— Нападуть?
Кібернетик усе ще перебував під враженням свого успіху, і те, що говорив Інженер, здавалося, зовсім не доходило до його свідомості. Він розширеними очима дивився на тих, що стояли довкола, потім обернувся до рівнини. На тлі блідо-сріблястої заграви виднілися дві постаті, які повільно поверталися. Кібернетик обернувся — підносячись над людьми, поруч стояв автомат, непорушний, наче висічений із скелі.
— Треба щось робити… — прошепотів він, ніби сам до себе.
— Ми хочемо привести в рух Захисника, — сказав Фізик. — Чи це щось дасть, чи ні, невідомо, в усякому разі, треба братися до роботи. Скажи Координаторові, нехай пришле до нас Хіміка — ми йдемо вниз. Будемо ремонтувати фільтри. Автомат під’єднає кабель. Ходімо, — кивнув він Кібернетикові. — Нема нічого гіршого, як чекати склавши руки.
Вони спустилися до тунелю. Автомат кілька секунд постояв, а тоді раптом повернувся на місці й рушив слідом за ними.
— Дивись, Кібернетик уже налагодив з ним зворотний зв’язок, — не без здивування в голосі сказав Інженер Лікареві. — Це нам зараз дуже до речі, — додав він, — пошлемо Чорного під воду. Коли він зануриться, йому не можна буде подавати команди голосом.
— А як? По радіо? — запитав Лікар неуважно, мовби тільки для того, щоб не припиняти розмови.
Він стежив за темними постатями на тлі заграви — вони знову повернули в бік рівнини. Це схоже було на нічну прогулянку під зорями.
— Мікропередавачем, адже ти знаєш… — почав Інженер, простежив за Лікаревим поглядом і провадив далі тим самим тоном: — Він уже був певен, що нам удасться…
— Так, — кивнув головою Лікар. — Через те так заперечував проти того, щоб надто рано покинути Едем…
— Нічого страшного… — Інженер уже обернувся обличчям до лазу в тунель. — Я його знаю. У нього все пройде, якщо почнеться…
— Так, тоді все пройде, — погодився Лікар, ідучи слідом за ним.
Інженер сповільнив ходу й намагався зазирнути Лікареві у вічі, щоб пересвідчитись, чи той не глузує, але не побачив нічого — в тунелі було надто темно.
Хвилин через п’ятнадцять Координатор і Хімік спустилися в ракету. Перед початком робіт нагору вислали Чорного, який насипав довкола виходу з тунелю двометровий вал, утрамбував його й укріпив, а потім зніс униз залишені на поверхні речі. Крім окопаного випромінювача, там залишився тільки всюдихід. Шкода було гаяти час на його розбирання, а для автомата знайшлася інша робота.
Опівночі всі енергійно взялися до праці. Кібернетик перевірив усе внутрішнє устаткування Захисника, Фізик й Інженер регулювали радіаційнофільтрувальну установку, а Координатор у захисному костюмі стояв над колодязем нижнього ярусу машинного відділення, на дно якого пірнув автомат і працював під двометровою товщею води біля розгалуження кабелів.
Виявилося, що навіть після ремонту пропускна спроможність фільтрів зменшилася внаслідок того, що вийшли з ладу кілька секцій; становище сяк-так вирівнялося після прискорення циркуляції води. Її очищення відбувалося за досить-таки примітивних умов. Хімік вимірював ступінь радіоактивного зараження, беручи що десять хвилин проби для аналізу, бо автоматичний індикатор не працював, а його ремонт забрав би багато часу, якого в них і так було обмаль.
О третій годині над ранок усю воду практично було очищено. Цистерна, з якої вона витекла, тріснула в трьох місцях — інерція кинула її вперед на лежаках і вдарила торцем в один із головних шпангоутів броні. Замість того щоб її заварювати, для швидкості просто перепомпували воду у верхню, порожню цистерну — за нормальних умов такий асиметричний розподіл вантажу був би неможливий, але ракету поки що не лаштували в дорогу. Після того як відпомпували воду, нижній відсік продули стисненим повітрям. На стінах залишився шар радіоактивного осадку, проте на нього махнули рукою — поки що ніхто не збирався туди заходити. Взялися за найважливіше — відкриття вантажного люка. Контрольні лампочки показували повну справність його замкового механізму, однак при першій же спробі він не захотів піддатися. Хвилину розмірковували над тим, чи не підвищити тиск у гідравлічній системі, проте Інженер вирішив, що краще буде оглянути люк іззовні, і всі піднялися на поверхню.
Дістатися до люка було нелегко — він знаходився в нижній частині корпусу ракети, тобто більш як за чотири метри над поверхнею планети. З металевих уламків нашвидку збудували риштування; автомат зварив незграбний, але міцний поміст, при світлі ліхтариків та прожектора почали оглядати люк.
Небо на сході посіріло, заграви вже не було видно, зорі повільно блідли, й по плитах керамітової обшивки корпусу стікали великі краплі роси.
— Цікаво, — сказав Фізик, — механізм справний, кришка наче новенька й має тільки один невеличкий дефектне відкривається.
— Я не люблю чудес, — підтримав його Кібернетик, ударивши ручкою напилка по металу.
Інженер не сказав ні слова. Він ледве стримував свою лють.
— Стійте, — озвався раптом Координатор, — а може, спробуємо давнім, випробуваним поколіннями методом?. — І підняв восьмикілограмовий молот, який лежав біля його ніг на риштуванні.
— Можна обстукати край люка, але тільки раз, — хвилину повагавшись, погодився Інженер. Він не любив подібних «методів».
Координатор скоса позирнув на чорний автомат, який кутастою статуєю вимальовувався в сірому світлі світанку й підтримував грудьми поміст, зважив у руках молот, не дуже сильно розмахнувся і вдарив. Він бив рівномірно, раз за разом, броня відповідала густим, коротким звуком, кожен удар лягав на кілька сантиметрів далі, йому незручно було бити знизу вгору, але іншого виходу в нього не було. Нараз у серії розмірених звуків щось змінилося — з’явився новий, басовитий стогін, немовби під ними відгукнувся самий грунт. Молот повис у Координаторових руках. Угорі почувся протяжний, наростаючий свист, потім тупий гуркіт, риштування конвульсивно задрижало.
— Вниз! — крикнув Фізик.
Усіх наче вітром здуло з риштування; автомат навіть не поворухнувся. Надворі вже майже розвиднилося. Рівнина й небо були попелястого кольору. Новий буркотливий стогін, пронизливий свист, здавалося, накриває людей, — усе ще стоячи під захистом величезного корпусу ракети, вони інстинктивно зіщулилися, втягнули голови в плечі. За кількасот метрів від них грунт злетів вертикальним гейзером, але супровідний звук виявився на диво слабким і приглушеним.
Люди кинулися до тунелю. Автомат подався слідом за ними. Координатор й Інженер затрималися під захистом бруствера. Весь обрій на сході ревів глибинними громами, гуркіт котився рівниною, свист дужчав, набирав сили, і в ньому вже не можна було розрізнити окремих нот, небо співало органом, здавалося, зграї невидимих надзвукових літаків пікірували просто на них, усе передпілля вибухало короткими бризками піску, грунту, фонтани здавалися майже чорними на свинцевому тлі неба, поверхня раз за разом здригалася, з бруствера скочувалися дрібні грудочки й падали на дно тунелю.
— Цілком нормальна цивілізація, — долинув до них Фізиків голос із глибини тунелю. — Правда ж?
— Весь час то перельоти, то недольоти, — промимрив Інженер.
Координатор його не почув, бо повітря вило без упину, фонтани піску бризкали навсібіч, проте до ракети не наближалися. Інженер і Координатор, занурені по плечі в грунт, постояли так кілька довгих хвилин, однак нічого не змінилося. Громові перекоти на обрії злилися в один протяжний, басовитий, майже незмінний гуркіт, але вибухів більше не було чути: снаряди лягали майже безгучно, грунт, викинутий вибухом, повільно опадав. Нарешті зовсім розвиднилося, й Інженер з Координатором виразно побачили в точках попадань невеличкі горбики, схожі на кротовини.
— Принесіть бінокль! — гукнув Координатор у тунель.
Через хвилину він уже тримав бінокль у руках. Нічого не казав Інженерові, тільки щораз дужче дивувався. Спершу він думав, що артилерія тільки пристрілюється, але снаряди весь час лягали на однаковій відстані. Він водив біноклем довкола й бачив з усіх боків фонтани вибухів — то ближче, то далі, однак жоден із них не наблизився до ракети навіть на двісті метрів.
