Крупка сіпнув Катерину — ходімо! І пішли.

Жанночка двері зачинила, хитро посміхнулася й полізла шукати мобільний. За хвилину вже розмовляла.

Тася начепила на носа окуляри — усе розглядала Катерину. Професор розпочав допит.

— Откуда явилась? — Із Шанівки я…

— Почему тут?

— Так мама веліла… — І Катерина розповіла б усю правду, та Ігор утрутився:

— Я Катерину добре знаю. Як були в експедиції з Денисом, то зупинялися в її батьків. Дуже порядна і привітна родина.

Повесні Катя до села повернеться, а зиму у вас поживе. Допоможе, чим зможе. Так?

— Звичайно, поможу, — усміхнулася дівчина, і Крупка-молодший потяг її оглядати кімнату — аби тільки припинити розпити.

— У мене буде своя кімната? — зашарілася Катерина.

— Ну, не всю ж зиму тобі на кухні спати, — зітхнув Крупка-молодший і вкотре пожалів, що дав свою візитку не якомусь дядькові у степу, а оцій дитині, яка наївно приїхала із села до столиці.

— Який же ви добрий! — вихопилося в дівчини.

— Та досить уже, — махнув рукою Крупка-молодший і застеріг: — Ти моїм батькам нічого про свої проблеми не розповідай. Зайве. Старі люди, ще щось не так зрозуміють. Просто кажи, що навесні додому поїдеш. І все. І додав:

— Гляди ж, допомагай їм.

— Та ви що, сумніваєтеся?

— Ні, — відповів Крупка-молодший.

Мить покрутився і каже:

— Чуєш, Катерино… Жанночка помилково тобі одну свою спідницю поклала. Оце щойно телефонувала… Каже, якщо Катя віддасть…

— Та хіба б не віддала?..

Катерина вивалила одежину з пакету на ліжко. Крупка-молодший порився та знайшов спідницю від Armani.

— Візьму, якщо ти не проти…

— Будь ласочка…

Крупка-молодший вийшов із батьківської оселі, озирнувся.

Онде і баки для сміття. Підійшов. Роздер спідницю навпіл. Укинув у бак.

— Пастка… пастка… — шепотів…

А ноги все одно несли до Жанночки.

Перші два тижні Тася і Богдан Крупки обережно придивлялися: що за особу підкинув синочок? А що як вона крадійка? Чи просто нехлюйка?..

Катерина вставала вдосвіта, водила мопсика у парк під кущі. У професорській оселі перестало тхнути собачим лайном — і знову запахло розмовами про національну свідомість. Особливо під час обідів, які справно і смачно готувала дівчина.

— Тася, я удивлен бескрайно! — нечітко, з переповненим ротом починав професор. — Украинское село совершенно деградирует! Ты посмотри на Катерину! Ей бы в школе учиться, книги читать… В университет готовиться, чтоб вернуться в свое село… И нести…

— Что ты несешь, Богданчик? — не зовсім розуміла професорська дружина. — В Украине — демократия. Каждый выбирает тот путь, который… — Тасі дуже кортіло сказати «хочет», але вона була реалісткою, — который может. Девочка прекрасно готовит. Из нее получится хорошая повариха.

— А-а-а-а! Ты мечтаешь, чтоб моя Украина, моя родина… погибла! — кричав професор, проковтнувши котлету.

— Боже сохрани! — лякалася Тася професорської активності.

— А как иначе понять твои ужасающие заявления?! Село должно сеять и пахать! Повариха… Завтра все селяне станут поварами… Да?

— Ну? — обережно запитувала Тася.

— А что они будут готовить? А? Где продукты? Откуда? Из супермаркетов? Нет, дорогая моя! Село должно сидеть в… селе! Нечего им в городе делать! Дармоеды! Ты посмотри на нашу Катерину! Она же просто на всем готовом!

— Она нам помогает. И с мопсом твоим гуляет. И обеды готовит. И стирает. И гладит. И даже навела порядок в твоих архивах. Очень хорошая девочка…

— Девочка, девочка… Эта девочка — предательница! Она — яркий пример деградации и растления села. Эти сволочи спиваются и едут в город. Я этого не переживу! — поставив професор крапку в розмові. Бо обід закінчився. А після обіду професорові було не до розмов: читав книжки про вирощування ківі й виховання мопсів.

За два тижні Тася переклала на Катерину всю домашню роботу, а професор іще й лаявся, що мопсик чогось більше ластиться до дівчини, ніж до нього.

Утомлена й сумна, Катерина щовечора зачинялася у своїй кімнаті, лягала на ліжко — і виникали перед нею очі Романа, мамка, татко… Це був найкращий час доби.

— Чуєте мене, дядьку Романе? — шепотіла у темряву, і кімната наповнювалася ледь видним мерехтливим світлом. — Погано мені тут. До вас ближче хочу… До мамки з татком. І до кургану хочу. Сісти собі під курганом… Тільки під курганом. Еге ж! Нагору більше не полізу. На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть. А під курганом — наше з вами місце. Ви б хоч покружляли над ним, а я б сиділа й відчувала: тут ви, зі мною поряд… Дядьку Романе! Чуєте? От дуже сумнівалася… Думала, згоріли ви — і серце охолоне. А воно гаряче. Весь час про вас думаю, про любов нашу. І нікого мені тепер не треба. Хіба ж іще хтось буде мене так, як ви, любити?..

Оченята злипалися. Темрява поглинала світло, ніби бажала: спокою тобі, бідолахо, до ранку.

Через місяць підтирання задів Тасі й Богданові Крупкам Катерина перестала розмовляти ночами. Надто втомлювалася. А у професора народилася нова геніальна ідея.

— Катя, сегодня прибери все побыстрее!

— Чого?

— «Чого, чого»… — роздратувався професор. — От село! Я буду обучать тебя грамоте…

— А я грамотна, — Катерина йому. — У школі майже відмінницею була. Тільки віршів чужих не любила вчити.

— Почему?

— Я свої вірші складала…

— От село… — повторив професор. — Вірші вона складала… Что ты в этом понимаешь?! Дура! Чтоб через час сидела в моем кабинете. Тебя сам профессор обучать будет. Поняла?

Тасі напрямок професорської активності не подобався. Не зумів професор видресирувати манго, відчув невдячну натуру мопсика й тепер вирішив відігратися на дівчині.

— Как же тебя снова вернуть к растениям? — ламала голову Тася.

А професор тим часом сів за стіл у своєму кабінеті. Брошурку із психологічними тестами відкрив. Кашлянув.

— Ну! Начнем с тестирования…

— З чого? — Катерина йому.

— С тестирования, дура! — закричав професор. — Живо отвечай на мои вопросы!

— Та добре…

А тут і Тася:

— Я тоже хочу послушать. Давно я не наблюдала, Богданчик, за твоими лекциями…

Професор розцвів:

— Садись, Тася! Будешь вольным слушателем…

Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:

— Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.

— Зачем? — спитала Тася.

— По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, — пояснив професор. І до Катерини:

— Пиши!

Дівчина глянула на професора з подивом:

— Не можу…

— Почему?

— Таж нема в мене мрій…

— Як? — професор вухам своїм не повірив — аж на українську перейшов.

— Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія — вона одна.

— То напиши одну.

— Не можу.

— Та чому ж, дурна ти дівко?!

— Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.

— Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!

Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?

— Катенька, — обережно запитала Тася, — расскажи… Какая у тебя была мечта?

— У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше — то не мрії… То примхи.

— Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! — роздратувався професор не на жарт.

— Скоро чотирнадцять буде… — І де ж твоє кохання? Чому вештаєшся по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко було, а не твоя дурна пика! — кричав професор.

— Роман… мій… згорів.

Професор зайшовся деренькучим сміхом.

— Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это — будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала новые романы крутить!

— Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили… Він згорів.

— Господи! Спаси и сохрани! — перехрестилася Тася.

До Катерини ближче сіла, за плечі обійняла.