Інженер недовірливо похитав головою і спитав:

— А труба? Навіщо він наводить її на маяк?

Я не встиг відповісти.

Над схожою на краплю рубкою корабля висунувся прожектор. Синюватий промінь легко пробив навислий над морем передштормовий туман. Ковзнувши берегом, промінь вперся в основу маяка, а потім піднявся до майданчика.

Від яскравого світла я мимоволі заплющив очі. Прожектор одразу ж погас.

— Дивіться! — не своїм голосом вигукнув інженер і швидко взяв у мене бінокля. — Дивіться! Такого ще ніколи не було…

На кораблі загорілися всі бортові вогні. Вони освітили чорне, відшліфоване хвилями каміння острівця і зеленкуватий корпус зорельота. В борту корабля з’явилась щілина: розсувалися стулки головного люка.

— Такого… не було! — схвильовано повторив інженер.

Він не відводив очей від бінокля і говорив дуже голосно, майже кричав. Вітер, уже розгулявшись, гудів у сталевих фермах маяка, і я чув лише уривки фраз: “За сорок років… мої попередники… ніхто не знав…”

Хвилі захльостували острівець. Але старий корабель, який бачив великі урагани Зоряного Світу, перестав звертати увагу на шторм, що насувався. З урочистою, навіть величавою неквапливістю він робив усе, що належить робити перед зльотом.

З відчиненого люка спустився трап. Складна система антен набула похідного положення. У центральній частині корпусу висунулись короткі, різко загнуті назад крила. За дюзами стартового двигуна з’явились газові рулі. Вони були погнуті, ці рулі, проте стали точнісінько так, як це потрібно було для короткого розбігу по воді. Перископічний датчик відео-системи (“труба”, про яку говорив інженер) повернувся в бік відкритого моря. Тричі блимнув зелений вогонь старт-сигналу, і над рубкою піднісся червоний вимпел.

Це був традиційний сигнал: “До зльоту — готовий!”

Хвилі перекочувались через острівець, навколо корабля кипіли буруни. Мені раптом здалося, що море нерухоме, а корабель мчить уперед. Мені здалося, що чути гуркіт стартового двигуна. Це тривало кілька секунд, не більше. Але я зрозумів, чому для вічної стоянки корабля вибрано цей маленький, непомітний острівець.

Зненацька вогні на зорельоті погасли.

Ми довго чекали. Вітер усе сильніше й сильніше розхитував майданчик маяка.

— Треба йти! — схилившись до мене, прокричав інженер і витер мокре лице.

Низько, над самою водою, спалахнула розпечена до синього блискавка. Протяжний гуркіт грому злився з ревінням хвиль.

Шторм почався.

Коли ми спускалися гвинтовими східцями, інженер сказав:

— Вся річ у тому, що він шукав вас. Він завжди розглядав людей, але тільки сьогодні він побачив вас і відкрив люк.

— Чому саме мене? — спитав я. — Адже ми були вдвох.

— На вас форма Зоряного Флоту, — відповів інженер і впевнено повторив: — Авжеж, на вас форма астронавта.

Це була дуже наївна ідея, яку проте можна було пробачити нефахівцеві. Електронні машини на старих зоряних розвідниках не вміють розрізняти людську одежу. Очевидно, машина довідалася, що насувається дуже сильний шторм, і прийняла найпростіше за цих умов рішення — злетіти, втекти від шторму. Піднятись корабель, звичайно, не міг, але все ж підготувався до польоту.

Вислухавши моє пояснення, інженер невпевнено сказав:

— Що ж, можливо, так воно все й було… Не заперечую… Проте він уже сорок років на цьому острівці. Сорок років! Невже за цей час у його електронній пам’яті ніщо не змінилося само по собі?..

Я не відповів інженерові. Я думав про інше. Зореліт був навіки прикутий до каміння. Над ним пролітали інші кораблі, сходили й заходили далекі зорі. І коли хоч що-небудь схоже на розум жевріло в старому кораблі, про що міг думати його недремний електронний мозок?

Сорок років його мозок лишався сам із собою. Тільки з собою. І ще — із спогадами.

Директор інституту не дивився на співробітників, що зійшлися в його кабінеті, і довго смикав густу чорну борідку. Врешті сказав:

— Мої юні колеги, це скандал. Справжнісінький скандал. Навіть ультраскандал. З нас реготатимуть.

— А що, власне, скоїлося? — спокійно запитав юнак у ковбойці.

Директор сумно подивився на нього крізь великі рогові окуляри з випуклими скельцями.

— Вам, керівникові експериментальної лабораторії, це слід було б знати. Авжеж. Учора вночі “Марсіянин” розмовляв з “Арістотелем”.

— Який… марсіянин? — розгублено промовила дівчина, що сиділа край вікна, начальник відділу інформаційно-логічних машин.

— Не дивіться на мене так, — карбовано вимовляючи кожен склад, сказав директор. — Я не з’їхав з глузду. “Марсіянин”, про якого я кажу, пишеться з великої літери і в лапках.

Дівчина сконфужено посміхнулась.

— Так, — продовжував директор. — Ніхто не пам’ятає. Ніхто не знає, про що йдеться. Гаразд, я вам нагадаю. Три роки тому, мої шановні колеги, три роки тому, коли ви ще були студенти, у нас поставили експеримент. Людина, котра ставила цей експеримент, нині працює в іншому місті. Авжеж. Ішлося про те, чи зможуть порозумітися між собою астронавт і розумний мешканець іншої якоїсь планети. Сподіваюсь, ви здогадуєтесь, що проблема ця безпосередньо стосується нас, кібернетиків. Авжеж. Вона стоїть поряд з проблемою кодування і перекодування з однієї мови на іншу.

— Саме так! — вигукнув начальник відділу електронного моделювання, одягаючи рогові окуляри, дуже схожі на директорові. — Тепер я пригадую. Було збудовано два автомати, які могли спілкуватися між собою за допомогою акустичних пристроїв. Один з автоматів назвали “Марсіянином”, а другий… а другий чомусь “Арістотелем”.

— Тобто як це “чомусь”? — обурився директор. — Дитині ясно: що більша часова відстань між розумними істотами, то важче їм порозумітися. Вам, мій юний колего, легше налагодити контакт з марсіянином, ніж, наприклад, фараонові Аменхотепу Четвертому. Тому перший автомат дістав усю ту інформацію, всі ті знання і уявлення, які, на думку істориків, мусив би мати Арістотель чи його сучасник-учений, а другий… Авжеж, з другим автоматом було дуже багато неприємностей. Ми налагоджували його, консультуючись з астрономами, біологами, філософами і цими… ну, науковими фантастами. Страшенно тяжко було! Скільки консультантів — стільки думок.

— Але ж із цього досліду нічого не вийшло, — обережно сказав начальник відділу електронного моделювання, скидаючи окуляри, які заважали йому.

— Що значить “не вийшло”? — обурено спитав директор. — Ви думаєте, що при першій же зустрічі “Марсіянин” мав кинутись на шию “Арістотелеві? Чи, може, ви гадаєте, що вони одразу ж повинні були затіяти бійку?..

Директор строго подивився на принишклих співробітників і несподівано всміхнувся.

— Тоді, три роки тому, нам теж здавалося, що станеться щось таке… — Він непевно махнув рукою. — Перший контакт. Романтика. Авжеж. Але нічого не сталося. Вони мовчали і ніяк не хотіли розмовляти один з одним. Недосконале програмування, помилки в конструкції. Авжеж. І автомати було передано до резервного сховища. З суворою припискою: зберігати акуратно! Про всяк випадок.

— Там усе зберігають акуратно, — сказала дівчина. — Спеціальне приміщення, постійна температура, чистота… Ночами чергує співробітник.

— Який співробітник? — тихо спитав директор. — Дозвольте поцікавитись: який співробітник? — І, не чекаючи відповіді, відрубав: — Сторож! Звичайнісінький сторож! Той самий сторож, мої шановні колеги, якого ви з повагою називаєте дядя Вася.

— Дядя Вася дуже ретельно виконує свої обов’язки, — зауважила дівчина.

— Ретельно, — погодився директор, понуро гладячи борідку. — Аж занадто ретельно. Вчора об одинадцятій ночі він подзвонив мені і сказав, що ці двоє… ну, “Марсіянин” і “Арістотель”… раптом завели розмову. Ви розумієте, шановні колеги? Вони почали говорити. Почали сперечатися.

— Про що? — нетерпляче спитав юнак у ковбойці.

— Ах, вас цікавить, про що? — дуже ввічливо сказав директор. — Я передбачав це і тому вчора дзвонив вам. Вам і всім іншим. Але нікого не було вдома. Авжеж. І до дяді Васі приїхав один я. Так от, “Марсіянин” і “Арістотель” справді сперечалися. Вони кричали скільки було сили в їхніх залізних горлянках. У залі гриміло так, наче працював паровий молот.