— Ан-но-о!

Й зострожив свого вороного. Й знову замигтіла земля під коневими ногами, й кінь Брунгільди так само швидко наближався й ріс, а Гано штрикав і штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову відчув той самий удар. Але й Ганове коп'є придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зіткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, — і враз озирнувсь. Та дівчина вже віддалялася до гаю. Хлопець осадив коня біля своїх братів та Сікура. Вони були бліді й схвильовані, неначе самі билися з тією впертою дівчиною.

— Стережи коліно! — гукнув йому Сікур, і Гано знову понісся назустріч білому жеребцеві.

Третє зіткнення не дало нічого, дівчина, як і ті рази, наполегливо цілилася йому в широку верхню частину щита, й не коліно, а голову треба було пильнувати. Гано розігнався ще дужче, хоч кінь починав томитися й форкати. Комонник разів зо три вдарив його по крупі ратищем, кінь мов ошалів, і вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав і нісся наче вогняний змій, а там навпроти й насупротиву мчавсь інший звір, теж ошалілий від острогів і небезпечної гонитви.

Гано тепер ясно бачив, як Брунгільда виважує в руці своє довге коп'є й приміряється вниз, таки вниз, до його коліна. Хлопець устиг подумати, що Сікур таки правду каже, й непомітно зсунув щит униз. Коли Брунгільда прицілиться в голову, то їй іншого виходу не лишиться та й часу теж, він скористається з того, скористається, скористається... Її коп'є з гострим овершям і справді піднялося вгору, цілячи йому відкриту шию. Гано якось хижо зрадів, устиг зрадіти — й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зірвало з сідла й кидонуло об землю, він тільки квакнув, але болю не відчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побіг навздогін коневі, який гнав, озираючись, до діброви. В Гана тремтіли ноги й тремтіли губи, сталося невиправне, хоч він ще не міг усього збагнути.

Збагнув лише тоді, як добіг на край лісу, де стояли його брати. Він розгублено глянув на них, по тому на Сікура й упав навколішки. 3-од річки чулися захоплені вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кінчено, все пішло прахом, і надії, й сподівання, лишався тільки біль у попереку та незмивна ганьба.

— Мовив єсмь: стережи коліно, — проказав Сікур.

— Коліно, — безтямно повторив услід йому Гано.

— Перехитрила тебе...

Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сікур обізвався:

— Дай мені твій обладунок.

Вони стояли за густими кущами, й коні тупцювались неподалік, немов пройняті хвилюванням людей.

— Дай, мовлю!

Гано й досі чипів навколішках, і Сікур підійшов і заходився розстібати його шкіряну лускату різницю. Тоді грубо стяг її, роздягся сам і кинув свою вдяганку Ганові під ніс, а перебравшись, узяв готський шолом і всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавиці, але вони були до суті такі самі, як і в Гана.

— Лови вороного.

Найменший з трьох братів ухопив Гайового коня й привів ближче, Сікур скочив у сідло й безоружний погнав до річки, де й досі галасували, раді перемогою Брунгільди, готи. Коло річки Сікур, не зсідаючи, підібрав Гановий щит і коп'є й ударив ними раз, і в друге, й утретє. Всіма мовами світу се означало одне: бій не закінчено, супротивник вимагає герцю.

В юрмі запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Він навіть сердито махнув на нього рукою, щоб відчепивсь і забирався під три чорти, але Сікур повторив свій виклик.

І се вивело Брунгільду з себе. Вона раптом ускочила в сідло й подалася до того місця коло гаю, звідки починала сьогоднішній герць, а Сікур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Він навіть не блимнув у той бік, де за кущами й досі чипів навколішки переможений Гано й тупцювалися його молодші брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його політок Горват просто спопеляв Сікура очима. Сікур звівся в стременах, прикипів головою до конячої мокрої холки й понісся назустріч білому коневі та його вершниці, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лівому боці, й вороний Ганів жеребець знову жахно кричав, і Сікур теж кричав, сам того не помічаючи, й коли до білого коня й низько припалої на луку Брунгільди лишалося кроків із двадцять, він почав здіймати свого щита під саму бороду, під широке забороло, куди цілилась Брунгільда, й сам стискав коп'є, майже прирісши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи підступний порух Брунгільди, сіпнув щитом униз, прикривши ним усю ліву ногу й усе сідло. Брунгільдине коп'є ковзнуло по щиті, й діва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оці допомогти важкому ратищу всією вагою свого тіла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замір і скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попід щит і попід ліву ногу, захищену цупкою шкіряною латою, ковзнуло по лискучому сідлі, розпанахало білому жеребцеві ввесь мокрий клуб і просто зняло вершницю. Брунгільда перекинулася в повітрі, й коп'є випало теж, та ліва рука якийсь час тримала кінський повід, і зошалілий од несподіванки й раптового болю жеребець тяг її по землі ще кроків із двадцять, потому став дибки, вирвав повіддя й майнув просто лугу й просто річки, й червона кров з його рани горіла на яскраво-білій шерсті.

То було вже по той бік людського юрмища, де стояв на сумирному коні старий граф. Сікур осадив Гайового воронця, з ніздрів якого летіла рожева піна, й скочив додолу.

Графова донька лежала навзнак, та коли Сікур схилився над нею, вона підвелась на лікоть, а вільною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув і покотився вниз. Волосся Брунгільди сипонуло, й розпливлося по плечах, і сягнуло березільної трави, а Сікура мов бичем стьобнули холодні, повні зненависті Брунгільдині очі.

Переможець, насилу здолавши в собі той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкіряну різницю, розпанахав її, тоді схопив за складчасту сорочку й теж сіпонув, бо так належало робити переможцеві, й Брунгільда не пручалась, міцно підперши себе ззаду обома ліктями. Білі перса з рожевими вершечками випорснули й затріпотіли під поглядом Сікура, й він дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нічого такого, дивився й не міг одвести погляду, й досі схилений над розголеною до пояса дівою, й вона не боронилася, лише заглядала в щілину між заборолом і козирком шолома.

Тоді Сікур, і досі несилий одвести віч, позадкував — і задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мідний щит Брунгільди, й се вивело його з нетями, він побіг до Гайового коня й просто злетів у сідло й .уп'явся в змилені боки п'ятами.

Брати Вогняничі й досі стояли за кущем на взліссі, стояли всі троє, й Гано теж, і дивилися то на Сікура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгільдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтіли сльози від люті й безсилі, Горват, міцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, і тільки наймолодший, Огнян, зорив на Сікура ясним хлопчачим поглядом.

Але Сікур того не бачив і не хотів бачити. Він притулився за кущем і почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату різницю й лишився в самій сорочці та ногавицях, тоді підійшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речі.

— Пощо? — мовив Гано.

Сікур відповів:

— Ти женитися маєш із нею.

— Пощо? — вперто повторив Гано.- — Ти роздяг єси Брунгільду.

— Тебе ради роздяг єсмь.

Гано подивився на нього з недовірою й підняв руки догори, даючи Сікурові роздягти й себе.

— Ось твої обладунки.

Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати різницю, й коли натяг, Сікур подав йому й шолома.

— Забороло пусти, — нагадав він Ганові, тоді вбрався й зліз уже на свого коня. — Йди попереду.

Гано сів на сивого від піни її поту жеребця, й усі четверо почали сходити в долину. Коли підійшли до того місця, де щойно відбулася сутичка, Брунгільда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розірвану латницю в руках. Далі, аж по той бік річки, двоє готів ганялися за здурілим од болю й крові білим жеребцем.