— Сарторіус переконав Снаута, що ти його обдурив. Тепер вони обдурюють тебе.

Вдаючи, що монтують рентгенівську установку, вони будують анігілятор поля.

— Де вона? — запитав я.

— Ти хіба не чув, що я тобі сказав? Я тебе попередив!

— Де вона?

— Не знаю. Май на увазі: тобі потрібна буде зброя. Тобі ні на кого тут покластися.

— Я можу покластися на Гері, — сказав я.

Гібарян тихо захихикав.

— Звичайно, можеш. До певної міри. Зрештою ти завжди можеш зробити те, що зробив я.

— Ти не Гібарян.

— Та ну? А хто ж, по-твоєму? Може, твій сон?

— Ні. Ти їхня лялька. Але ти про це не знаєш.

— А ти знаєш, хто ти сам?

Ці слова мене збентежили. Я хотів підвестись, однак не зміг. Гібарян тим часом щось говорив. Я не розумів слів, чув тільки звуки його голосу, відчайдушно боровся з кволістю, ще раз шарпнувся з усієї сили… і прокинувсь. Я хапав ротом повітря, як викинута на берег рибина. Було зовсім темно. Це сон. Кошмар. Зараз… «дилема, яку ми не вміємо розв’язати. Ми переслідуємо самих себе. Політерії застосували якийсь спосіб селективного посилення наших думок. Пошуки мотивів цього явища і є антропоморфізм. Там, де нема людей, нема й доступних для людини мотивів. Щоб провадити далі дослідження, треба знищити або власні думки, або їхню матеріальну реалізацію. Перше не в нашій владі, а друге надто вже нагадує вбивство».

Я дослухавсь у темряві до цього розміреного, далекого голосу, який упізнав відразу ж: говорив Гібарян. Я простяг руки. Ліжко було порожнє.

«Прокинувся, щоб знову заснути», — подумав я і покликав:

— Гібарян?..

Голос мій урвався на півслові. Щось тихенько клацнуло, і я відчув на обличчі легенький подих.

— Ну що це ти, Гібарян, — пробуркотів я, позіхаючи. — Так переслідувати із сну в сон — це вже, знаєш…

Біля мене щось зашелестіло.

— Гібарян! — повторив я вже трохи гучніше.

Пружини ліжка гойднулися.

— Крісе… це я… — почувся шепіт поряд мене.

— Це ти, Гері… а Гібарян?

— Крісе… Крісе… його ж не… ти сам казав, що він помер…

— Уві сні все можливе, — сказав я спроквола. Тепер у мене вже не було цілковитої певності, що я бачив сон. — Він був тут. Щось говорив, — додав я.

Мені страшенно хотілося спати. «Якщо мене так хилить на сон, значить, я сплю», — майнула нісенітна думка. Я торкнувся губами холодного плеча Гері і влігся зручніше. Вона щось відповіла мені, але я вже поринув у забуття.

Уранці в залитій червоним світлом кімнаті я пригадав події, які сталися минулої ночі. Розмова з Гібаряном мені приснилась. Але те, що було потім? Я чув його голос, міг у цьому навіть заприсягтись, однак добре не пам’ятав, що саме він говорив.

Точніше, він не говорив, а читав лекцію. Лекцію…

Гері купалася. З душової долинав хлюпіт води. Я зазирнув під ліжко, куди кілька днів тому засунув магнітофон. Його там не було.

— Гері! — покликав я.

Її мокре обличчя вихилилося з-за шафи.

— Ти часом не бачила під ліжком магнітофона? Маленького, кишенькового…

— Там лежало багато різних речей. Я все склала туди. — Вона кивнула на поличку біля аптечки й зникла в душовій.

Я підхопився з ліжка, але мої пошуки не дали ніяких наслідків.

— Ти не могла його не помітити, — сказав я, коли Гері повернулася до кімнати.

Гері нічого не відповіла й почала розчісуватися перед дзеркалом. Тільки тепер я помітив, яка вона бліда, в її очах, коли вони зустрілися в дзеркалі з моїми, була якась настороженість.

— Гері, — знову почав я вперто, як осел, — магнітофона на полиці немає.

— Ти що, не можеш знайти іншої теми для розмови зі мною?..

— Даруй, — промимрив я. — Твоя правда, я бовкнув дурницю.

Не вистачало ще, щоб ми почали сваритися!

Потім ми пішли снідати. Гері сьогодні робила все не так, як завжди, проте я не міг уловити, в чому різниця. Вона весь час роззиралась і ніби не чула, коли я їй щось казав, наче раптово впадала в задуму. А один раз, коли вона підвела голову, я помітив, що очі в неї блищать.

— Що з тобою? — пошепки запитав я. — Ти плачеш?

— Ох, дай мені спокій. Це не справжні сльози, — схлипнула вона.

Можливо, я не повинен був задовольнятися цією відповіддю, але я нічого в світі так не боявся, як «відвертих розмов». Зрештою, мене турбувало щось зовсім інше. Хоч я й знав, що інтриги Снаута і Сарторіуса мені тільки приснились, усе-таки почав розмірковувати, чи є взагалі на станції якась підходяща зброя. Про те, навіщо вона мені, я не думав — просто хотілося її мати. Я сказав Гері, що повинен піти на склади. Вона мовчки пішла зі мною. Я перерив усі ящики, обшукав контейнери, а коли спустився на самісінький низ, то не міг здолати бажання зазирнути до холодильної камери. Проте мені не хотілося, щоб Гері заходила туди, тому я тільки прохилив двері і обвів очима все приміщення. Під темним саваном вимальовувався видовжений предмет, однак звідти, де я стояв, не видно було, чи лежить там іще та, чорношкіра. Мені здалося, що те місце тепер порожнє.

Я не знайшов нічого підходящого, і настрій у мене ще більше зіпсувався. Несподівано я помітив, що Гері поруч зі мною нема. А втім, вона відразу ж прийшла — затрималася в коридорі, — але вже сама її спроба покинути мене, бодай на секунду, хоч зробити це їй було дуже важко, мала насторожити мене. Та й я далі поводився, наче йолоп, чи просто вдавав ображеного хтозна й на кого. У мене розболілася голова, я не міг знайти в аптечці ніяких порошків і злий, як сто чортів, перевернув усе в ній догори дном. Іти знову до операційної не хотілося. Рідко якого дня мені так не щастило, як сьогодні. Гері тінню снувала по кімнаті, час від часу ненадовго кудись зникаючи. Пополудні, коли ми вже пообідали (втім, Гері взагалі нічого не їла, а я навіть не пробував її вмовити щось з’їсти, бо в мене розколювалася від болю голова, тож і сам пожував щось без усякого апетиту), вона раптом сіла поруч і смикнула мене за рукав.

— Ну, чого тобі? — неохоче буркнув я.

Мені здалося, що по трубах долинає ледь чутний стукіт, — мабуть, Сарторіус длубався в апаратурі високої напруги. Мені хотілося піти нагору. Та від думки, що доведеться взяти з собою й Гері, відразу ж відхотілось. Якщо в бібліотеці її присутність іще можна було якось витлумачити, то там, серед машин, вона може дати Снаутові привід для якогось ущипливого зауваження.

— Крісе, — прошепотіла Гері, — а як у нас із тобою?..

Я мимохіть зітхнув. Ні, сьогоднішній день я аж ніяк не міг назвати щасливим.

— Краще й бути не може. А про що, власне, ти?

— Я хотіла б поговорити з тобою.

— Будь ласка. Я слухаю.

— Тільки не так.

— А як? Я ж тобі сказав, що в мене болить голова, і взагалі роботи по самісіньку зав’язку…

— Головне, аби було бажання, Крісе…

Я силувано всміхнувся. Мабуть, моя усмішка була жалюгідна.

— Маєш рацію, люба. Говори.

— А ти скажеш мені правду?

Я звів брови. Такий початок розмови мені зовсім не подобався.

— Навіщо ж мені тебе обманювати?

— У тебе можуть бути на те причини. Серйозні. Та якщо ти хочеш, щоб… ну, одне слово… то не обманюй мене.

Я промовчав.

— Я тобі щось скажу, і ти мені скажи. Гаразд? Тільки щиру правду. Незважаючи ні на що.

Я не дивився їй у вічі, і хоч вона ловила мій погляд, удав, що не помічаю цього.

— Я тобі вже казала, що не знаю, звідки тут узялася. Але, може, ти знаєш? Почекай, я ще не закінчила. Може, й ти теж цього не знаєш. А якщо знаєш, тільки не можеш мені сказати зараз, то, можливо, згодом, колись? Це не найстрашніше. Принаймні даси мені шанс.

Я відчув себе так, немовби мене облили крижаною водою.

— Маленька моя, що ти кажеш? Який шанс? — промимрив я.

— Крісе, хоч би хто я була, я не маленька. Ти мені обіцяв. Скажи.

Від цього її «хоч би хто я була» мені перехопило подих, і я міг тільки дивитися на неї, дурнувато хитаючи головою, ніби захищаючись від того, що мав іще почути.

— Я ж тобі вже пояснила — не обов’язково казати це саме зараз. Скажи просто, що не можеш…