— Тоді я-м був ще молодий.

Отже, не вгадав. Дідо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скільки ж йому літ, але, так і не здумавши, сидів і не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.

— А з русальської неділі на дев'яносто четверте літо зверне мені.

Шумило вже сидів удома — Юрко вийшов з того віку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готаманові маленьку хижу в самому кутку двору, під вежею Полунічних воріт, і Шумило цілі дні висиджував із сторожами на вежі й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхів, яке без ліку топтав копитами своїх коней.

— А се-м намислив помирати абощо... Не доведи, Боже.

Гатило аж обернувся до діда. Не думав, що Шумило так боїться смерті. Він глухим голосом спитав:

— Страхітне?

Дідо відповів не зразу. Спершу побухикав, тоді зітхнув і мовив:

— Ніт, не страхітне. Я-м смерті не боявсь аніколи. Й сам добре відаєш. — І раптом нахилився до князя й довірливо забубонів: — Але страхаюся вмерти в запечі! Не личить косакові. В Лузі на глум стану... — Він знову бухикнув й аж тоді спитав: — Гатиле, чи немає де раті в землі твоїй?

— Нема, — байдуже відповів князь і встав, махнувши рукою Шумилові...

Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царстві Руському. Він щоразу повідомляв Великого князя про свої дії, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранці наступного дня Борислав прийшов по обіді.

— Слю в греки Годоя, — сказав він.

— Для чого?

— Дань.

— А-а...

Данину Всхідня Римська імперія сплачувала в Мізії в городі кам'яностінному Сердіці. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу імператор Маркіан хотів гасити товарами. Богдан торік погодивсь, але сього року виявилося, що товари такі русинам непотрібні й вони можуть купувати їх дешевше на всхідних марках — у Персії чи деінде.

— Добре робиш, Боричу, — сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й діяти з такою державою.

Перший болярин більше нічого не казав, але Гатило час від часу зиркав у його бік. Щось має повідати ще Борислав, а мовчить і тільки задумано шкребе полисіле тім'я. Нарешті почав здалеку:

Чуєш, Гатиле... Я-м багато слухався тебе... Тепер послухай мене маломудрого.

— Речи, — сказав Гатило.

— Видимир, князь готський, послав гудця Ардарікові, що-с ти охабився землі Руської.

— Нехай, — кволо кинув князь, бо йому й справді було байдуже, хто та як про нього мислить і що каже.

— Але то ще не все...

— Речи...

— Ардарік одповів Видимирові, що Аттіла... зворожений.

— Ким?

— Перевітницею, — не зразу відповів болярин. — Зворожений і не може ні на коня сісти, ні з хорому вийти — ноги відняло.

Гатило тільки зітхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рік він і справді не виходив за стіни городу Києвого.

— Мусиш, Гатиле...

— Що?

— Мусиш, речу, показати їм... готам і всім, хто не діждеться смерті твоєї, що живий єси й у сідлі тримаєшся.

Великий князь мовчав, і київський болярин шукав дошкульного слова.

— Мусиш се зробити для землі Руської.

Богдан Гатило довго зітхав і довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилів терпляче сидів поряд і думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужості. Та надій лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсім несподіваним було для нього Богданове слово:

— Чини, як знаєш.

Борислав ще не йняв віри вухам своїм і дуже несміливо, щоб не напсувати справі, промовив:

— Поїдьмо в Західню Русь.

Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалібно звелися на переніссі, наче він, сей загартований у січах і ратях між, сей рубайло, який навіть у бою знаходив силу жартувати, міг заплакати. Гатилові стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, він кволо всміхнувсь:

— Хай на твоєму буде, Борисе.

Наступного ж ранку, поки залізо не схололо, Борислав зібрав у далеку путь

Воротилову сотню. Найдужче боявся він дрібного дощу, який почав сіятись удосвіта й міг зашкодити.

Та коли людині до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сів на свого застояного яблукатого жеребця.

Виїхавши з Полудневих воріт, сотня на чолі з Бориславом і Гатилом перетяла Діброву над Хрещатим Яром, звернула ліворуч і поміж горами Хоревицею та Щекавицею вийшла на Оболонь, де Соляний шлях перехрещувався зі шляхом Залозним, і побралася на захід.

Їхали майже мовчки, Борислав із Гатилом попереду, Воротило кроків за двадцять від них, а по Воротилові вся сотня молодшої дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й він тоді повернеться назад, і ніяка сила більше не зрушить його з місця. Тільки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегів Злуч-ріки, Бориславові мов тягар з пліч упав. Гатило не міг не помітити сього, й одного разу, вже десь у верхів'ях Злучі, він сказав:

— Мислиш, не відаю, куди ти везеш мене?

Борислав довгим стривоженим поглядом подивився на князя, та той усміхавсь.

— Я-м од першого разу зтямив тебе, — мовив Гатило, але не наказав спинятись і не виявляв ніяких зломірів, і велій болярин зітхнув: — Мислиш, ти хитрий єси, а я-м ступів геть?

Гатилова балакучість свідчила про те, що дорога трохи таки розважила його, а се було головне для Борислава.

— Взяв єси на одур мене з тими вивідами, еге ж?

Велій болярин полегшено засміявся. Він і справді вигадав усі ті побрехеньки про Видимира й Ардаріка, але не дуже й набрехав, бо варто остроготам відчути слабінь городу Києвого — й вони одложаться геть від руки полянського князя. Він так і сказав Гатилові, й той нічого не мовив супротиву.

Далі Галича Борислав, як і сподівався Гатило, його не повіз. Князь галицький Острій, тесть Богданів, зустрічав зятя з усією пишнотою, на яку був здатний, далеко за Дністром, дуже широким і каламутним о сю пору місяця травного. Й серед учти була й Гатилова жона Єрка разом з п'ятирічною донькою, названою на честь вітця Даною.

Богдан подивився на Єрку, яку за шість років устиг забути, бо ж бачив її всього кілька день, і на чорняву Данку, якої взагалі не бачив, — і в душі його не озвалася жодна струна. Й то було так, бо людей розділяють не тільки роки, а й відстані, Єрка ж, його жона Ярина, ввесь час безвиїзно сиділа в своєму приданому городі Войнилові, сиділа разом з донькою, яка тут і народилася, й він ані разу майже так і не згадав про них...

Єрка дивилась на Богдана трохи злякано, й йому стало шкода її. Всі дванадцять день, які він пробув у Войнилові, бо ж Борислав сього прагнув, Гатило намагався бути лагідний і з Данкою, й із жоною. Та крига в душі не танула, й се розуміли всі, й насамперед сам він.

Довгими ночами він лежав, розплющивши в темряву очі, стомлений і спорожнілий, а коли засинав і раптом прокидався знову, щоразу здавалося, що поряд лежить не Єрка, чорнобрива красуня Єрка, мати його дочки, а хтось інший, кого вже нема й ніколи не буде. Й уранці він потім уникав дивитись Єрці в вічі, ніби й вона могла знати, що робиться в його заціпенілому серці.

Коли Єрка виряджала можа свого в дорогу, на віях їх тремтіли сльози, й Богданові було ніяково, що не зміг зігріти й приголубити сю гарну молоду жінку. Він уклонився їй і Дані, торкнувши рукою трави, тоді вперше за всі дні поплескав доньку по щоці й сів на коня. Мала ж заплакала голосно й ревно, ображена чи налякана своїм незнайомим вітцем.

Так Гатило й повернувся додому, й ніякі Бориславові хитрощі не допомогли, й усе лишалося, як і було ввесь прожитий рік, і ніхто не знав, чого сподіватись від дня прийдешнього, й найменше за всіх знав се сам Богдан Гатило.

Дні точилися сумно й одноманітно, він ціле літо не виходив за стіни дідинця, вітчого й діднього двору, тільки надто паркими вечорами сідав на лавиці в молодому садку й мовчав разом із дідом Шумилом, який теж став неговірким, тільки раз по раз бухикав — глухо й глибоко, мов із порожньої діжі.