Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Авжеж, усе правобережжя від Паннонії до Руського моря иачежить йому, Гатилові, належить разом із усіма селами, й городами, й вежами, зі всім живим і мертвим. Борислав запальний, не все часом розуміє. Нехай-но пихаті греки, їдучи сюди, побачать, що скоїлося з їхніми неприступними городами, а він сидітиме тут, посеред земель, які подолала руська сила й руський розум. І розум теж, бо самою сулицею могутніх грецьких городів не візьмеш.

Гатило чекав імператорських послів ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Відколи пішли гінці до царя-городу Константинополя, минуло вже рівно п'ятнадцять день. За п'ять гінці мали дістатися від Гему до грецької стольниці, двічі по стільки треба, щоб здолати шлях від Константинополя сюди. Вчора ввечері Гатило послав десятку молодих можів назустріч, аби перелякані греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечір, а слів не було.

Великий князь київський ліг на ведмедні, простеленому далі від уходу. Й тільки задрімав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очі. Над ним схилився Вишата.

— Що таке? — поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхід, а його стрижене під макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйві червоної полотки мідяним. — Що є?

— Он! — махнув рукою Вишата.

Великий князь підвівся й вийшов. Знизу берегом ішла барвиста купка людей. Гатило відразу впізнав у них греків, бо ж борід, а ще таких довгих, ніхто з-поміж русинів не носив. Оддалік за греками йшло з десяток можів, і хоч облич їхніх і не можна було розрізнити, та Гатило знав, що се послані зучора вої.

Великокняжа полотка стояла на високому пагорбі, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся передніший, досить дивна гладка людина. Богдан упіймав себе на тому, що дивиться тільки на гладкого, — й повернувся до намету.

— Речи їм, нехай ідуть борзій, — кинув князь Вишаті.

— Вхекаються, — засміявся старий конюший, проте кілька разів махнув до греків рукою.

— Хай ухекаються, — скривився Великий князь. — Ми смо більше ся вхекали, з дому йдучи.

Він сидів на ліжкові й дивився, як Вишата квапить послів, і думав, що скажуть зараз греки й що скаже їм він. Спершу спробував обдумати свої слова, тоді махнув рукою й востаннє позіхнув. Як скажеться, так і буде, й нехай ліпше греки виважують свої слова — що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всі, либонь, добре затямили, не тільки греки.

Нарешті посли дотяглися на верх пагорба й несміливо поставали біля червоної полотки. Богдан Гатило вийшов, і вони всі дружно вклонилися йому. Великий князь київський усміхнувся й стримано відповів на привітання. Послів було п'ятеро. Четверо з них носили довгі цупкі срібноткані хламиди, мали довгі чорні бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирізнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, і не мав ні бороди, ні вус. Його баб'яче обличчя застигло в єлейній усмішці, чорні ж оченята в складках і зморшках бігали на всі боки.

— Імператор ромеїв, милістю святої трійці богопомазаний господар наш Теодосій Другий вітає свого брата царя гунів Аттілу й сле йому зичення довгих літ та скромні дари зі своєї скітниці.

Вперед виступив трохи світліший грек і заходився перекладати слова євнуха.

— Як речешся? — спитав його Великий князь.

— Вікілла, господарю, — проказав тихшим голосом тлумач.

— Зодкуду знаєш по-русинському?

— Русин єсмь родом, господарю.

— Русин, — проказав Гатило й махнув рукою, аби відійшов убік. Тлумач слухняно виконав наказ, але очі його дуже не сподобалися князеві. Його раптом пойняло роздратування, й він кинув євнухові:

— Що ще рік твій господар?

Сказав се ромейською мовою, й усі здивовано заблимали на нього.

— Ще рік мій боголюбний господар перепитати міжнього скіфського царя, що він хоче від ромеїв.

— Прийшов єсмь довідатися, пощо твій богопомазаний господар не платить мені дань.

Гатилові пройшла злість, і він навіть не знав чому. Чи сама по собі, чи від того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скіфом. Він уже не раз і не двічі дивувався, як то греки, такі писемні й солодкомовні, не знають часом найпростіших речей.

— Прийшов еси довідатися? — хитро прискалив замережані вічі євнух. — І забрав єси всю Паннонію, й Сірмію, й Фракію...

Богдан Гатило знову підвищив голос:

— Імператор не платить мені вже четверте літо!

— Богоподібний імператор рече: піди всп'ять у свою Скіфію, й він виконає всі свої обіцянки.

— Се вже-м чув скільки разів. А ти хто єси?

— Богорівного імператора келіот єсмь, господарю.

— То слухай, келіоте, що ректи-йму тобі, та перекажи своєму господареві: нехай відборгує всю дань за чотири літа й за літо наперед, нехай поверне всіх ускоків, що втекли з царства мого, бо то невірні роби мої, нехай відає, що відтепер торжества будуть не в Марці на Дунаї, а в Нішаві, яку ви нарікаєте Нісса...

— Як?.. — не втримався євнух.

— А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний імператор, що сі землі належали йому: від Паннонії до моря Руського на п'ять день їзди по правому березі Дунаю, по-вашому, Істру, землі належати-ймуть Великому князеві київському, якого ви нарікаєте гунським царем Аттілою.

— Господарю! — писклявим голосом заволав євнух. — Богоподібний імператор зітне мені голову... То землі ромейські: й Паннонія, й Сірмія, й Фракія...

Гатило застережно підніс руку, й гладкий євнух так і лишився з роззявленим ротом.

— А ще речи свому богопомазаному імператорові, нехай відтепер сле послів до мене не простих євнухів і не воїв-латників, а можів славних і в великій шані при дворі сущих.

Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послів спиною. Вишата широко всміхався. Коло намету стояло душ із десять великих і малих боляр, і Гатило теж усміхнувся своєму старому конюшому:

— Не забув єси по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:

— Тро-о-охи...

— То я — так чи не так?

Вишата ще ширше й якось розважно всміхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось із-поміж наймолодших боляр:

— Годоя приведи.

Юнак побіг, і незабаром Годечан був коло Богдана.

— Гукав єси... — понуро мовив Годой, бо Великий князь лінькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський імператор Теодосій Другий.

— Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.

— Я-а? — Годой мимовільно лапнувся за оселедець, який висів з-під сивої смушевої шапки. — Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зітхнув:

— Тебе.

Се не дуже в'язалося з усім тим, що останнім часом виникло між Великим князем київським і Годечаном. Вже понад рік між ними точилася суперечка. Сі незгоди ховались корінням у давні часи їхньої молодості, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальніше, ніж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарешті пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар-город відколи наполягає — Гатило ж нічого виразного ні старому патріархові, ні теперішньому Флавіану не відповів. Дійшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з піхов меч і замахнувся. Коли б і Годой витяг меча — невідомо, чим би все скінчилось.

— Підеш ти, княже.

Мовби між ними нічого й не сталося.

— Ти й... Орест. Якраз обоє рябоє. Вішайте на себе всі хрести, які лиш маєте, й гайда.

В останніх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посміхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нічого святого нема.

Богдан гукнув за полотку:

— Русичу!

Звідкись одгукнувся бас:

— Га-а...

Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.

— Пиши! — наказав Великий князь, і той дістав з княжої полотки тетрамен і пергамени й став навпочіпки коло Гатилового стільця.

— По-якому?

— По-грецькому. Пиши: «Я, великий цар Аттіла, володар усіх земель і язиків...»

Годой стояв і слухав, як Гатило перелічує свої землі, й йому було прикро, що саме він мусив узавтра їхати з сим до грецького імператора. Й водночас ніби й радісно, бо вперше побачить християнський світ і храми тому богові, в якого повірив ще хлоп'яком і якому офірував свою душу...

вернуться

[13]

Писар.

51
{"b":"109714","o":1}