— Якби ми краще розбиралися в тому, що діється тут насправді… — зітхнув Хімік.

Інженер похитав головою:

— Тоді напевне виявилося б, що кожна із сторін по-своєму в чомусь права.

— Ну й що з того, що вбивці «по-своєму» були б праві? — запитав Хімік. — Нас цікавила б не їхня правота, а врятування жертв.

— Але що ми можемо їм подарувати, крім анігілятора Захисника? Припустимо, ми обернемо півпланети на згарище, щоб зупинити ці їхні якісь каральні акції, це незрозуміле «виробництво», облави, отруєння, — а що далі?

— Відповідь на це запитання ми знали б, якби мали більше відомостей, — уперто правив своєї Хімік.

— Це не так просто, — втрутився в суперечку Координатор. — Усе, що тут діється, — одна з ланок тривалого історичного процесу. Думка про допомогу випливає з переконання, що тутешнє суспільство ділиться на «добрих» і «поганих».

— Зовсім ні, — урвав його Хімік. — Краще скажи: на переслідуваних і переслідувачів. Це не одне й те саме.

— Гаразд. Уяви собі, що якась високорозвинена раса прибуває на Землю кількасот років тому, під час релігійних воєн, і хоче втрутитися в конфлікт на боці слабких. Спираючись на свою силу, вона забороняє спалювати єретиків, переслідувати іновірців тощо. І ти думаєш, їм удалося б поширити на Землі свій раціоналізм? Адже майже все людство було тоді віруючим, тож їм довелося б винищити його до останньої людини, й вони залишилися б самі зі своїми раціоналістичними ідеями.

— То що, тичсправді вважаєш, що ніяка допомога неможлива?! — обурився Хімік.

Координатор довго дивився на нього, перш ніж відповісти.

— Допомога? Боже мій, що означає допомога? Все, що тут відбувається, що ми тут бачимо, — це плоди певно» суспільної формації. Нам довелося б її зламати й створити нову, кращу, — а як нам це зробити? Адже це істоти з іншою, ніж у нас, фізіологією, психологією, історією. Ти не можеш тут утілити в життя модель нашої цивілізації. Для цього тобі довелося б запропонувати план іншої, яка функціонувала б навіть після нашого відльоту… Певна річ, я вже давно припускав, що дехто з вас носиться з такими ідеями, як Інженер і Хімік. Думаю, що й Лікар теж це помітив, бо він лив холодну воду на вогонь різних аналогій земного походження — так чи ні?

— Так, — підтвердив Лікар. — Я потерпав, що в нападі благородства ви захочете навести тут «лад», а в перекладі на мову практики це означало б терор.

— Але, можливо, переслідувані знають, як хочуть жити, тільки вони ще надто слабкі, щоб здійснити це, — зауважив Хімік. — І якби ми хоча б урятували життя якійсь групі рокованих, то й цього було б уже багато…

— Ми вже врятували одного, — нетерпляче відповів Координатор. — Може, ти знаєш, що робити з ним далі?

Йому відповіла мовчанка.

— Якщо не помиляюся, Лікар теж за старт? — сказав Координатор. — Гаразд. Оскільки я теж, то, виходить, більшість.

Він змовк, приголомшено вирячивши очі. Він єдиний сидів обличчям до дверей — до прочинених дверей. У цілковитій тиші — з темряви долинало тільки ледь чутне хлюпання води — всі обернулися, стежачи за його поглядом.

У відчинених дверях стояв дуплекс.

— Як він тут… — почав Фізик, і слова завмерли в нього на губах.

Він зрозумів свою помилку.

Це був не їхній дуплекс. Той сидів замкнений у перев’язочній. На порозі стояв велетенський смаглявий індивід з низько нахиленим маленьким торсом, майже торкаючись головою одвірка. Він був закутаний у землистого кольору тканину, яка м’яко струміла згори вниз, оточуючи маленький торс чимось схожим на комір, довкола якого обвивався товстий моток зеленого проводу. Крізь розріз на боці в тканині виднівся широкий пояс з металевим полиском, який щільно прилягав до тіла. Дуплекс непорушно стояв на порозі. Його зморщене пласке обличчя з двома великими блакитними очима закривала прозора лійкоподібна маска, яка розширювалася донизу. З неї виходили тонкі сірі смужки, які багато разів обвивали маленький торс і були навхрест застебнуті спереду, де утворювалося щось схоже на гніздечко, у якому спочивали його в такий самий спосіб забинтовані руки. Тільки вузлуваті пальці вільно звисали вниз, торкаючись кінчиками одні одних.

Всі заціпеніли. Дуплекс нахилився ще нижче, протяжно кахикнув і повільно ступнув уперед.

— Як він сюди увійшов?.. Адже Чорний у тунелі… — прошепотів Хімік.

Дуплекс повільно позадкував. Він вийшов, хвилину постояв у півтемряві коридора й знову ввійшов до лабораторії, точніше просунув тільки голову під самісіньким одвірком.

— Він питає, чи можна увійти… — пошепки сказав Інженер. І загорлав: — Будь ласка! Просимо!

Він підвівся і відступив до протилежної стіни; всі пішли слідом за ним; дуплекс дивився на спорожнілу середину приміщення з незворушним виразом обличчя. Потім повільно роззирнувся довкола.

Координатор підійшов до екрана, смикнув за стержень, і коли тканина зашелестіла й згорнулася, відкривши дошку, сказав:

— Розступіться.

Він узяв шматок крейди, намалював маленьке кружальце, довкола нього накреслив еліпс, зовні більший, ще один і ще — всього чотири. На кожному з еліпсів він помістив маленьке кружальце, підійшов до велетня, який стояв посеред каюти, і тицьнув у його вузлуваті пальці крейду.

Дуплекс незграбно взяв її, глянув на неї, відтак на дошку й повільно підійшов до стіни. Йому довелося нахилити свій маленький торс, який косо стирчав із коміра, щоб перев’язаною рукою дотягтися до дошки. Всі дивилися на нього, затамувавши подих. Він відшукав третє від центра кружальце на еліпсі й з зусиллям, незграбно стукнув по ньому кілька разів, а потім іще мазнув так, що майже заповнив його розкришеною крейдою.

Координатор хитнув головою. Всі полегшено зітхнули.

— Едем, — сказав Координатор. І тицьнув у крейдяне кружальце. — Едем, — повторив він.

Дуплекс з явним зацікавленням придивлявся до його рота. Відтак кашлянув.

— Едем, — надзвичайно чітко й повільно проказав Координатор.

Дуплекс кашлянув кілька разів.

— Він не розмовляє, — обернувся Координатор до товаришів. — Це напевне.

Вони стояли один навпроти одного, не знаючи, що робити далі. Раптом дуплекс поворухнувся, впустив крейду, і вона вдарилася об підлогу. Почувся тріск, ніби хтось розстебнув блискавку. Землиста тканина розійшлася, немовби її розпороли згори донизу, і всі побачили широкий золотистий пояс, який прилягав до боків дуплекса.

Кінець пояса розгорнувся й зашелестів, наче металева фольга. Маленький торс дуплекса нахилився, ніби хотів вискочити з тіла, склався майже вдвоє, і дуплекс схопив пальчиками кінець фольги. Вона розгорнулася в довге полотнище, яке він тримав перед собою, немовби пропонуючи людям. Координатор і Інженер одночасно простягли до неї руки. Обидва здригнулися, Інженер слабо скрикнув. Дуплекс удав подив, кілька разів кашлянув; прозора завіса на його личку загойдалася.

— Електричний заряд, але не надто сильний, — пояснив Координатор товаришам і знову взявся за край фольги.

Дуплекс відпустив її. Люди ретельно оглянули при світлі її золотисту поверхню — вона була зовсім гладенька й чиста. Координатор навмання торкнувся пальцем якогось місця й знову відчув легкий електричний удар.

— Що це?! — буркнув Фізик і, присунувшись, почав водити рукою по фользі; скрізь його били в пальці електричні заряди. — Дайте графітовий порошок! Він там, на шафі! — крикнув товаришам.

Фізик розстелив фольгу на столі, не звертаючи уваги на те, що м’язи його рук неприємно тремтять від мурашиних поколювань, старанно посипав її порошком, який йому подав Кібернетик, здув зайвий.

На золотистій поверхні залишилися хаотично розсипані маленькі чорні цятки.

— Ящірка! — вигукнув раптом Координатор.

— Альфа Лебедя!

— Ліра!

— Цефей!

Вони обернулися до дуплекса, який спокійно дивився на них. В їхніх очах світився тріумф.