Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить.
— Добра! Добра дитина, — заплакала Раїса. — Золота дитина! А твоя… твоя…
Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла:
— Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. І ніж кухонний із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає:
— Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд… Раїса навколішки впала. Ножа не бере.
— Синочок мій… Синочок…
Мамка на шанівців зиркнула.
— Нам сюди Сергія треба! — крикнула. — Сергія! Ми з нього правду випитаємо.
Шанівці загомоніли.
— Мо', Тамарка збрехала? Сергій — шалапут відомий. Сорому боїться, от і оббрехав Катьку… А Катька… А що? Катька — добра дівка! І привітна. І зовсім не шльондра якась. І вже за мамкою — до Тамарки:
— Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні… Члена йому, бач, лікують… Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні відлежується… — І Тамарка оце наливає всім без міри! — Ничипориха метикує. — Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не подумали!
— Та ви що! — Тамарка — задки, задки. — Подуріли? Я вам усю правду, а ви мені — в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер діточок не буде.
— От і добре, що не буде, — Ничипориха крикнула. — Нащо погане сім'я плодити?!
Тамарка на юрбу плюнула — і геть.
— Щоб ви усі крізь землю провалилися! — кричить на ходу. — Щоб вам усім руки й ноги повіднімало! Щоб вам…
А юрба за нею. Тільки Федька Тамарчин руки розставляє: не біжіть, мовляв.
За мить на подвір'ї тільки Раїса та мамка лишилися. Мамка біля Раїси навколішки впала:
— Не плач, голубонько. Не рви серця…
— Прости, — прошепотіла Раїса.
Мамка сльозу змахнула.
— Ох-хо-хох! — зітхнула. — Якби ж то все просто було…
Якби ж… Та ти підіймайся, голубонько. Ходімо… Ходімо до мене. Вип'ємо. Сашку пом'янемо. Золота дитина була…
Раїса піднялася, пішла за мамкою.
— А Катерина де?
— Сховала я її від гріха подалі, — мамка каже, а Раїса — знов у сльози:
— А я свого, бач, не вберегла…
Шанівці зчепилися між собою якраз біля постаменту.
— Брехуха! Брехуха! — верещить Ничипориха. — Як ми тобі, Тамарка, повірити могли?! Всі знають, що ти свого Тарасика від Залусківського нагуляла, а брешеш, ніби від Федьки.
Алка Залусківська в бабу Ничипориху як учепиться з одного боку! А Федір Тамарчин — із іншого:
— Ти, стара паскудо, свою доньку згубила, а тепер на інших наговорюєш?! Ничипориха пручається:
— А не тягайтеся! Не тягайтеся по кущах, то й не будуть на вас наговорювати!
— А ти бачила?! — Алка кричить. — Ти свічку тримала?
— Тримала! — б'ється Ничипориха.
Були б убили бабу, та Залусківський із дому рушницю виніс:
— Як стрельну зараз, то ви мені всі чисто повсираєтеся, — гримнув.
Шанівці зупинилися. Залусківський порядок веде:
— Аби так працювали, як революції мені тут робити… Ідіть уже по хатах!
Ничипориха першою підкорилася. До хати йде, на Залусківського обертається. Раптом — рота роззявила, долонями себе по щоках — лясь:
— Ва-а-аня! — як загорланить. — Ваня, дивися! То ж копа твоя горить! Копа… Залусківський обернутися не встиг. Село захлиналося:
— Копа горить! Копа… Копа…
— Копа горить, — зблід Залусківський. — От курви чужі!
Шанівці вже бігли до копи, хоча кожен розумів — згорить швидше, ніж вони дістануться. А не бігти — не могли.
Катерина мчала до Романа швидше за птаха. На Шанівку не озиралася. Тільки серце від страху за мамку з грудей вистрибувало: як ти — як ти — як ти, мамцю…
Так захекалася, що впала. А копа — он де. Ще трохи. Мамка на той час іще й ножа Раїсі не простягнула.
Підвелася Катерина — й потиху далі. Хоч би й хтів хто із шанівців за нею бігти, однаково б не знайшов поночі.
Щойно таке подумала — аж до копи темна постать суне.
Катерина очі витріщила й ступити не може. «Оце шанівці за мною! Шанівці за мною!» — в голові б'ється. За кущем присіла. Не дихає.
Роман шурхіт почув, руками розвів: — І що ж ти робиш, Русалонько?! Нащо бігла? Я б сам… Із сіна встав, цигарку в зуби. Сірником чиркнув, підняв його над головою — Катерину виглядає. А шурхіт ніби й позаду вже.
Обернувся Роман. І — лобом у лоба. Торох! Відскочив, у темряву вдивляється:
— Е-е-е, та то курви чужі!
Тільки того й устиг. Іззаду — вже не шурхіт. По голові сивій — каменюкою щосили загатив хтось.
Розломився світ. А Роман стоїть. Не падає. Кров очі залила.
Раптом — іще удар. Тоді тільки впав.
Отямився скоро. Сильний. Очі розплющити зумів. Устати — ні. В очах темно, а він бачить: та чужа курва сіна не краде — навколо копи бігає, ллє рясно бензином.
— Що ти, суко, робиш? Краще вкради… Чуєш? — прошепотів — і сльози з очей кров змили.
Бачить Роман — сірник спалахнув. Вогник у темряві рухається. Упав на сіно — копа зайнялася. І шурхіт. Побіг хтось. Далі, далі… Біля кущів зупинився, крикнув Романові:
— Повзи геть, кугутяро! Згориш!
Під кущем скрутилася Катерина. Руками за землю трималася. Поворухнутися боялася.
Отямилася, коли чоловік, що крикнув незнайоме слово «кугутяра», був уже далеко. З кущів виповзла.
— Дядьку Романе… Дядьку Романе, коханий ви мій… Що з вами? І наче страшне кіно побачила.
Копа горіла. У вогні рухалася яскрава чоловіча постать.
Відкидала палаюче сіно і знову кидалася до копи.
— Брешеш, суко! Не збираюся я горіти! І копа не згорить!
Катерина підхопилася, до копи кинулася:
— Дядьку Романе! Рідненький! — бігала навкруги, верещала від жаху. — Киньте! Киньте, прошу! Дядьку Романе!
А він — геть нічого не чує. Матюччя гне та сіно відкидає.
Та — все тихіше, тихіше голос:
— Оце… люди гнулися… щоб якесь… мать його! Би собі забрав… Сука! Не дам! Не дам… І впав у вогонь. І вже не горить. Чорний. Катерина кричить і за ноги його від копи тягне:
— Дядьку Романе! — ридає. — Сонце ви моє! Що ж ви наробили?!
Відтягла. Упала коло нього.
А копа так ясно горить, все чисто видно… Очі в Романа заплющені, лиця нема — згоріло, одежина дотліває. І — чи дихає?
Дівка на ноги зіп'ялася, не зна, що робити, а робить. Косу довгу навколо шиї обмотала, кінець коси зубами стисла, аби не плакати. Романа — за спину взяла. Обережно підняла. Посадила. До його грудей своєю спиною притислася. Руки його собі на плечі закинула. Спробувала підвестися — не може.
— Та хіба?.. — шепоче як божевільна. — Та хіба?..
Ще раз спробувала — ніяк.
У ніч глянула й поповзла рачки. Романа понесла на собі, як мала мураха величезну хлібну крихту. Копа вже догорала.
Баба Килина перехрестилася на образи, з мазанки виповзла:
— Рудий! Чубчику! Гайда… Біду чую. Горить біда, геть усе навкруги палить.
Катерину з Романом на спині знайшла у лісочку, що біля розваленої ферми розрісся.
Слова не мовила. Потягла Романа до мазанки. Псам веліла дівчину стерегти.
У мазанці тіло Романове обмила, головою захитала:
— Не жилець…
Траву суху долонями тре, водою заливає, все з Романом розмовляє:
— Не бійся… Боліти не дуже буде. Я зроблю. Зроблю, бідолашний…
З-за ікони малу пляшечку дістала:
— Заповідне, — прошепотіла — і Романові в рота: — Спи й не просинайся. Не тре' тобі болю, синку. Однаково — в путь.
Простирадло біле тонке у травах вимочила, Романа геть із головою вкрила:
— Скоро повернуся… І — з мазанки.
Катерина так і лежала в лісочку. Як мертва. Тільки на спину одкинулася і в чорне небо — як у біду. Не моргне.
Баба Килина схилилася, голівку дівчині підняла трохи, шию від коси звільнила. По рученятах — своєю тремтячою рукою:
— Не тривожся, дитино. Лежи тихо. Рудий із Чубчиком до тебе нікого не допустять. А я скоро… Скоро повернуся…
