— Нервовий струс, — констатував наш корабельний лікар. — Такі випадки описано в медичній літературі. Треба хутчій підібрати його!

Проте цей хлопець, здається, не дуже-то хотів бути врятованим. Коли “Грім” підійшов до шлюпки, він весело гукнув:

— Куди курс тримаєте, друзі?..

Ну, тут ми без зайвих слів втягли його на палубу. Разом з чемоданом, бо він учепився в цей чемодан обома руками.

— Дякую вам, — промовив він, обережно поставивши чемодан на палубу. — Будемо знайомі: Олег Павлович Кравцов, кандидат фізико-математичних наук.

Це була щира правда, і ми дуже скоро переконалися, що Кравцов справді фізик і дійсно кандидат наук. Але тоді, на палубі, він був схожий швидше на бригадира вантажників у порту. Уявіть собі здоровенного дядька заввишки трохи менше двох метрів, у майці й закачаних до колін мокрих штанях. Та, бути б йому водолазом, на нього навряд чи наліз би комбінезон найбільшого розміру… Обличчя у Кравцова було приємне, це я зразу помітив. Знаєте, таке відверте, веселе обличчя, вилицювате, трохи кирпате, з широко розставленими голубими очима і великими білими зубами, що ними, мабуть, можна було перегризти якірний ланцюг. Він увесь час посміхався і взагалі був дуже задоволений з себе і всіх присутніх.

— Ви з “Допитливого”? — запитав капітан.

Кравцов кивнув:

— Саме звідти. Так би мовити, зазнав аварії. З дитинства мріяв про таку пригоду. — Він розсміявся і сказав довірливо: — Мені з самого початку здавалося, що станеться якась пригода. Я навіть за вряди-годи прикинув оком, де лежить оця шлюпка. Тепер усі перепливають океани на плотах, на шлюпках… Скажіть, а куди б мене занесла оця течія?

Горобейчик нахмурився (він не любив легковажних людей), поплямкав губами і сказав пісним голосом:

— Що ж, дуже приємно… Авжеж, дуже приємно. Проведіть його, хлопці, до кают-компанії. І ви, лікарю, будь ласка, подивіться, що йому треба.

— Попоїсти йому треба, — буркнув корабельний лікар, — більше нічого. Здоровий, як… — Він завагався, підшукуючи, мабуть, якийсь оригінальний вислів, потім зітхнув і докінчив: — Здоровий, як бик.

Усі, хто був вільний від вахти, пішли з Кравцовим до кают-компанії. Чемодана він ніс сам, а гітару й черевики урочисто несли хлопці: Кравцов якось одразу всім сподобався.

У кают-компанії наш кок миттю накрив стіл. Другий капітанів помічник приніс випрасувані штани, механік — новенький кітель (застібнути кітель Кравцов, звісно, не зміг: ґудзики не зійшлися). Одне слово, за п’ять хвилин Кравцов, як він сам висловився, набув вигляду, зручного для логарифмування.

— А тепер, — промовив він, покінчивши з другою порцією котлет, — тепер подивимось, як поживають мої звірята.

Він поставив чемодан на стіл, ніжно погладив кришку (мені чомусь запам’ятався кожен його рух), спритно клацнув замком і…

Ось тут це і сталося.

Ми побачили блискавки і почули грім. Тобто грому, власне, не було. Просто хтось перекинув стола, а кок упустив з рук підноса з компотом. Але блискавки були — справжнісінькі кульові блискавки.

Я ще в дитинстві бачив кульову блискавку. Було це в П’ятигорську, під час грози. Однак ту блискавку бачив я здалеку, а ці лежали за два кроки від мене. їх було не менше, як дюжина, і вони доверху заповнювали чемодан. Найбільші були завбільшки з кулак нашого боцмана, тобто сантиметрів п’ятнадцять у поперечнику. Всі вони відрізнялись одна від одної кольором. Тільки дві, зовсім невеликі, були чорні, решта мала забарвлення — бузкове, зеленаве, оранжеве, жовте… Одна, наприклад, випромінювала тьмяне сіре світло, інша — яскраво-червоне…

Коли Кравцов відчинив чемодан, у кают-компанії зразу стало просторо: всі відскочили до стінок. І тоді запанувала така тиша, що ясно чулося тихе дзижчання блискавок. А потім Кравцов узяв у руки зеленаву блискавку.

— Ну чого дзижчиш? — ніжно спитав він. — Тобі не подобається це сусідство? Гаразд, ми тебе перекладемо… — Він засунув блискавку у кишеню штанів; дзижчання припинилось. Кравцов задоволено всміхнувся: — Ну, от і добре!..

Це було вже занадто!

Ми сторопіли — іншого слова не знайдеш. Авжеж, ми сторопіли і не могли промовити й слова.

— Так оце і є ваші блискавки? — почувся у дверях спокійний капітанів голос. — Отже, частину ви врятували?

— Еге ж, вони, — усміхнувся Кравцов. — Але чотириста сім штук затонуло. Основний вантаж. Кращі, стандартні блискавки… А в цьому чемоданчику я віз експериментальні зразки. Розумієте?

Горобейчик, очевидно, розумів. Зате ми не розуміли нічого, абсолютно нічого! І тут, знаєте, наче греблю прорвало: всі навперебій стали задавати запитання. Але до столу ніхто не підійшов. Чесно кажучи, ми просто боялися. Уявіть собі, що хтось розчинив на столі чемодан, повен змій; можливо, вони й дресировані, але все-таки страшнувато… Погодьтеся, що кульова блискавка нітрохи не краща (принаймні з першого погляду) за яку-небудь отруйну змію!

— Тихо, хлопці, — сказав капітан. — Товариш Кравцов вам зараз усе пояснить.

— Тільки не зараз! — благально вигукнув Кравцов. — Спершу треба відшукати “Допитливого” і спробувати підняти вантаж… Ну, гаразд, — несподівано здався він. — Гаразд. Двома словами поясню. Природні кульові блискавки дикі, нестійкі. Вони інколи досягають величезних розмірів, до десяти метрів у поперечнику, але існують недовго, не більше двох—трьох хвилин. Ну от, ми й узяли собі за завдання… Кульова блискавка, друзі, це чудовий акумулятор енергії. У багато разів вигідніше транспортувати енергію у вигляді кульових блискавок, ніж передавати її по проводах або припасати у вигляді пального. Ось подивіться. — Він узяв з чемодана велику жовту блискавку. — Важить ця річ дрібниці, грамів десять, а енергії в неї достатньо, щоб протягом року приводити в рух трактора. Правда, ми ще не навчились робити блискавки, які б зберігалися роками. Поки що вони в нас живуть, як правило, недовго: вісім—десять місяців, зрідка рік чи півтора.

Він недбало кинув блискавку у чемодан і взяв другу, дуже яскраву.

— А ось це — іншого сорту, для освітлення. Світла вона дає як лампа на триста свічок — і не перегоряє, не б’ється… Оця ось, чорна блискавка, випромінює в основному теплові, інфрачервоні промені. Зараз вона, щоправда, сіруватого відтінку, але, як тільки ми вдосконалимо такі блискавки, на вигляд вони будуть зовсім чорні.

— А вони… теє… безпечні? — запитав хтось.

Кравцов розсміявся:

— Спробуйте, потримайте в руках! — Він подивився на нас. — Ну, хто наважиться?

Треба сказати, що серед наших хлоп’ят (і це робить їм честь) ніхто не злякався. Всі подалися наперед, до чемодана.

— Ви тільки вікна зачиніть, — сказав Кравцов, киваючи на ілюмінатори. — Мої звірята можуть розлетітись. Таку вони мають непокірну вдачу…

Я обережно взяв із чемодана бузкову блискавку. Дивне це було, скажу вам, відчуття! Приблизно таке, немов ви пробуєте втримати в руках краплю ртуті. Наче і є щось у руці, а тільки трошки натиснеш — і все вислизає… Блискавки справді були майже невагомі, принаймні важили не більше, ніж дитячі повітряні кульки. Бузкова блискавка виявилась зовсім холодною, а червону важко було втримати в руках. Наш кок, що схопив її, одразу ж пожбурив назад у чемодан.

— Обережніше, товариші! Будь ласка, обережніше! — повторював Кравцов. — З ними треба поводитись ніжно. Зараз я вам покажу…

Але показати йому не вдалося. Нас — Кравцова і мене — покликали нагору, до капітана. Кравцов склав блискавки у чемодан, і ми пішли на мостик.

— Ось він, ваш “Допитливий”, — сказав Горобейчик. — Полюбуйтесь.

Милуватися, власне, було ні з чого. З води стриміли тільки верхівки щогл. “Допитливий”, наскочивши на скелі, потонув метрів за сто від острова Зламана Щелепа.

Уявіть собі дві скелясті смуги, що піднялись над морем і простяглись паралельно одна одній на чверть милі. Скелі були чорні, невисокі і стирчали, мов зламані зуби. Я добре знав цю Зламану Щелепу. Тут загинуло немало кораблів. У шторм хвилі вільно розгулювали над скелями, а вогонь невеличкого маяка, що стояв на одній із скель, було погано видно… Що й казати, Зламана Щелепа вміла добре кусатись!