— Поза борозною вони, по суті, безпорадні, про це треба пам’ятати! — вигукнув Інженер, перекриваючи свист і деренчання.
— Зміна! Зміна! — скомандував Координатор.
Цього разу маневр пройшов досить гладко. На крутий схил вони підіймалися дуже повільно, ненабагато швидше, ніж до?брий пішак. Інженер відшукав у долині виїмку, яка вела до рівнини. Колесо вже в’їжджало під навислі над глинистим зсувом дерева, як руки йому раптом звела судома.
— Хапай! — пронизливо крикнув він і вирвав руки з отворів.
Координатор кинувся майже наосліп, щоб замінити його, велетенське колесо нахилилося й небезпечно наблизилося до рудого урвища. Зненацька щось заскреготало, пролунав оглушливий тріск, свистячий млин зачепив крону дерева, в повітрі закружляли поламані гілки, гондола різко підскочила й з пекельним гуркотом перекинулася на бік. Вирване з корінням дерево здійнялося кроною в небо, останній оберт обода шпурнув його вниз, тисячі пузирчастих листочків з сичанням полопалися, над потрощеною конструкцією, що куксами зарилася в кручу, здійнялася хмара білуватих, схожих на порхавку насінин, і все затихло. Вм’ятим боком гондола вперлася в крутий схил.
— Екіпаж? — машинально запитав Координатор, труснувши головою, бо вуха в нього були немовби закладені ватою, — його сильно оглушило.
Він вражено дивився на клуби білястих порошинок, які кружляли довкола його обличчя.
— Перший, — простогнав Інженер і почав підійматися з підлоги.
— Другий, — долинув знизу голос Фізика.
— Третій, — ледве вимовив Хімік, затискаючи рот — на підборіддя йому стікала кров.
— Четвертий, — сказав Кібернетик; його відкинуло назад, але з ним нічого не сталося.
— П’я…тий, — пробелькотів Лікар, який лежав під усіма, на самому дні гондоли.
І раптом усі вибухнули якимсь навіженим сміхом.
Вони лежали один на одному, присипані товстим шаром лоскітливих, пухнастих насінин, які потрапили до гондоли через горішні щілини. Інженер сильними ударами намагався розкрити її пелюстки. Всі, точніше ті, які могли, якщо їм дозволяло місце, вперлися плечами, руками, спинами в прогнуту поверхню. Обшивка затремтіла, почувся слабкий тріск, але гондола не відчинялася.
— Знову? — спокійно запитав Лікар, який лежав на дні й не міг навіть поворухнутися. — Ну знаєте, мені це вже набридло! Гей, хто там — зараз же злізь із мене, чуєш?
Хоча становище було невеселе, всі діяли в якомусь гарячковому збудженні — спільними зусиллями вирвали гребінчасту раму спереду й почали розмірено бити нею, мов тараном, у верхню пелюстку. Вона гнулася, вкривалася ум’ятинами, але не піддавалася.
— З мене вже досить, — сердито буркнув Лікар і напружився, силкуючись устати.
В цю мить під ним щось тріснуло, і всі посипалися вниз, мов стиглі груші. Скотилися по п’ятиметровому схилу аж на самісіньке дно яру.
— Нікому нічого не сталося? — запитав Координатор, весь вимащений глиною, і перший підхопився на ноги.
— Ні, але… але ти весь у крові, ану покажися! — занепокоєно сказав Лікар.
У Координатора й справді була глибоко розсічена шкіра на голові, рана доходила аж до середини лоба. Лікар перев’язав його, як зумів; інші відбулися синцями, а Хімік спльовував кров’ю — він прикусив собі губу. Усі шестеро рушили в напрямку ракети, навіть не озирнувшись на потрощене колесо.
5
Сонце вже торкалося обрію, коли вони дісталися до невеликого пагорба. Ракета відкидала довгу тінь, яка губилася далеко в пісках рівнини. Перед тим як увійти досередини, ретельно оглянули місцевість, проте не знайшли жодних слідів, які свідчили б, що тут хтось побував за їхньої відсутності. Напівавтомат устиг очистити бокові коридори й бібліотеку, перш ніж безнадійно загруз у товстому шарі пластикових і скляних скалок, що встеляли підлогу лабораторії.
Після вечері, яку вони проковтнули просто-таки блискавично, Лікареві довелося зашити на голові в Координатора рану, бо вона все ще не переставала кровоточити. Хімік тим часом устиг зробити аналіз води, зачерпнутої в струмку, й переконався, що вона придатна для пиття, хоч містить значну домішку солей заліза, які псують смак.
— Тепер ми можемо нарешті порадитися, — заявив Координатор.
Усі повсідалися в бібліотеці на надувних подушках, Координатор з перев’язаною головою — в центрі.
— Що ми знаємо? — почав він. — Ми знаємо, що планета населена розумними істотами, яких Інженер назвав дуплексами. Ця назва не відповідає тому, що… але це не так важливо. Ми зіткнулися з такими проявами цивілізації «дуплексів»: по-перше, з автоматичним заводом, який ми визнали розрегульованим і покинутим, — тепер я не зовсім цього певен; по-друге, з дзеркальними куполами невідомого призначення на пагорбах; по-третє, зі щоглами, які випромінюють щось, — імовірно, якийсь вид енергії, — їхнє призначення нам теж поки що невідоме; по-четверте, з їхніми транспортними засобами, причому один із них, коли нас атакували, ми захопили, привели в рух і розбили; по-п’яте, ми бачили здалеку їхнє місто, про яке не можна сказати нічого конкретного; по-шосте, напад, про який я згадував, виглядав так: «дуплекс» нацькував на нас, ну, скажімо тварину, мабуть, належно видресирувану, вона вистрелила в нас. чимось схожим на маленьку кулькову блискавку й керувала нею на відстані, поки ми не спалили її живцем. Нарешті, по-сьоме, ми були свідками того, як засипали рів-могилу, повну мертвих тіл жителів планети. Це все — наскільки я пригадую. Поправте мене або доповніть мою розповідь, якщо я помилився або щось пропустив.
— У принципі, все майже… — озвався Лікар. — За винятком того, що сталося позавчора на кораблі…
— Твоя правда. Виявилося, що ти мав рацію — те створіння було голе. Можливо, воно просто намагалося десь заховатися — і в панічній утечі заповзло в перший-ліпший отвір, а це був якраз тунель, що вів до середини нашої ракети.
— Ця гіпотеза настільки спокуслива, наскільки й небезпечна, — відповів Лікар. — Ми, люди, розмірковуємо й розуміємо по-земному і через те можемо припуститися серйозних помилок, приймаючи чужу видимість за свою істину, тобто укладаючи певні факти в схеми, привезені з Землі. Я абсолютно певен, що всі ми сьогодні вранці думали од. не й те саме: ми наткнулися на могилу жертв насильства, вбивства, але насправді ні я, ні ми всі не знаємо…
— Ти повторюєш це, хоча й сам не віриш… — збуджено почав Інженер, але Лікар урвав його:
— Мова зараз не про те, в що я вірю. Якщо віра десь і справді явно не до речі, то саме тут, на Едемі. Гіпотеза про «нацьковування» електричного пса, наприклад…
— Тобто як?
— Ти називаєш це гіпотезою? Але ж це факт! — майже одночасно вигукнули Хімік і Інженер.
— Ви помиляєтесь. Чому він на нас напав? Ми нічого про це не знаємо. Можливо, своїм виглядом ми нагадуємо йому якихось тутешніх тарганів або зайців… А у вас, — даруйте, в нас, — цей агресивний вчинок негайно асоціювався з тим, що ми бачили раніше й що справило на нас таке приголомшливе враження — ми втратили здатність спокійно міркувати.
— А якби ми зберегли її й не відкрили негайно стрілянину, наш попіл розвівався б зараз там, під ліском, хіба ні? — гнівно вигукнув Інженер.
Координатор мовчав, переводячи погляд з одного на іншого.
— Ми зробили те, що повинні були зробити, але цілком імовірно, що сталося непорозуміння — з обох боків… Вам здається, що всі кубики головоломки вже на місці? А цей завод, буцімто покинутий кількасот років тому й розрегульований сам собою? Як бути з ним? Куди подіти цей кубик?
Довго панувала мовчанка.
— Я вважаю, що Лікар багато в чому має рацію, — озвався нарешті Координатор. — Ми знаємо ще дуже мало. Ситуація для нас вельми сприятлива. Наскільки можна судити, вони не знають про нас нічого, як я гадаю, головним чином через те, що жодна з їхніх доріг, цих борозен, не проходить поблизу нашої ракети. Однак важко розраховувати, що такий стан триватиме довго. Я хотів би попросити вас зважити наше становище з цієї точки зору й висловити свої пропозиції.