— Поруб, — уголос проказав Богдан і сів, бо ноги, забиті при падінні, боліли.

Відпочивши, він знову звівсь і спробував дістати рукою стелі, проте марно. Що се поруб, не мав сумніву, тож единий вихід з нього — вгорі, на стелі, зачинений важкою дубовою лядою. Такий самий поруб є й у його теремі, отже, годі звідси втекти.

Богдан простяг руку, намацав гуню, якою йому заповивали голову, кинув її в куток і ліг, випроставши ноги. Що мало статися, те станеться, нічим собі не запоможеш, хоч голову об колоди розсади.

Майже цілу ніч вовтузився він на смердючій гуні, бо звідти повилазило безліч усякої нечисті, яка жалилась і не давала заснути. Склепив повіки аж по часі, але враз і прокинувся. Над головою в нього хтось порипував дошками. Богдан щосили крикнув:

— Гей!.. Хто там ходе?.. Відчини, бо як вилізу, то черева випущу й на шию напов'ю!

Дошки нагорі так само рипіли. Тільки згодом хтось на два пальці прочинив ляду й спробував заглянути в поруб, але, нічого не побачивши в темряві, знову зачинив.

Десь під вечір йому кинули смажену баранячу ногу й міх із водою.

Так потяглися день за днем, ніхто не гукав його вилазити з погреба, Богдан теж мовчав, утративши лік дням. Інколи крізь товсті колоди стін до нього долинали глухі голоси, та слів не можна було розібрати, й Богдан думав свою нескінченну думу. Знову кумири розгнівалися на нього, й тут сам винен і нема чого перекидати свою завину на когось.

Нагорі ж тим часом було не так спокійно й тихо, як здавалося київському князеві. За сей місяць, що він пролежав у порубі, сталося багато дечого. Звідти, де сідає на ніч сонце, посунули лави лужанських сіврів. Ішли вони кільканадцять днів, зігнані готами з вітчих земель. Великий князь Рогволод спрямовував їх на всхідні креси, до Сіврського Дінця й Лугані, де гуляли степи, рідко заселені осілими там раніше лужанами. Та одні, хоч і без особливого вдоволення, йшли на всхід, інші ж самовільно сідали на Сіврських, Деревських і Полянських землях, пускали отари й табуни на вирські луки смердів, і подекуди межи смердами й лужанами спалахували криваві сутички.

З тим Рогволод міг би ще якось миритися, бійки виникали б і гасли поступово, та одного вечора з Нежині примчав гонець і повідомив, що лужани вбили їхнього велійого болярина й посіли город.

Великий князь витичівський зібрав майже п'ять сот раті й сполчився проти знахабнілих гостей. Але лужан у Нежині було стільки, що за першим же приступом од самих тільки стріл їхніх упала добра третина можів. Великий князь кинувся вдруге на засіки гостроколу, в одному місці навіть устиг підпалити їх, та з пролому, наче з вулика, сипонула тьма лужан.

Вони билися з відчаєм приречених, і хоч їх там полягло теж чимало, та одних княжих можів вони вклали під заборолом навіки, решту повернули всп'ять, і сам Великий князь Рогволод ледве порятувався втечею й зачинивсь у своєму стольному городі.

День і ніч оружні можі стерегли ворота Витичева, густо щетинилися над засікою сулиці, ніхто не вільний був ні входити, ні виходити за стіни городу. Та якогось дня Рогволод мусив відчинити свої ворота. З усього Витичівського князівства й з усіх прилеглих земель зібралися старійші. Чиясь невидима для Рогволода рука звела їх до столиці, й князь мусив упокоритися їхнім сивим бородам.

— Віче! — полинуло над вуличками й хижами, щойно старці, всі, як один, убрані в довгі полотняні сорочки, ввійшли до городу.

Рогволод висиджував у горішній світлиці хорому, та те страшне для нього слово лунало вже відверто й вільно, й він мусив вийти на ґанок.

— Пощо речете за віче? — глухим старечим голосом поспитав він.

— Віче!

— Ві-че-е!..

Зоддалік стояли й Рогволодові, й болярські можі, та князь бачив, що сьогодні годі шукати підкори собі й серед них.

Наперед вийшов дідо Славута з Городища. Дивлячись у тисячне юрмисько, а не на Рогволода, він тихо поспитав, і всі почули, бо враз настала мертва мовчанка:

— Що намислив єси робити, Великий княже Рогволоде? Нині лужани вже сидять і в Нежині, й у Чорнобилі, й до Чернегового підступають, і за Дніпром стали насупроти стольного Витичева. Що намислив єси?

Рогволод сутулився перед вічем простоволосий, і сухий квітневий вітер глузував з його сивого чуба. Чуб то лоскотав йому запалу щоку, то ліз просто в вічі, й старий князь роздриженою від хвилювання рукою вкладав його за вухо.

— Намислив єсмь чолом бити до вас і ваших тисяцьких. Сполчайте смердів!

— Смердів захтів єси?! Мало можів твоїх? І так у кождному селі й у кождній вирі годуємо тобі по можеві!

Се гукав хтось із-поміж молодших, і Рогволод з надією вичікував, що ректиме дідо Славута. Старець же суворо спитав:

— Де можі годовані?

Князь мовчав, і з гурту знову заволали:

— Наклали головами під Нежинню!

— Й инчі накладуть!

— А спроти кого?

— Не тямиш, княже, то передай меча в инчі руки!

Рогволода мов бичем по виді шмагонули.

— Хто то рече? — не тямлячи себе від люті, гримнув старий князь і занишпорив очима по натовпі. — Сховавсь єси? — з надією кинув Рогволод, але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд із під макотер обтятим чорним чубом.

— Я речу! — сказав він. То був усім відомий коваль з Городища Стоян. — Я речу, Рогволоде.

— Пощо речеш так, ковалю? — вже примирливіше спитав князь витичівський. — Мені старці сі меч у руку дали, не ти. Хай вони й...

— Що маєш повідати? — не звертаючи увагу на Рогволода, сказав дідо Славута.

Коваль Стоян зійшов на теремний ґанок і земно вклонився вічеві.

— Нехай Великий князь повість нам, де потупив київського князя Богдана.

Віче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалеві все відомо, й ураз мовби зів'яв і згорбився.

— Де є Гатило?

— Де є князь київський?

— Де є? Нехай повість!

Дідо Славута суворо підохотив:

— Речи вічеві, княже!

Рогволод сердито кинув:

— У порубі сидить! То є своєволець і которун. Він умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього дні княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!

Віче завирувало й заревло, й дідо Славута підняв угору ціпок, аби вгамувати пристрасті. Нарешті старці й увесь люд утихли, й Славута мовив:

— То що лихого вдіяв київський князь? Дів умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сідмицю, й на русалії по всій землі Сіврській, і Деревській, і в Лугах, та й русичі наші в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землі нашої й дід і прадід наших. — І звернувся вже до старців: — Так речу?

— Так! Та-ак!.. — загукали звідусіль.

Сі голоси долинули й Богданові в чорний поруб, і того-таки дня крізь ляду просунулася драбина, й він уперше за добрий місяць побачив Божий день і Дажбоже світило.

Три сідмиці збирав київський князь Богдан Гатило й зі своєї землі, й з Дерев, і з Сіврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привів по собі не більш як дві сотні комонників і пішців, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всі наохляпок, без сідел, про щити теж навіть не йшлося, їх можна було скласти в одній кліті.

Й тепер, укупі з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велій болярин витичівський Ждан, під рукою в Гатила була тисяча комонників і три тисячі пішців — не більше. Свою сотню комонних можів на чолі з Вишатою Богдан тримав при собі, окремо, над пішцями ж поставив Борислава, хоч дідо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихій.

— Дав сси меч у мою руку — буде, як речу, — вперто відповів Рогволодові Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло віче.

По кому ж потягнуть лугарі? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрівся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, і старий готаман утримав свого кошового князя від раті. Як те сталося, Богдан до пуття й не відав, та коли його рать сполчилася проти лужичан, що засіли в Нежині, лугарів-косаків серед них не було.