— Ну знаєш! Я прийшов, щоб розповісти тобі просто з почуття лояльності, що збираюся залишити разом з нею станцію, — спробував я відбиватись від нього, але мої слова прозвучали непереконливо навіть для мене самого.

Снаут знизав плечима.

— Цілком можливо, що ти зостанешся при своїй думці. Якщо я й заговорив з тобою про це, то тільки тому, що ти зайшов уже надто далеко, а вертатися назад, сам розумієш… Приходь завтра вранці годині о дев’ятій нагору, до Сарторіуса… Прийдеш?

— До Сарторіуса? — здивувавсь я. — Але ж він нікого не впускає до себе. Ти казав, що йому не можна навіть подзвонити.

— Він уже все якось уладнав. Ми з ним про це не розмовляємо, розумієш… Ти — зовсім інша річ. Але зараз це не так важливо. Ну то як, прийдеш завтра вранці?

— Прийду, — буркнув я й пильно подивився на Снаута.

Його ліва рука ніби ненароком опинилася за дверцятами шафи. Коли вони прочинилися? Мабуть, уже давно, але, збуджений цією неприємною для мене розмовою, я не звернув уваги. Це було якось неприродно… Наче, він там щось ховав. Або хтось тримав його за руку. Я облизав губи.

— Снаут, що з тобою?

— Вийди, — сказав він тихо й напрочуд спокійно. — Вийди.

Я вийшов і зачинив за собою двері, осяяні променями багряної заграви. Гері сиділа на підлозі, кроків за десять від дверей, під самісінькою стіною; помітивши мене, підхопилася.

— Бачиш? — запитала вона з якимсь гарячковим блиском в очах. — Удалося, Крісе… Я така рада. Може, може, відтепер усе буде краще й краще…

— О, звичайно, — неуважно відповів я.

Ми поверталися до своєї кімнати, а я все думав про ту ідіотську шафу… Невже, невже він ховав там?.. А вся наша розмова? В мене враз спаленіли щоки, і я мимохіть потер їх. Боже, яке навіженство! І до чого ж ми власне, домовилися? Ні до чого. Щоправда, завтра вранці…

І раптом мене пойняв страх, майже такий самий, як і минулої ночі. Моя енцефалограма! Повний запис усіх мозкових процесів, перекладений на коливання пучка променів, буде послано вниз. У глиб цього неосяжного, безмежного чудовиська. Як це сказав Снаут: «…Ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне…» Енцефалограма — це повний запис. І підсвідомих процесів теж. А якщо я хочу, щоб вона зникла, загинула? Бо інакше хіба я здивувався б так, коли вона залишилася жива після тієї жахливої спроби покінчити з собою? Чи можна відповідати за власну підсвідомість? Але якщо я за неї не відповідаю, то хто? Що за ідіотизм! Якого біса я погодився, щоб саме мій, мій… Звичайно, я можу попередньо ознайомитися з цим записом, однак розшифрувати його не зумію. Та й ніхто цього не зуміє. Хіба що фахівці, але й вони тільки в загальних рисах зможуть визначити, про що думав піддослідний, наприклад, що він розв’язував математичну задачу, проте з’ясувати, яку саме, вже не здатні. Вони твердять, що зробити це неможливо, бо енцефалограма — лише випадкова суміш безлічі процесів, які відбуваються одночасно, і тільки частина з них має психологічну «підкладку». А підсвідомі… про них ніхто навіть говорити не хоче, то де вже там розшифровувати чиїсь спомини — і ті, які ще жевріють у пам’яті, і ті, які вже зовсім забуто… Але чому я так боюся? Сам же казав уранці Гері, що цей експеримент нічого не дасть. Бо якщо вже наші нейрофізіологи неспроможні розшифрувати запис, то як це може зробити зовсім чужий, чорний, рідинний велетень…

Але ж він увійшов у мене невідомо як, щоб перевернути все в моїй пам’яті й відшукати в ній найболючіший атом! То хіба ж я можу в цьому сумніватися? Без нічиєї допомоги, без будь-якої «променевої передачі» промкнувся він крізь подвійну герметичну обшивку, крізь товсту оболонку станції, відшукав у ній моє тіло й забрався геть зі здобиччю…

— Крісе… — тихо покликала мене Гері.

Я стояв біля ілюмінатора, втупившись невидющими очима в густіючі сутінки. Легка, ніжна на цій географічній широті пелена повивала зорі. Суцільний, хоч і тонкий шар хмар висів так високо, що сонце з глибини, з-за обрію вибарвлювало його ледь помітним сріблясто-рожевим сяйвом.

Якщо вона потім щезне, то це означатиме, що я цього хотів. Що я її вбив. А що, як не піти туди? Вони не можуть мене присилувати. Але що я їм скажу? Про це — ані словечка. Не можу. Так, треба прикидатися, треба брехати, весь час і скрізь. І все це тому, що в мені, мабуть, криються думки, заміри, надії — жорстокі, злочинні, безжалісні, а я про них нічого не знаю. Людина вирушила на зустріч з іншими світами, іншими цивілізаціями, не пізнавши до кінця закамарків глухих кутів, глибоких колодязів, міцно забарикадованих дверей власної душі. Видати їм Гері… із сорому? Видати її тільки тому, що мені бракує відваги?

— Крісе… — ще тихше прошепотіла Гері.

Я швидше відчув, ніж почув, як вона безшелесно підійшла до мене, але вдав, що не помічаю її. В цю хвилину мені хотілося побувати на самоті. Мені просто конче треба було побути на самоті. Я ще ні на що не відважився, нічого не вирішив. Стояв непорушно, вдивляючись у потемніле небо, в зорі, які були тільки примарною тінню земних зірок, і в порожнечі, яка прийшла на зміну шаленому вихору думок, зростала мертвуща, байдужа впевненість, що десь там, у недосяжних для мене глибинах, я вже зробив вибір і тільки вдаю, мовби нічого не сталося. У мене не було сили навіть зневажати себе.

— Крісе, це ти через той експеримент?

Я зіщулився від голосу Гері. Вже кілька годин я лежав без сну, втупившись у темряву, зовсім самотній. Я не чув навіть дихання Гері, бо, заплутавшись у лабіринті нічних думок, примарних, напівбезглуздих, які через це набували нового значення, зовсім забув про неї,

— Що? Звідки ти знаєш, що я не сплю? — запитав я, і в моєму голосі забринів страх.

— Бо чую, як ти дихаєш, — відповіла Гері тихо й аж якось наче провинно. — Я не хотіла тобі заважати… Якщо не можеш, не кажи нічого…

— Ні, чому ж. Так, це через той експеримент. Ти вгадала.

— Чого вони від нього сподіваються?

— Вони й самі не знають. Але чогось таки сподіваються. Чого-небудь. Цю операцію треба було б назвати не «Думка», а «Відчай». Зараз потрібне тільки одне — людина, в якої вистачило б сміливості взяти на себе відповідальність за рішення. Але таку сміливість більшість вважають звичайнісіньким боягузством, бо це — відступ, розумієш, відмова, втеча, негідна людини. Так ніби в’язнути, тонути й захлинатися в тому, чого не розумієш і ніколи не зрозумієш — гідно людини.

Я змовк, але не встиг заспокоїтися, як мене захлюпнув новий напад гніву:

— Звісно, ніколи не бракує людей з практичним поглядом на світ. Вони кажуть: якщо навіть не вдасться встановити контакт, то, вивчаючи плазму, всі ці маревні живі утворення, які виникають з неї, щоб проіснувати добу і потім знову щезнути, — ми пізнаємо таємницю матерії, наче не розуміють, що все це така ж самоомана, як, наприклад, відвідини бібліотеки, заповненої книжками, написаними невідомою мовою, і нам нічого іншого не лишається, тільки розглядати кольорові корінці… Аякже!

— А більше таких планет немає?

— Хтозна. Може, й є, але ми знаємо тільки одну. В усякому разі це щось дуже рідкісне, не таке, як Земля. Ми звичайні, ми — трава Всесвіту й пишаємося цією своєю звичайністю, тим, що вона така поширена; ми думали, ніби в неї все можна убгати. З такою схемою ми сміливо й радісно вирушили вдалечінь — в інші світи! Але що це таке — ті інші світи? Ми підкоримо їх або вони підкорять нас — ото й усе, про що думали наші нікчемні голови… Та годі вже про це. Годі!

Я встав і навпомацки знайшов в аптечці плаский слоїчок із снотворним.

— Я спатиму, люба, — мовив я, відвертаючись; у темряві, десь високо наді мною, гув вентилятор. — Мені треба спати. Інакше… сам не знаю…