— Та зможу, — сама собі.
А Алці ж працювати — не звикати. Піч гарна вийшла. Дах був. Стіни — як залізо. Шибки у вікнах плівкою целофановою позакривала.
— Щоб я здохла, як не перезимую… А зими ж — березень на носі.
Куток собі виборола, за подвір'я взялася.
— Курчат куплю… Порося… Та не пропаду. А там і люди повернуться. Хай і чужі… Із ранку до вечора поралася. На вулицю Імені Леніна не заглядала. А нащо? Тільки відволікатися. Як ніч падала, Алка — разом із нею.
Якось довгу дошку шукала, пішла по шанівських кинутих подвір'ях. Бачить, хтось біля Льонькового ворушиться. Придивилася — Катерина. Підійшла.
— Доброго дня… — І вам доброго, — Катерина їй.
— А що робиш?
— Мамин із татом наказ…
— А… де… — І замовкла Алка.
— Тут вони, — Катерина їй. — Під горою. А під хрестом Ничипориха сидить…
— Сидить?
— Так сталося… — Катерина їй.
— Так це ти геть усе каміння з вулиці зібрала?
— Я… — і пішла далі гору укріплювати.
— Мо', допомоги треба? — Алка їй.
— Дякую дуже… Сама…
— То до побачення.
— Сил вам…
— Дякую… І розійшлися.
Катерина каміння наскладала і до мазанки пішла. Поряд пси скачуть.
Алка — до свого кутка. Аж — гостя в неї.
— Ну, здрастуй, сусідко, — Алка на Расу глянула. — Ти з добром у серці повернулася чи, може, щось дурне задумала?
— Можна, поживу в тебе? — Раїса з клунків підвелася.
Худа, чорна. І всміхається так, ніби соромиться.
— Поживи трохи, але ж свою хату роби.
— Робитиму…
— Катерина тут, — Алка їй.
— Знаю, — відповіла Раїса. — Не бійся… Зло вітром розвіяло.
— От і добре, сусідко, — Алка чайника на пічку поставила. — Зараз я тебе нагодую.
На ранок усі три біля постаменту зустрілися. Алка — насторожена. То на Катерину, то на Раїсу зиркає. У будь-яку мить розбороняти готова.
Раїса повітря набрала:
— Знаю… Романа мого любила.
— Чого ж — «любила»… І зараз люблю. І любитиму, аж поки на небесах не стрінемося.
Алка задихнулася, кудись убік дивиться, аби сліз не показувати.
Раїса всміхнулася сумно. А Катерина — далі:
— Вибачайте нас із дядьком Романом, тітка Раїса. Оце як говорю з ним, він усе просить: «Перекажи Раїсі, що менш за все хотів її скривдити… Хороша вона». Із небес Катерині татків голос: «От яка ти, доню! Хіба Роман так казав?.. Казав — «хороша вона, та не моя», а ти перекрутила».
Раїса щось мовити хотіла, та Катерина — голову догори:
— Не можна всього казати. Бог розсердиться. І пішла далі каміння збирати. Обернулася:
— Могла б вам допомогти, якщо треба?
— Раїсі хату тре' допомогти злампічити, — сказала Алка.
— Добре. Допоможу.
Наприкінці теплого березня Ігор Богданович Крупка став сіпати Дениса — поїхали на курган та й поїхали!
— Хай земля прогріється, — Денис йому. — Так рвешся, ніби там загін археологів уже копирсається.
— А ти, брате, розслабився! — нервував Ігор. — Що знають двоє, то знають усі.
Зібралися.
— Хоч би людей не було, — Денис.
— Хоч би… — Ігор.
До батька перед експедицією забіг:
— Тату, відкриваю тобі таємницю.
— Какую? — байдужим голосом запитав професор.
— Я знайшов унікальний курган… Це тобі не манго!
— Да как ты смеешь! — вилупив очі професор. — Ты — не патриот! Тебя испоганила твоя московская юность… — І дитинство, — нагадав Ігор. — То про курган розказати?
— Расскажи своей матери, — відрубав професор.
Крупка-молодший почухав лисину і пішов.
До Килимівки дісталися без пригод. Заночували в Марусі зі Степаном. Акордеон слухали. Денис поїв хазяїв коньяком і все співчутливо кивав головою, коли Маруся розповідала про пожежу в Шанівці.
— Отже, нікого не лишилося? — спитав. — Померло село…
— Чого? Є люди…
— Невже? — вразився Ігор.
— Так. Дві жіночки й дівчинка. — І що ж вони там утрьох роблять? Це ж… ані даху над головою, ні світла… Узагалі нічого.
— Земля під ногами є? Є, — сказав Степан. — А решта — наживне.
— Я так і знав! Так і знав! — нервував Крупка-молодший, коли наступного дня вони їхали Денисовим джипом прямісінько до Шанівки.
— Та чого ти переймаєшся? — дивувався Денис. — Це навіть добре, що є робочі руки. Наймемо тих жінок… Та й зупинитися десь треба…
Джип доїхав до краю села. Став. Денис із Ігором вийшли.
— Твою мать… — прошепотів Денис, дивлячися на веселу зелену травицю, що лізла з усіх усюдів, на перші квіти на зруйнованих подвір'ях… — Яка ж це сила — природа! Яке ж божественне, яке ж неймовірно, відчайдушно красиве це згарище, це покинуте людьми місце… Симфонія… Царина забуття… Долина монстрів…
— Техніка розриву! — нагадав Ігор і показав на двох жінок, що разом тягли вулицею Імені Леніна важкий мішок. Одна — велика, мов гора, друга — худа і чорна, мов те згарище.
— А ось і аборигени! — плюнув Денис. Перший до жінок поспішив.
— Доброго дня, — привітався. — А скажіть, чи нема тут хати вцілілої? Ми вчені, будемо курган вивчати.
— Та пам'ятаємо ми вас, — Алка. — Восени були. А хат цілих нема.
— У вас велика машина, — підказала Раїса. — У ній можете ночувати…
— Та якось… — Денис плечима знизав.
— «Якось» краще, ніж «ніяк»… — Алка йому. Ігор озирнувся. Мазанку на пагорбі помітив.
— А он хата ціла…
— Мазанка? — перепитала Алка. — Ні, панове, вам туди не можна.
— Чому?
— Катерина там живе.
— Катерина? — Ігор пожвавішав. — Чи не Льонькина з Дариною донька?
— Вона…
— От і чудово! Катерина нам допоможе. Вона ж дівчина вдячна. Як у Києві гостювала, так я її приймав, мов королеву…
Тепер її черга.
— Ну, ну… — сказала Алка. — Йдіть… І джип загуркотів до пагорба.
Алка озирнулася навкруги, сказала Раїсі:
— Сусідко, а давай на постамент квіти у вазі поставимо.
— У мене на подвір'ї ваза валяється. Велика, глиняна, — Раїса.
— А квітів онде повно! Чуєш? Гарне село в нас буде, сусідко.
— Гарне, — усміхнулася й Раїса.
Джип зупинився біля мазанки, а вийти Денис із Ігором не можуть. Собаки, як дурні, прямісінько у вікна скачуть. Денис приспустив скло, гукнув:
— Гей, Катерина! Гостей зустрічай! Та псів віджени…
Тихо від мазанки. А у віконці свічка горить. Золото, а не свічка. Денис до Ігора:
— Ану, ти поклич… Може, спить чи…
— Невдячні люди, — скривився Ігор. — Як до Києва, то майже пішки прибігла, а як до неї…
— У тебе ще буде змога дати урок ввічливості. Гукни її. Ігор подався до вікна ближче:
— Катя! Катерина! Це я! Ігор Богданович Крупка… Ти в мене цієї зими гостювала… Катя!
Двері рипнули.
— От зараза! Удома була! — Денис тихо.
Пси замовкли, побігли до дверей. На порозі Катерина стала.
— Вийти можна? — запитав Денис і на псів показує.
— Виходьте… — і псам: — Біжіть за мазанку. Пси хвостами крутнули, дременули за хату. Із осторогою гості виходили. Усе оберталися. А Катерина з місця не зрушила — так і стояла на порозі, як укопана.
— Та ти гостям не рада? Га, Катерина? — обережно запитав Ігор.
Підійшов ближче: от ніби та сама дівчинка перед ним, що й до Києва приїжджала, а ніби й інша.
— Та ви ж не в гості, — мовила врешті. Чоловіки знітилися.
— Ну, звичайно, не просто в гості… Ми люди ділові та зайняті. Нам прохолоджуватися нема коли. Це в селі люди можуть собі дозволити півдня пісень співати. А в нас — ритм, напруга, — Денис спробував приховати роздратування. — У нас тут справа важлива. Державна.
— Нема у вас тут справ, — спокійно відказала дівчина. Ігор вухам не повірив:
— Ти як розмовляєш?! Що з тобою, Катя?
Дівчина — ані тіні розгубленості. У бік кургану подивилася:
— Не пустить вас курган. Дарма час згаяли.
— А ти… — Денис очима — кліп, кліп… — Звідки?
— Чекай, — Ігор Катерининого плеча торкнувся. — Катя… ти все не так зрозуміла. Курган — то наші справи. Ми до тебе по інше. Можна, ми в тебе зупинимося? Ну, пам'ятаєш? Як восени. Гарно було. Пісень співали. Усе село сходилося… І батьки твої… А вони де?
