У римському стані панувало напруження. Старий, увінчаний лаврами багатьох перемог воєвода Ецій знав, що настала його пора: або він здолає нарешті Аттілу, або ж Західня Римська імперія, зшита з багатьох клаптів і чужорідних тіл, перестане існувати. Третього рішення не було й вороття — теж. Під оружжя стало все здатне до бою ополчення римське, полки всіх підвладних і залежних язиків. Разом із військом імператора Валентинівна були войовничі готи, й се теж багато важило.

Головне полягало в тому, щоб не дати Аттілі з'єднатися з військами вандальського короля Гейза. Сполучені полки римлян і візіготів ударять спершу по головних силах Аттіли, що встиг захопити всю Північно-Східну Галлію. Тоді з тилу гунів припруть залізні тагми константинопольського імператора Маркіана, й якщо ласка Георгія Побідоносця та святого Димитрія Побідника буде на боці християн, культурній Європі судилось існувати й надалі: підвалини сторіччями будованої цивілізації лишаться непохитними во славу істинного бога римських та грецьких патриціїв. І тоді вже нічого не варто буде знищити, змолоти вандалів, які захопили споконвічні римські колонії в Європі й Африці, й повернути їх одвічним володарям.

Римські легіони суворим ладом просувалися трьома колонами. Ті, що були вже в Савої, ввібрали в себе розбиті залоги втрачених міст і фортець полунічних і поспішали на полуніч долиною Родани та Сони. Друге ополчення йшло слідом за ними з П'ємонту. Третя група легіонів, сформувавшись у Медіоланумі[22], побралась понад берегом Середземного моря на захід, щоб з'єднатися з головним осередком готського війська. Сими легіонами правив інший воєначальник римський — Літорій.

Головний воєвода вимагав рішучих і швидких дій від Літорія, й той не давав спочину ні пішакам, ні комонцям. Та коли долинами Тарну й Гаронни Літорій нарешті дістався готських Ландів на березі Біскайської затоки, ні конунга Теодоріка, ні його полків там не було. Літорій негайно розіслав меркуріїв шукати Теодорікове ополчення, та вони один за одним поверталися з нічим. Лише на десятий день приїхав ледве живий від утоми гонець, заморивши десятьох коней.

— Готи аж коло городу Тура на Луарі, — повідомив він.

— Що рече Теодорік? — нетерпляче спитав Літорій.

— До конунга мене не пустили, високий начальнику.

Отже, все відбувається так, як те й передбачив Літорій. Він ще раніше казав про се головному воєводі Ецієві: на готів сподівання малі. Ецій не послухав його, й Валентиніан підтримав головного воєначальника. Тепер побоювання справдилися.

— Що мовлять готи? — спитав він удруге, й гонець відповів:

— Мовлять, що не брались воювати з Аттілою, а тільки з вандалами Гейзерика, високий легате.

Й се теж можна було передбачити. Літорій наказав негайно слати гінця до Еція...

Ецій сам поїхав у стан конунга Теодоріка, й Теодорік сього разу не наваживсь ухилитись від розмови з головнокомандувачем римського полку. Та відповідь його була та сама.

— Нехай велеміжний воєвода не сердиться на мене, — сказав Теодорік, неспокійно посмикуючи край сивуватої рудої бороди, — але цілували смо ікону пресвятої Богородиці воювати з римлянами проти вандальського володаря Гейзерика. Про Аттілу не ходили смо роті, велеміжний і славний воєводо...

Він говорив тихо й улесливо, та Ецієві однаково не пощастило зламати його чемної впертості. По двох днях марної розмови, благань і залякувань Ецій повернувся до свого війська, що тим часом устигло просунутись у злучину між річками Йоною та Армансоном. На відстані кількох стадій за його полками рухалися п'ємонтські легіони під проводом коміта Ромула, що колись особисто відвідав столицю гунського царя Аттіли. Ромул узагалі не вірив у щасливий край затіяної кампанії й не дуже поспішав наздоганяти Еція.

Проте наздоганяти мусив, бо Ецій далі злучини не пішов і став у межиріччі табором. Того ж таки вечора він покликав Ромула на ратну раду. Легати, квестори й військові трибуни сперечалися до пізньої ночі, кожен пропонував чекати тут підходу Аттіли, Ецій же не погоджувався приставати на таку пораду.

— Тут ми смо в доброму захисті, — сказав начальник першого легіону легат Віргіній. — Якщо Аттіла навіть перейде грузькі заплави Армансону, то ми зможемо відступити за річку Серен і тут знищити його.

Ромул, який досі не втручавсь у розмову, сього разу не витримав і схопився на ноги, незважаючи на свій сан і поважні роки.

— То хто йому вкаже брід саме через Армансон? Ти?

А якщо він не послухає тебе й зайде нам у тил? Чи зможемо спинити його на твердих берегах Йони, яку можна перебрести конем, не замочивши сандалій?

Запала мертва тиша, бо всі стратегічні плани сього вечора чомусь передбачали саме те, що Аттіла прийме тільки римлянами накинені умови бою. Нарешті Ецій спитав:

— Ти був єси в Аттіли, знаєш його й воїв гунських; що повідаєш сьогодні ти, коміте Ромуле?

Ромул нахилив низько стрижену сиву голову. Що б він міг порадити?

— Треба примовляти Теодоріка, — відповів Ромул.

Се знали всі, але як його примовити? Й раптом Ромулові спало на думку щось геть нове. Він недовго обмірковував:

— Знаєте всі сенатора Мецілія. Літорій уже примовляв Теодоріка. Ецій — такоже, й такоже марно. Мусимо спробувати щасливу зорю Мецілія. Теодорік вельми вірує старому сенаторові — те я добре відаю.

Те відали й усі тут присутні, й Ецій сам собі дивувався, як то він забув про старого сенатора. Він пильно поглянув на кожного, й у всіх у вічу була надія...

Через двадцять днів білий, як сметана, й досить опасистий сенатор Мецілій, який уже давно відійшов од державних справ і насолоджувався тихим спокоєм у своєму галльському маєтку на березі мальовничого озера, звідки видно було гострий конус давно згаслого вулкана Канталум, постав перед очі велеміжного Еція. Не давши сенаторові спочити після важкої дороги через увесь Центральний гірський масив Галії, воєвода римський виклав сутність його місії.

Мецілій загалом знав, про що йтиметься в розмові, й не дуже охоче їхав сюди. Але він і сам був зацікавленою особою в сій війні, й не вельми впирався на вмовляння.

Вони сиділи в ясно-синій полотці головнокомандувача тільки вдвох, і лише кроків за десять стовбичили, незворушно розставивши голі ноги, обплутані ремінцями сандалій, два вої в гривастих шоломах. Один тримав шуйцю на руків'ї короткого меча, інший був озброєний сулицею з широким сталевим овершям. Ецій сказав:

— Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Літа 439-го вказав єси готам мир — і вони пристали на твою раду. Вкажи їм зараз на меч.

Сенатор мовчав і думав про те, чи згадає Ецій про його маєток. І воєначальник таки не проминув кинути свій головний козир:

— Твоя земля лежить у підніжжі гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми не втримаємо гунів тут, Аттіла поведе їх на полудень, щоб злучитись із головними силами вандалів...

Мецілій посміхнувся. Ецій міг і не підкреслювати сього. Але се була суща правда. На березі чудового озера в нього прекрасна вілла, й квітучі поля, й ні з чим не зрівнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони обов'язково, йдучи до Іспанії, натраплять на його маєток і вщент зруйнують його. Та й самого Мецілія навряд чи пожаліють — відомого царедвірця й сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулі часи. Але Мецілій був досвідчений оратор і політик, він не міг просто так узяти й погодитись, не витягши з того бодай найменшої користі. Вдавано безпорадно розвівши руки, він схилив долу очі.

— Коли такий високий між молить мене о поміч, я не потраплю відрікти йому.

Й хоч хитрість вийшла не дуже глибока, та Ецій якомога міцніше потиснув сенаторові його білу руку, що, здається, ніколи не знала ні меча, ні сулиці.

Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо надворі йшов дрібний і майже осінній холодний дощ, побрався верхи на захід шукати табір невловного Теодоріка. Ецій же, переконаний в успішному завершенні його місії, наказав своїм і Ромуловим легіонам просуватися в тому ж керунку — назустріч готам.