До неї прилаштувався Тамарчин синочок молодший — Тарасик-першокласник. Заверещав голосно:

— Катька — бля! Катька — бля!

Мамка надвір вийшла, до Ничипорихи кинулася: — Іди геть, стара відьмо! Своєї дочки не встерегла! Народила вона двох байстрюків бозна від кого, спилася та вдавилася! А ти, стара потворо, сиріт до себе не забрала! У дитбудинок здала! А в мене дочка не така! Злого не робила… А ти, Ничипорихо, курва і є! Бо віриш побрехенькам!

— Це я курва? — Ничипориха — руки у боки і по вулиці. — Ей! Ви чули? Тепер у Шанівці нові порядки! Хто правду говорить — той курвище! А хто хлопців губить — той ляля та янгол.

Мамка плюнула Ничипорисі вслід, пішла до хати. Ледь ноги тягла.

Сіла на кухні й заплакала. Катерина до неї:

— Матусю, рідненька моя… Як же я тебе люблю! Ну, чого плачеш? Не треба, не треба. Усе добре буде. От побачиш… Мамка сльози втерла, Катерину — за руку:

— Ану, сядь…

Донька вмостилася, мамку обійняла.

— Яка ж я щаслива, мамцю! Як я тебе люблю… Мамка помовчала та й каже:

— А я вчора вночі із сараю вийшла…

Катерина так і заклякла. Мамка їй:

— Чого це ти? Чи не чуєш? Кажу, вийшла я вчора вночі із сараю…

Катерина обличчя долонями закрила:

— Не лайся, мамо! Я тобі усю правду розкажу…

— То кажи, поки татка вдома нема. Бо як він дізнається — кістки переламає.

— Кому? — Катерина шепоче, а долоньок від лиця не приймає. — І тобі, люба доню. І… Романові, старому паскуднику.

Катерина — мамці в ноги:

— Хіба можна дядька Романа чіпати? Хіба можна? У нього горе таке… Сашка… А ти… таке страшне кажеш.

Мамка Катерину з підлоги підняла:

— Кажи вже всю правду, бо помру від горя! — прошепотіла так гірко, що Катерина перелякалася.

— Нема чого казати, матусю. Люблю його. І він мене. От і все.

— Як це?! — мамка питає. — Ти дівча мале, а він дядько старий. Кажи правду — занапастив тебе? Де це сталося?

— Ні, матусю! Не занапастив! Жодного разу з тих пір, як полюбилися…

— Боже милостивий! — мамка розридалася. — Що ти кажеш, доню?!

— Святу правду, мамо! — І коли ж устигла його полюбити?! — мамка все не могла до тями дійти. — І сама не знаю. Але мені крім нього ніхто не милий.

А Сашка… Та хіба могла б я Сашку скривдити?! Хіба могла б?!

Це він усе до мене чіплявся. Казав: «От виповниться мені шістнадцять років, і я тебе, Катя, за дружину візьму». А я від нього… Їй-богу, мамцю!

— Утекти, чула, хочеш? Мене покинути…

— Мамусю рідна! Я тебе ніколи не покину. Де б не була… Оце в гості приїду, гостинців навезу!

Мамка наче схаменулася. По щоці Катерину — лясь!

— А ти, я бачу, вже все й придумала…

— Мамусю, ти ж мене ніколи не била, — і ридма ридає. Мамка її обхопила — і собі плакати:

— Доню, що ти накоїла?

— Мамусю, а можеш і бити… Однаково. Люблю його. Сама казала — дівці треба при комусь бути. От ти при таткові, а я біля дядька Романа хочу.

— Та ти ж іще мала. Нічого не знаєш про любов.

— Як не знаю? Знаю, знаю…

— Дитино…

— Би бігти до нього! І все.

— Боже…

Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:

— Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш?

Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:

— Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?

Мамка сльози втерла.

— Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо…

— Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш?

— Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре?

— Добре. — І… з Романом поговорю.

— Навіщо?

— А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.

— Таткові не кажи поки.

— Не скажу. І ти… нікому не кажи поки.

— Добре. — І Романові скажи — хай не приходить. Поки. І так усе село гуде.

— Добре.

Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: — І як би ви оце жили?!

Катерина зачіпки не розчула:

— У щасті, матусю!

Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину.

— Що тут за революція? — спитав, а баби хором:

— Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата. Шльондра клята!

Залусківський здивувався.

— Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не стирчать.

— Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! — аргументувала Ничипориха. І тут же поцікавилася: — А де це тебе, Ваня, два дні чорти носили? Залусківський не образився.

— У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви… аби язиками полоскати. Ясно?

— А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами.

— Куди? — Залусківський зміряв бабу оком.

— До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати. Залусківський щось прикинув, носа почухав:

— Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці?

— Оце діло! — зраділа баба Ничипориха від несподіваної підтримки. — Золота ти людина, Іване Залусківський! А як Романові з Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. І музика, і отець-священик. От би й мені…

— Ти нас усіх переживеш, — відмазався Залусківський і пішов до свого дому.

Відпочити хтілося. Втомився.

Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із покинутих хат і наказав:

— Рипнешся — придушу. Виконаєш усе як треба — місяць пити будеш.

— Дай зараз хоч сто грамів! — проскиглив чужий.

Залусківський — невблаганний:

— Терпи, падло, — порадив. — Увечері прийду.

Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, — три стопки під закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей натикали. А татко… Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й добалакалися до того, що…

— Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! — гарячкував Денис. — Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі готувати…

— Прати руками, — додав Ігор, згадуючи, як Дарина щодня постіль міняла.

— Нормальне життя, — відказував татко. — А що там у вашому місті?

— Культура! — запевнив любитель народних пісень Денис.

— А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? — здивувався татко.

— Ні, до вас не по культуру, — уточнив Денис. — По пісні й сучасні традиції… І вони у вас, скажу прямо, дикуваті…

— Значить, традиції — це не культура? — загнав татко вчених у глухий кут.

— М-да, щось ми заплуталися, — визнав Ігор. Денис не здавався:

— Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили… ваше життя… Воно народжує нові традиції… Традиції дикунства й безкультур'я.

— Як це? — татко пхикнув. — Як пісні — так гарні, як традиції — так погані.

— Пісні гарні, бо давні… Немає сучасних народних пісень… Нема! Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо… життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали… Це ж кому сказати — від чого згинув… Не повірять! Бо — дикунство! Відсутність елементарної інформації… А дочку вашу все село цькує. За що? Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку.

— Та нічого з нею не буде, — відказав татко похмуро.

— А як буде? — сіпнув його Денис.

— Поки я живий — не буде, — твердо повторив татко.

— Та ви ж один, Льоня! — крикнув Денис. — А їх — ціле село! Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять.

Татко голову опустив:

— Хай тільки спробують. Пошкодують…

— Ця розмова не має сенсу! — вигукнув Денис. — Ви мене не розумієте!

— Та чого ж, розумію, — сказав татко. — Зневажаєте нас… Бо ванни нема. На дорозі болото…

Якраз до Килимівки вже доходили. Денис руками розвів.

— Та звідки ви таке взяли?! Я до селян — із усією повагою! Серце за вас усіх болить!