— Одужуй, Васько, — залишаючи каюту, побажав штурман. — Ми ще побесідуємо на «ти» з Південним Хрестом і з іншими зорями тропічного краю.

І мені нестерпно захотілося на місток, в милу серцю ходову рубку, де я провів — і тут, на «Вихорі», й на інших кораблях — найкращі дні свого молодого життя. Бо відчуття щастя приходить лише тоді, коли знаєш: твоя праця потрібна людям. А що без нас, матросів, стернових, інші не обійдуться, я був глибоко переконаний.

Та ось нині я — баласт… Лежати прикутим до ліжка, та ще в морі, гіршої кари й не придумаєш!

Дарма, що боліла нога, попросив:

— Дозвольте мені на палубу.

— Але ж ти зовсім не транспортабельний.

Сам я таки ходити не міг — нога забинтована і, щоб, чого доброго, не зсунувся на підлогу, прив'язана до ліжка.

Говорухін, наш судновий лікар, уважно поставився до мого прохання. Порадившись із капітаном, він ще з порога кинув:

— Збирайся, акулолов!

— І ладна Васькова душа в рай, та гріхи не пускають, — посміхнувся на те Степан Очеретний, разом з Кнопкою заходившись піднімати мене з ліжка, щоб перекласти на носилки.

— Та хоч носилки, носилки поверніть! Не виносьте його, як мерця — вперед ногами, — сердито зауважив лікар.

Друзі на сто вісімдесят градусів розвернули носилки, піднімаючи мене по сходинках трапу на горішню палубу.

Там було гамірно — матроси, океанологи. Усі дивилися на мене — чи, може, так здалося? — ніби на морське чудо.

Лежачи на високій подушці, я кивком голови вітав присутніх, як, мабуть, вітав фараон свій народ, коли його паланкін несли повз вируючий натовп.

Намагавсь я навіщось жартувати. На моє вітання й жарти відповідали, але — по всьому було видно: на судні траур. Люди пригнічені й похмурі. Адже минуло лише кілька днів, як боцмана розтерзали акули. Таке не забувається…

Носилки поставили під тентом — там, де Гудзонович і ескулап завжди грають у «козла».

— Видивляйся, Васько, на всі чотири боки — ти поки що лежачий впередзорящий. А я подибав на вахту, — заявив Очеретний.

Звідси й справді відкривавсь неозорий краєвид. Та, як і раніше, океан був пустельний, у небі ні хмариночки.

Під тентом не те що в каюті, прохолодно.

Судно робило майже двадцять вузлів — чималенька швидкість. Завдяки цьому серед повного штилю нас обвівав легкокрилий вітрець, а до слуху доносилася знайома музика рипливих щогл та погойдування вант, мереживо яких дзвеніло над головою. Запах відпрацьованого машиною масла змішувався із свіжістю водорослин; їхні батоги — значить, скоро суходіл — дедалі більше почали з'являтися на воді.

Я подумав: який прекрасний світ і люди в ньому. Мені не терпілося видужати, за все добро, що для мене зробили інші, віддячити, працюючи на повну силу.

Можливо, це не клятва, а просто так, наказ собі,— я вирішив: будь-що досконало опаную морське ремесло, стану умільцем, таким, як був незабутній Кузьмич, людина, що врятувала мені життя. Бо якби боцман не залишився там, де його оточили акули, а відразу підплив до човна, мені б від тієї зграї не врятуватися.

Південно-східним курсом «Вихор» ішов на архіпелаг Елліс.

Вони ще були хтозна й де, ті острови, а я про них уже дещо знав.

— Ось, погортай знічев'я, — приніс Шарашкін лоцію островів південної частини Тихого океану.

Лоція — найромантичніша книга серед усіх книжок, відомих людству. Тому що створила ту книгу сама природа. Довідки в енциклопедіях («Морська лоція— керівництво для плавання в тому чи іншому басейні з докладним описом його навігаційних особливостей») не дають про неї справжнього уявлення.

Та й чи можна, скажіть, нудними словами «посібник», «керівництво для плавання» назвати те, що живіше за живе — океани, узбережжя континентів, острови, їхні бухти й затоки, вічно рухливі морські течії, вітри, урагани, грози, коралові рифи, припливи й відпливи, землетруси, тропічні циклони, тайфуни, цунамі! А ще тваринний і рослинний світ тих суходолів, опис кліматичних умов, безліч іншого. І, звичайно, настанови навігаторам, як краще й безпечніше в той чи інший порт прийти.

Про все це сказано, цим заповнені товстелезні фоліанти лоцій.

І я заходився читати — там, де йшлося про архіпелаг Елліс. Читав, як захоплюючий роман.

Острови взагалі — дивовижжя, а тим паче такі віддалені від материків і всього цивілізованого світу, як ці.

…Лежать вони відразу за екватором (хіба ж не диво! Звідси, де тепер наш «Вихор», до них шапкою докинути), між п'ятим і одинадцятим градусом південної широти.

Що це за широти, я вже розповідав: зона тропічної спеки, світ коралових атолів, у лагуни яких навіть для легких човнів (підводні скелі, рифи) шлях закрито. Низинні, пласкі острівці підводяться над поверхнею океану лише на кілька метрів. І коли здіймається буря — тайфун або тропічний циклон, порятунку немає: все гине.

Я гортав сторінку за сторінкою. Загадкові, сповнені таємничості назви: Мотулоа, Аматуку, Нукулаелає, Тепука-Вілі-Вілі. Полінезійські й мікронезійські слова, бо архіпелаг Елліс — на межі між Полінезією і Мікронезією.

У кінці лоції хтось підшив ще одну книжку, понад сотню замацаних, пожовклих сторінок убористого шрифту — нариси російського мореплавця Коцебу.

Кілька абзаців було підкреслено масним червоним олівцем. «Між п'ятим градусом південної широти і екватором, — прочитав я, — ми щодня помічали, що десь близько суходіл. Коли ми знаходилися під четвертим градусом п'ятнадцять мінут південної широти і сто сімдесят вісім градусів західної довготи, шквал, налетівши з південного сходу, заніс на корабель безліч метеликів і дрібних пташок, які водяться лише на суходолах… Отже, поблизу була земля. Та даремно ми напружували зір — землі ніде не було видно. Тож відкриття розташованих у цьому районі островів лишається для якого-небудь майбутнього мореплавця».

Внизу на вклейці чиясь рука вивела примітку: «Увага! Отто Євстафійович оповів про плавання корабля «Предприятие» в кінці травня тисяча вісімсот двадцять четвертого року в районі між островами Фенікс і Елліс (Лагунними островами), на той час ще не повністю відкритими».

— Он воно що! — вголос вигукнув я. — Ми йдемо дорогою, яку вторували наші далекі попередники.

У лоції згадувався ще з десяток островів архіпелагу Елліс.

…Усі суходоли низинні, порослі кокосовими пальмами, що сягають тридцятиметрової висоти.

…Швидкоплинна Екваторіальна течія спрямована на захід.

…На південному боці фарватеру, який веде на рейд Фонгафале, мілини, рифи.

«Ось воно, Фонгафале!» — зрадів я, згадавши слова штурмана про те, що ми йдемо на атол, у тубільне селище.

Про той атол та острівець Фунафуті, на березі якого розташоване поселення, в лоції також докладно сказано: поблизу часто бувають смерчі; в лагуні й на рейді — підводні скелі, а біля селища Фонгафале багато затонулих суден і понтонів.

І ми в це пекло ліземо!

Лоція лоцією, та коли я, одірвавши погляд від її сторінок, глянув у далечінь, від подиву занімів. На обрії, там, де сходилися небо й море, лежала велетенська звивиста цятка, а над нею, розчепіривши зелене віяло, височіли гінкі пальми.

Що мене вразило, не знаю — смарагдовість гущавини, яка мінилася й виблискувала в промінні призахідного сонця, чи, може, цей невідомий берег, обрамлений вінцем золотавого прибою, який пінився й вигравав на коралових рифах.

Уже вітерець доніс дурманливі пахощі джунглів; тубільні човни, бачив я, мов заводні, снують вподовж піщаного узбережжя.

Усе хвилювало і викликало захоплення й здивування. Та найбільше, мабуть, п'янило очікування, таїна, від якої ми були за крок… Спливуть хвилини, ми причалимо, зійдемо на землю в океані, куди рідко хто з наших співвітчизників потрапляє.

Потім, уже пізніше, через роки, коли доля наосліп перетасує карти й стане умиротвореним, іншим моє життя, до мене в сни настирливо будуть приходити острови — казкові, небаченої краси суходоли. Уві сні й наяву проситиму, благатиму долю повернути мене в той жорстокий і принадний час, коли я був молодим, неприкаяним і щасливим.