— Тамо єсть, — показав на синю смужку лісу Гано. — Доскочимо, чи ставати тут на ніч?

— Доскочимо! — впевнено відповів середульший брат Горват, його напарник Сікур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тільки по вісімнадцятому літі.

— Ано! — смикнув свого воронця Гано, й усі четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лісу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнідій кобилиці мчав Огнян, а далі, не відстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват і Сікур.

Ліс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали під перші дерева взлісся, почало смеркатись.

— Не треба до лясу, — почав благати шістнадцятилітній Огнян. Решті хлопів теж ставало моторошно від однієї думки про нічний таємничий ліс у чужій землі, й вони охоче пристали на його благання.

— Страшишся? — зверхньо всміхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. — Hex буде по-твому.

Вони стриножили потомлених коней і пустили пастися, тоді розіклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Ніч виходила з близької діброви й щохвилі дужче сповивала їх темною плащаницею. Після вечері вони напоїли коней у мілкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сірячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокійно форкали скакуни. Від жаріні пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопців. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли відпочити й набратися сил.

Ся пригода заполонила Гана вже давно — ще з минулої осені. Відтоді він не мав собі ні дня спокою й тільки думав про сю далеку землю. Місяця сніжня він навіть підбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою — може, кумири не хотіли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сією самою дібровою товариша роздер ведмідь, і Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все...

Півтора літа тому Гано зазнав неабиякого вдару. Він разом із лужицькими пересельцями спробував ще раз посісти давно засиджені руські городи, але Великий князь витичівський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарікалися не чіпати ні землі Руські, ні Сіврські, ні Деревські, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобиті валки лужичів довго блукали між Вислою й Одрою, хтось осідав у ляхах, дехто пішов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбільша частина, боячись мести, подалася під руку готів.

Серед сих останніх був і Гано зі своїми молодшими братами. Візіготський конунг Теодорік дав лужанам-утікачам смужку землі, й за те вони мусили стерегти його границю.

Велося лужанам на тій землі не дуже добре, готські графи їх утискали, примучували до своєї віри й збирали всілякі побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далі вірили не юдейським кумирам готів, а своїм власним. Вони повставали проти графів, тоді графи вбивали їхніх жупанів і самі перебирали владу над лужанами.

Так велося, й ніхто з пересельців не бачив виходу — куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тоді, в давні роки, не піддаватися готській навалі й боронити вітчинну землю, та то були порожні балачки, бо минуло багато часу, готські графи, й маркграфи, й герцоги вже міцно сиділи на завойованих землях, і вибити їх такими нужденними силами не можна було.

Саме тоді й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгільду. Заїжджі гості розповідали, що в графа інших дітей нема й він буцімто пообіцяв разом із рукою доньки віддати майбутньому зятеві й свою волость.

Але свавільна Брунгільда висунула батькові й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе її в поєдинку на коп'ях; і чи то вона була така дужа й управна, чи молоді графи виявлялися надто слабкими й недосвідченими, проте Брунгільда, як розповідали, й досі лишалася дівкою, хоч їй минало вже двадцяте літо.

Перша спроба Ганова закінчилась невдало. Він повернувся додому сам, без товариша, та цілу зиму вправлявсь у поєдинках копієм й тепер їхав схрестити оружжя з таємничою Брунгільдою.

Вона навіть снилася йому останнім часом, і сон повторювався вже третю ніч. Гано безліч разів сходивсь у герці з Брунгільдою, й щоразу вона втікала, маючи на вітрі довгими русявими косами.

Спершу Гана непокоїв сей сон, але він розповів його іншим, і Горват, подумавши, сказав:

— Утікає — значить, боїться тебе. То єсть добра полічба.

Й Гано врешті переконався, що знак і справді гарний. Поснідавши й осідлавши коні, хлопці рушили дібровою навпростець і незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бік, куди вказував і Гано, й молоді комонники підострожили.

— Ан-но!.. Ано!..

За якусь годину діброва кінчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою річечкою чорнів чималий двір, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом із міцними ворітьми, за гостроколом виднілося кілька довгих будівель, критих соломою й дранню.

— Се й єсть? — трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, і Гано вагливо проказав:

— Мабути, се... Инчих тут городів не виджу. Мабути, тото й єсть Заград їхній.

Він уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого чорного селища, й решта сипонула вслід йому. Стали тільки коло замкнених воріт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубові колоди ратищем сулиці. Ніхто не обзивався. Він загрюкав ще дужче — й знову ніякого згуку. Тоді під'їхали всі четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарешті над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою:

— Кого там принесла нечиста? З-поміж усіх чотирьох прибульців тільки Горват умів трохи по-готському. Він одповів рудоголовому:

— Князь лужицький Гано з братами! Відчиняй! Приїхали смо сватати графову доньку!

Над заборолом почувся зневажливий регіт:

— Де він є, той ваш князь?

— Я єсмь! — випнувся Гано, коли Горват переклав йому ті слова. — Відчиняй!

— Ти — князь? Та Брунгільда тебе ратищем із сідла виб'є!

— Відчиняй! — утратив терпець Горват. — Відчиняй, а тоді побачимо!

Руда Голова зник, і настала тиша, й скільки гукали хлопці, ніхто більше не відповідав. Тоді несподівано ворота рипнули й відчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину.

Двір виявився більшим, ніж думали хлопці, з усіх боків стояли довгі присадкуваті будівлі, й не можна було розібрати, де кліть, і де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворі не видно було жодної людини.

Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цікавих очей, стежили в прочинені двері, визирали з-поза хлівів і клітей, пантрували крізь вузенькі щілини віконечок. Коли гості завели до показаної їм стайні коней і вийшли звідти, людей був уже повний двір.

— Ото там, мабути, й княжна їхня, — кивнув старшому братові Горват на купку дівчат у довжелезних, по самі п'яти спідницях і в сорочках із бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгільду, та всі вони були вбрані в однакове й мерехтіли в очах.

Руда Голова йшов і йшов, і, коли привів гостей до якоїсь хижі, яка, певно, була теремом, дівчата розступилися й пропустили їх у двері.

— Сюди, — буркнув рудоголовий, і всі четверо ввійшли з сіней у світлицю з низеньким одвірком. Світлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне світло насилу продиралося крізь вищілини віконечок, і Гано потер очі долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмерків, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помітив у кутку, під причілковою стіною, носатого сивого старця в довгій овечій милоті.

Гано до землі вклонився старцеві й попхнув уперед Горвата.

— Хто єсте? — прорипів дідуган, і Горват відповів йому своєю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелічуючи всі достойні й усі примарні багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв і себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сі четверо юнаків. Лише коли Горват нагадав йому: