Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях склала і прошепотіла: «От і смерть». Та разом із постіллю — на небеса. І Рудий із Чубчиком — за нею. Дивиться Катерина — аж точно! Нема постелі. Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі… Катерина картинку розгляділа та давай гукати:
— Бабо Килино! Прийдіть іще до мене…
Баба у відповідь:
— От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені через усі світи до тебе мчати?
— Вибачайте дуже… — Катерина їй. — Розпитати хотіла…
Мої знаєте щось про мамку з татком… Баба головою захитала.
— Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.
— Про мамку з татком?
— Про всіх… Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що на них чекає.
— Чому?
— Господь розсердиться.
— Мовчати буду… — Катерина їй. — Навіки… Баба Килина розсміялася:
— Усе в тебе — навіки. Кохання, обіцянки…
— А хіба можна інакше?
— Зрозумієш, — і баба Килина зникла.
Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.
А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не обгоріле.
— Русалонько…
— Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! І поговорити з вами зможу?
— Зможеш, Русалонько.
— Чи сумуєте за мною?
— Сумую, Русалонько. Та годі про це. Інше хотів сказати.
Те, що за життя не встиг.
— Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. — І не жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. — І я не шкодую. А тепер… Це ж свято яке — говорити з вами.
— Спи, люба. Відпочинь… Іще поговоримо. Я до тебе часто приходитиму… — дядько Роман усміхнувся — і не стало його.
Ночі за дві Сашко навідався.
— Катя, я не ревную, — сказав. — І добре, — зраділа Катерина. — Бо ти мені дуже близький до серця. Як брат. Сашко посміхнувся, Катерина поцікавилася:
— Ти теж зможеш до мене приходити?
— Звичайно, — відповів Сашко. — Ми тут усі, кого ти знала, по черзі до тебе збираємося.
— По черзі? — Катерині смішно стало. — Овва! Так кажеш, ніби вже й черга велика…
— Оце Ничипориха пхалася поперед інших…
— Ничипориха? Вона померла? — Катерина заціпеніла.
— Померла… Чого б їй не померти? Стара баба, хоч і крутилася, як дзиґа. Під хрестом біля вашого корівника… сидить.
Навіть у могилі лежати не випало. Та нічо'… Ми Ничипориху не скоро до тебе пустимо.
— Чому?
— Таж із батьками спершу поговори…
Катерина прокинулася серед ночі — піт чоло заливає. У фетрові чобітки — Ганин подарунок — ускочила. Кожуха вхопила. До Шанівки побігла. Падала, підхоплювалася, знову падала, бо від сліз дороги не бачила.
— Мамо! Мамо золота! Скажи, що Сашка бреше! Скажи… Люба моя! Таточку!
До двору розбитого добігла. Хрест біля корівника хитається.
— Мамо! Матусю! Таточку! — зашепотіла. І — страшно… Мороз під кожухом ворушиться.
Аж із-під купи каміння — голоси.
— Та ви живі тут! — жахнулася.
Темно. Вітер гуде, а Катерина знай каміння відкидає:
— Потерпіть мені… Потерпіть, золоті мої… — голова обертом, обертом.
Просто на каміння і впала.
Аж — по голові мама рукою водить:
— Доню, я тут…
— Мамо моя золота… Ти жива? Так я і знала. Сашка хоч і добрий хлопець, але ж — брехуняка!
— Добрий хлопець. Добрий… — мама їй. І татко поруч став. Тверезий. Зовсім тверезий. І не тхне від нього зовсім.
— Ти хоч ліфчика носиш? — усміхнувся.
— От би тобі, Льончику, всі жіночі секрети знати! — мамка всміхається. — Краще скажи дитині головне, що вона знати повинна.
— Сама скажи, — татко пручається.
— Та кажіть уже, бо серце вистрибує, — Катерина їм.
Мамка посмішки не лишає, нахилилася до доньки ближче:
— Не тре', люба, каміння розкидати.
— Чому?
— Тут наш останній притулок і захисток. Обійнялися… Добре нам, доню. Хата рідна… Село рідне… Земля рідна… А тепер і ти поруч. Із часом каміння щільніше ляже… А ти ще зверху поклади…
— Нащо?
— Курган буде, доню. Колись дівча самотнє затужить, на курган вилізе… А з кургану ж… — …Цілий світ, — Катерина їй.
Довго мовчали.
— Розумна в нас донька, Дарка! — подав голос татко.
— То ви… померли? — наважилася Катерина.
— Померли, доню… Та так красно померли, — мамка їй. — Обійнялися, у кімнатці твоїй тепло було. Аж пашіло. Поснули… Хіба не гарно?
— То й мене до себе беріть, — заплакала Катерина. — Килина на небесах, і дядько Роман, і Сашка, і ви з татком. Навіть Ничипорисі випало. Чим я гірша?
— Дурна в нас донька, Дарка! — сказав татко. А мамка розсміялася:
— Тобі, Льончику, все не так!
Та доньці:
— Не мені, люба, віжки натягувати. На все є Бог. Дав життя — дякуй. Забере до себе — не сумуй. Чуєш? І зараз — не сумуй. Ми з татком тут… поряд… На сторожі будемо. — І говоритиму з вами? І бачити вас буду? — Катерина мамці.
— Звісно, люба. Ти в нас тепер не тільки очима бачиш.
То доля.
По голові Катерині — холод: то мамка руку відняла. І — тануть, тануть обоє. І мамка. І татко.
Катерина з каміння підвестися силкується, голова болить. Ніч ніби ще темнішою стала.
— Мамо! Таточку! Де ви? Чи привиділося?
— Тут ми, люба… Не хвилюйся. Катерина голову опустила.
— Мамо! Мамо золота… Скажи… А чи татко знає…
— Про Романа? — татко їй.
Тихо так, ледь чутно:
— Знаю…
— Ти, таточку, на мене не сердься… — Катерина йому.
— Хитра в нас донька, Дарка! — почулося серед каміння.
— Льончику! Льончику! Та скажи ж дитині, що не сердишся.
Бач, як засумувала, — вітерцем над камінням.
— Сама скажи! Ти ж у нас язиката…
— Таж дитина тебе питає…
— Звісно, не серджуся…
Алка Залусківська довго до Килининої мазанки збиралася. Сумніви заїли. Страх брав. Та врешті втрапила якось у Килимівку ранком, день — попереду…
— Піду, — вирішила.
Та — через поле навпростець. Рідну згорілу Шанівку обійти не змогла. Спочатку — туди. Добрьохала, край вулиці Імені Леніна стала.
— Та що ж тут коїться?! — переляк у голосі. А Алка ж — не боязка жінка.
Пішла вулицею імені Леніна.
— Та що ж це? Що?
Шанівська вулиця чистою стала, мов корова її вилизала. Ні тобі камінця, ні гілки, ні розшматованого одягу, який кидали шанівці, коли бігли з рідного села світ за очі. Від зруйнованих хат — тільки стіни. А замість Льонькиної з Дариною хати — велика купа каміння. Не купа — гора. Поруч із горою — хрест.
— Оце ніби хтось із усієї Шанівки сюди каміння позносив, — уразилася Алка.
Озирнулася.
— Е-ге-гей! Є тут хто живий?
Тихо. Від Льонькиного й Дарчиного двору худий пес виліз. — І що ти тут стережеш, бідолахо?! — прошепотіла Алка. Скільки до Килининої мазанки йшла, стільки стояла перед очима та гора, хрест і чиста порожня вулиця…
— Шанівка моя рідненька… — ледь утримала сльозу.
Біля Килининої мазанки крутилися двійко молодих собак. Алку побачили — загарчали, проте не рвуться. Стоять, розглядають.
— Таки не брехала Маруся, — прошепотіла Алка. Та — голосно: — Баба Килина! Вийдіть, чи що?
Двері мазанки рипнули. Алку страх узяв. «Та що це я? Ніби ніколи Килину не бачила?!» — сама на себе дивувалася.
— Баба Килина! Мо', зайти дозволите? — гукнула.
Двері відчинилися ширше. З мазанки хтось покликав псів.
Вони крутнулися і зникли у хаті.
— Та ні… Щось воно… — розгубилася Алка. — А раптом там не баба Килина, а якісь злодюжки від зими ховаються. А я сама до них простісінько в лапи… Не піду.
Але ж — довго йшла! А збиралася ще довше. І цікавість розбирає.
— Хай тільки хто спробує мене займати! — вирішила і — до мазанки.
Увійшла. Трав'яний дух із ніг збиває. У темному кутку дівча сидить. Коса довга. Аж до п'ят. Пси поруч крутяться. А від столу, де свічка і при дні горить, сяйво золотаве.
