Ничипориха зупинилася, з острахом подивилася на Залусківського.
— Та я слухаю, слухаю… — сказав Залусківський. — І далі що?
Баба пожвавішала.
— Заходиш ти, Ваню, і кажеш: «Ану гетьте мені всі з хати! Я з Раїсою говорити буду»…
Залусківський підняв брови.
— Ну? І довго ви про мене розказуватиме?
— А тут Катька Льонькина тобі у ноги кинулася. «Дозвольте біля Романа лишитися! Благаю, дозвольте!»
Тамарка не втрималася:
— Та що ви кажете? Просто в ноги кинулася?
— От тобі хрест! — Ничипориха перехрестилася. — Скажи, Ваня, було таке чи ні?
— Було, хоч у ноги мала й не кидалася. Сказала, що лишиться біля Романа — вам, Ничипорихо, допомогти…
— От! Тільки всі вийшли, вона — до Романа…
— А ви де були? — спитала Тамарка.
— Я? — Ничипориха задумалася. — А мені зле стало. На хвилю надвір вискочила й назад у хату. До Романа… Ще й до кімнати не зайшла, чую — Катька з Романом розмовляє. А він їй відповідає…
— Він у відключці був, — сказав Залусківський. — Брешете ви, бабо.
— Щоб я здохла й без похорону на землі валялася! — підскочила Ничипориха. — Кажу, розмовляли. Вона йому: «Любчику мій ненаглядний! Хіба я тебе з палаючої копи витягла для того, щоб ти помер? А хто ж мене цілуватиме? Хто мене під копою кохатиме? Я ж тепер тільки й думаю, коли до тебе знову припаду!» А Роман їй: «Русалко моя кохана! Я теж тільки про тебе думаю. Тільки тебе кохаю і аж трясуся, так мене до тебе тягне. А на жінку свою дивитися не можу. Огидна вона мені. Тільки ти мені нужна, кохання моє неземне!»
Ничипориха зупинилася. Повітря забракло. Вдихнула глибоко.
— Оце я думаю… Мо' вона відьма? Двох окрутила за раз. І старого, і малого.
До Тамарки всміхнулася.
— Добре, Тамарочко, хоч твій Сергій вберігся. Але… теж постраждав.
Залусківський ніби не чує. Задумався — аж піт на чолі блиснув.
— Яка з неї відьма? — відповіла бабі Тамарка. — Звичайна бля! Навчилася ноги розсувати й рада.
— А як не звичайна? — наганяла баба страху. — Онде вона до Килини бігала. Може, зілля якогось приворотного випросила, а тепер казиться, що кожного може обкрутити.
Залусківский кашлянув.
— Слухайте, баби, що буде. Дівку покарати треба. Нащо нам у Шанівці такі паскуди?! Ви добре розсудили — не тре' поки нікому казати. Спочатку кару придумати, а вже потім…
Щоб не відвертілася.
Ничипориха активно головою затрясла: мовляв, буде зроблено.
— Райку! Райку тре' до помсти залучити! — прошепотіла, як партизанка у засідці. — Райка найбільш постраждала!
— Не час іще… — постановив Залусківський.
Щось собі покумекав. Матюкнувся.
— М-да, час… Кожної години щось нове дізнаєшся, мать його! І чорт його знає, як воно обернеться, — сказав. — Ні, тут і зволікати не можна. Оце три дні нам…
— На що? — не зрозуміла Тамарка.
— На план, — здогадалася Ничипориха.
Очі заблищали: старе як мале — аби гратися. — Є у мене вже план. Спалити їхню хату на попіл, із села вигнати голими й босими. І Катьку, і Льоньку з Дариною.
З бісівськими виродками завжди так чинили. Спалити — і геть.
— Нормально, — погодився Залусківський. — Завтра, бабо, заманіть Раїсу до себе ввечері. Обговоримо. Щоб… теє… як по маслу.
Тамарка слухала і зайвий раз переконувалася: ох і діловий мужик цей Ванька Залусківський! Ох і діловий. А значить, вишкрібати з себе його нащадків доведеться ще не раз.
Тривога гризла мамці серце: з дня Романової смерті Катерина жодного разу з хати не вийшла.
На похорон не пішла.
— Однаково попрощатися не дадуть, — сказала якось незвично, по-дорослому.
Мамка перехрестилася: мабуть, починає розуміти, що час пустити в серце забуття.
Наступного дня як лягла на постіль, так і не ворухнулась.
— Думатиму, — сказала.
— Про Романа? — мамка все гадала, які слова знайти, аби вмовити доньку відпустити серце.
Катерина всміхнулася.
— Про дядька Романа я весь час думаю, а зараз мені тре' Залусківського вбити.
Мамку аж перекосило.
— Та годі вже дурне у голові молотити! Мо' тобі взагалі усе привиділося…
— Не привиділося. От коли ми з дядьком Романом попрощалися…
Мамка — вухам не повірила. Катерину за плечі вхопила — як трусоне!
— То ти була в нього?! Була… Доню, ти ж клялася, що не підеш! Ти ж клялася…
Заридала.
— Що ж ти наробила?..
— Та не бачив ніхто, — Катерина їй.
— Як то не бачив?! Людей було — повна хата! Куди усі поділися?
— Таж точно. Залусківський прийшов, усіх чисто вигнав, тітку Раїсу на кухню гукнув для розмови. Ничипориха дременула кудись, і я одна лишилася… — І що? — крізь сльози прошепотіла мамка. — І тут дядько Роман очі розкрив. На мене дивиться, а я йому… Поклялася, що любитиму вічно. І він — мені…
— Ну, йому-то… — не втрималася мамка.
— А потім шепоче: «Мовчи… Мовчи…»
Мамка швидко зорієнтувалася.
— От і слухай Романа, якщо любиш! Мовчи… Чуєш? І про любов свою бідолашну, і про Залусківського…
Поговорили — і кожна за своє. Катерина лежить і ніяк придумати не може, як же Залусківського покарати. А мамці голова обертом од тривоги. «А раптом хтось чув розмову Романа з Катериною? Що буде? Сорому ж — на весь світ!»
За тиждень після похорону мамчині побоювання переросли у стійке передчуття жахливої біди. Якось увечері, коли холодний вітер збивав із ніг, до їхнього дому приповзла квола Раїса. За огорожу вчепилася і закричала, як скажена:
— Катю, доню! Прийшла тобі пісеньку заспівати! І як загорлає — де й сили взяла:
Ой умру я, умру
Та буду дивитись,
Чи не буде мій миленький
За мною журитись.
А мій милий зажурився,
Швидко собі підголився.
«Хоч би взяли тіло з двору,
Бо женитись хочу скоро».
Татко п'яний із хати виліз:
— Ой, добре співаєш, Раїсо! Заходь до нас… Пом'янемо… того… чи що?
Раїса від огорожі не відчіпляється.
— Хоч іще? То слухай…
Ой гину, люди, гину
Через тую Катерину;
Через її чорні очі
Я не спав чотири ночі.
А помру на п'ятую
Через ту проклятую…
І як розреготалася!.. А вітер — і собі. Аж закрутило. Огорожа разом із Раїсою і повалилася. Лежить Раїса просто на землі та страшно регоче.
Татко до неї — ступає, хитається:
— Ах ти ж сука! Прийшла мені тут паркани ламати?! Та я тебе зараз…
Мамка ледь устигла його відтягти. Татка втришия — до хати. До Раїси підійшла.
— Чого це ти, голубонько?.. — говорить, а голос тремтить. — Дай, допоможу піднятися…
— Поклали мого синочка і чоловіка у землю, а зараз і мені допомогти хочете? — прошепотіла Раїса і знов — як розрегочеться! Очі скажені…
— Та що ти кажеш? Чого це ти?! — мамку трусонуло.
— Дай зілля! Дай зілля, щоб померти! — закричала Раїса, підхопилася і побігла геть. А вітер її ніби підганяє: мерщій, мерщій…
Мамці — руки трусяться. Озирається. Аж не видно. Темно. Здається, вулиця порожня…
Тільки подумала це — од постаменту суне щось.
Мамка крутнулася — і швидше в хату.
Ускочила. Озирається. Татко «Лісову пісню» допиває, Катерина у своїй кімнаті на ліжку скрутилася.
Мамка навколішки впала:
— Боже, допоможи… І полізла до шафи з одягом. Дістала рюкзак, із яким татко колись із армії повернувся, доньчин одяг повкидала. Зупинилася на мить… Полізла до ліжка. Дерла матрац, дерла, а він не піддається. Ножем розрізала, сімнадцять купюр по десять гривень витягла. У рюкзак укинула. Знову зупинилася. З буфету дістала Катеринин документ — свідоцтво про народження. У рюкзак. І — до Катерини:
