острів Фунафуті, а повертаючись, решту — японців — залишимо в якому-небудь порту на Маршаллових островах, що були поруч, або ж в кінці рейсу відвеземо прямо в Японію.

Так і зробили, лігши курсом на південь, до архіпелагу Елліс.

Поки пливли, дізналися подробиці катастрофи шхуни «Татсу-мару». Тралмайстер, Сергій Сіренко, постарався.

Отже, ерго…

Залишивши рідний порт Ямагаву, «Татсу-мару» з двадцятьма рибалками та членами екіпажу на борту попрямувала на південь, у простори Тихого океану.

Морозильні установки, розміщені глибоко в трюмах, були місткі. Капітан шхуни, Ятаборі Ікуфуса, сподівався заповнити їх ще за тропіком Рака, на двадцять четвертій паралелі. Але ні біля острова Фаральон-де-Пахарос, що лежить на півдні, відразу за тропіком Рака, ні далі, біля атола Уейк тунців не зустріли.

Втім, трохи південніше, в районі атола Таонгі, на самій півночі Маршаллових островів, їм пощастило — трапився великий косяк риби, і того ж дня кормовий трюм завантажили майже повністю.

Це був єдиний раз, коли рибалкам справді всміхнулося щастя. Далі невдачі почали переслідувати на кожному кроці. По-перше, вийшов з ладу холодильник, саме той, куди помістили улов. Риба почала псуватися, і її всю довелося викинути за борт. По-друге, під час виборки тунцеловного ярусу обірвався сталевий трос — п'ятьох рибалок, хто стояв на палубі, коло лебідки, зрізало наповал. Ще двох, коктьо (старшого кухаря) Ватарі Юмісаду, який саме вийшов перекурити, і матроса Такахару, покалічило.

Рибалки боязливо перешіптувалися, говорили, що богиня Аматерасу чомусь розгнівалася на них. І таки розгнівалася, бо й ці, двоє покалічених, невдовзі померли. Разом з капітаном та начальником лову — судновими білоручками! — на шхуні тепер залишилося тринадцять чоловік, украй мало для виснажливої й тривалої риболовлі в океані.

Поховавши загиблих, капітан Ятаборі Ікуфуса не повернув назад і не попрямував у північно-східному напрямку, де, крім далеких Гавайських островів та архіпелагу Лайн, немає земель — на тисячі й тисячі миль безмежна океанська пустеля.

«Татсу-мару» лягла курсом на південь. Якщо відразу не пощастить з уловом, то можна буде хоча б поповнити екіпаж добровольцями з островів, що лежать обабіч екватора. Так гадав Ятаборі Ікуфуса і в своїх розрахунках не помилився. Не знайшовши охочих пускатися з ним у плавання на островах Гілберта, він завітав на архіпелаг Елліс. У прибережному селі Фонгафале, на острові Фунафуті, знайшов двох добровольців — Менеуа й Сінгаїтеаву.

Шхуна перетнула екватор по сто сімдесят п'ятому меридіану і пішла на північ. По правому борту, в кількох десятках миль від курсу «Татсу-мару», лежала північно-східна група Маршаллового архіпелагу — острови Ратак, атоли Аур, Малоелап, Вотьє.

Ось тут і трапилося з ними найстрашніше. З північного заходу подув вітер. Він не вщухав до самого вечора. Вранці все стихло, лише океан здіймав сірі, нескінченні вали. Вітер стих, а на палубі залишився… сніг! Попіл смерті — сі-но хаї.

Так, вони, як раніше шхуна «Щасливий дракон», потрапили під атомний вихор!

Атоли Еніветок, Кваджалейн, Бікіні лежали ген на північному заході. Капітан «Татсу-мару» знав, що там і досі американці випробовують свої гем-баку.[54] Тому й проклав курс шхуни осторонь тих суходолів, за десятки й сотні миль од них. І ось — вітер доніс попіл смерті й сюди.

Усі разом заходилися очищати шхуну від «снігу». Допоміг шторм, який змив рештки атомної напасті із палуб. Але ж шторм їх і доконав. Він лютував кілька днів. «Татсу-мару» ледве трималася на плаву, потім її кинуло на рифи. З екіпажу вціліло лише п'ятеро — три японці і два тубільці з архіпелагу Елліс.

…Ми висадили Менеуа та Сінгаїтеаву на Фунафуті, а японців по дорозі, на їхнє прохання, завезли на атол Маджуро, де, як вони твердили, є аеродром.

Люди добрі, що ж це воно робиться? В мирний час гинуть безневинні, атмосферу, землю, води забруднює й поїдає атомна зараза. А що вона поїдає, сумніву нема.

Ось свідчення — я їх виписав із книжок та газетних повідомлень:

«Термоядерні частки почали сипатися, мов сніг, на жінок і дітей, що жили на атолі Ронгелап, за сто п'ять миль на схід од Бікіні. Невдовзі опади сягнули іншого тихоокеанського острова — Ронгеріка. Цей «дощ» білого радіоактивного порошку сипався на хижки маршалльців, а потім його змило в бочки, де тубільці тримають воду для пиття. Він же покропив і рибу та кокосові горіхи, що сушилися на подвір'ях».

«Коли на Ронгерік почав опускатися білий туман — приблизно за вісім годин після атомного вибуху, виявилося, що шкали приладів не вистачає, щоб виміряти рівень радіації.

Про радіоактивне зараження Маршаллових островів американцями стало відомо в Сполучених Штатах. Але ті, від кого все залежало, до повідомлень поставилися скептично: мовляв, нічого панікувати, а скоро радіоактивні частки почнуть розпадатися — і все минеться.»

Згідно з доповіддю американського уряду від 1982 року, кожен мешканець Маршаллових островів в середньому одержав дозу, рівну майже що 175 рад. За сьогоденними нормами, працівник ядерної електростанції може одержати біля п'яти радів на рік без загрози для здоров'я.

…І навіть через тридцять один рік після термоядерного вибуху на північній групі Маршаллових островів залишився небезпечний рівень радіації. Радіоактивні, смертоносні речовини — в рибі, кокосових горіхах та в інших їстівних плодах.

Мешканці Маршаллових островів мимоволі стали скитальцями. Вони залишають свої острови, шукають порятунку на інших. Але й там його не знаходять. У тих остров'ян, яким під час опромінення було не більше десяти років, виявилося захворювання щитовидної залози; хто був ще молодший, помирають від лейкемії.

Нескінченний біль і страждання цілих поколінь мікронезійців, сповнені трагізму розповіді про ядерну рану Мікронезії, яка не загоюється десятиріччями, прозвучали в залі Ради ООН по опіці, яка продовжує обговорення становища на підопічній території тихоокеанських островів. Про кошмарні наслідки нелюдської програми ядерних випробувань Вашінгтона, який цинічно перетворив підопічну територію в полігон ядерної смерті, а населення Мікронезії на «піддослідних кроликів» Пентагону, повідомили міжнародному співтовариству представники Еніветоку, Бікіні, Палау та інших тихоокеанських островів.