Князь усміхнувся.

— Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.

— Рече Рогволод, Великий князь, твій дід, аби-с прийшов ти до городу стольного.

— Пощо я йому в потребі есмь?

Нарочитий зам'явся.

— Не відаю, княже.

— Й заклянешся?

Прийшлий знову зам'явсь і скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.

— Кажи при ньому, не страшись. Далі сього місця твої слова не підуть.

Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровідців і притишеним голосом проказав:

— Ясичі розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.

— То й що?

— Гречники не можуть ходити в Ольбію по сіль.

— Нехай знову збере можів і піде на ясичів.

— Пойняли...

— Кого?

— Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимі потяли, Вогняна полонили, хай тепер іде на них Гатило.

— Краще потятому бути, ніж полоненому, — сказав сердито князь, тоді недовірливо подивився нарочитому в вічі. — Так і рече: Гатило? Чи се ти вигадав?

Нарочитий зніяковів і визнав:

— Ніт, княже, рече «Богдан». А се так усі на тебе речуть. Богдани, мов, многі, Гатило ж єдин.

Богдан усміхнувся, й нарочитий, посмілівши, додав:

— Не забули смо, як ти тому десять літ під своїм Києвим городом княжну нашу від погибелі порятував. Малий був єси, не відаєш.

Вишата й собі засміявся, князь же спокійно запитав:

— А де та ваша княжна тепер?

— Ясновида? Та де ж... У Родні. В Родні, — повторив він. Йому стало чи то шкода її, чи ніяково за своє недоречне запитання. Отже, в Родні. Нарочитець розвіяв усі його сумніви: — Не доля нашій княжні. Се вже вдруге. — Він мало не назвав імені того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. — Й не вдовиця, й не так щоб невіста... Вогняна ж князя... Тож Рогволод і рече: нехай тепер іде на ясичів Гатило... Богдан.

Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремі. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цілий день. Увечері Богдан сказав йому:

— Перекажи Великому князеві, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у... Гатила всього півсотні можів, сподужих носити меч. — Він подивився чоловікові під кущаті брови, бо той ховав очі додолу, й спитав: — Яке твоє ймено?

— Морятин, княже, Морята.

— Так і речи дідові моєму: п'ятдесят комонників. Ураці Морятин, забравши своїх отроків, які переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городі. Здавався марним і хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.

На спині хрест-навхрест червоніло кілька кривавих запечених посмуг.

— Видиш, княже, — похмуро сказав він. — Пожалій старця, коли між єси. — Й додав, уже натягаючи гуню: — Мовить, нехай бере свої п'ятдесят, я приточу.

Богдан спитав зовсім недоречне:

— Скільки маєш літ, Морятине? — Й подумав: «Якщо вдвічі більше, ніж мені, — посовіщуся, коли ж ні — то ні».

Морятин відповів:

— Стільки, скільки твої можі комонні.

— П'ятдесят?

— А так.

Тепер він не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розібрало зло на Рогволода. За що дід його ненавидить і хоче збутися?

Він спитав:

— Роговолодичі де зараз?

— А де! — відповів нарочитий між. — Єдин у Холмах, як і був, а сей тут, при вітцеві.

— Єутихій?

— Єутихій.

— Чого Рогволод не после його на ясів?

— Сього не відаю, княже.

— Страшиться?

— Не відаю.

— Береже для... столу?

Морятин зітхнув, але не відповів нічого. Тоді довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав:

— Уп'ять закоториться земля Руська...

— То ж пощо?

— Бо їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичів, а геть.

Богдан силкувався зрозуміти, куди гне нарочитий між, тоді, здається, збагнув і промовив:

— Повідають, Велімир усі землі під собою мав. — І швидко зиркнув у вічі Морятанові, але очей таки не побачив за кошлатими брівми, — Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?

Нарочитець відповів:

— У Велімира був меч Юрів. . — Знаю. Ти його бачив єси?

— Без Юрового меча готів би з виї своєї не скинули. Всі князі й усі землі пішли за Велімиром тоді.

— Ти його бачив єси? — наполіг київський князь.

— Велімира-м бачив. Був єсмь отрочам, а бачив. Тринадесять літ мав єсмь тоді.

— Меч, питаю, меч Юрів бачив єси?

— Малий був єсмь тоді, княже, — вхиливсь од відповіді Морятин.

Князь охолов і по хвилині мовив уже таким голосом, який не терпів заперечень:

— Те й передаси Великому князеві: негоден, мов, Гатило на ясичів іти, бо у стольному городі ліпші за нього. Зумів єси?

Морята знав уже, що розмову закінчено й що сей молодик не призвичаївся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про інше. Великий князь тепер остаточно підніме забороло. В голові на мить майнула чи то думка, чи тільки тінь, що спина в сього літнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та він потиснув у собі ті непотрібні жалощі. Коли кинуто виклик — сподівайся гостей, і нічого тут більше не вдієш.

Рано-вранці Морятин побрав дорогу на Витичів. Рушаючи, він торкнувся правицею споришу біля теремного ґанку, чим дуже здивував молодого київського князя. Більше того: Богданові навіть привиділось, що той схилився перед ним нижче, ніж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцеві й, коли той зі своїм почтом зник за ворітьми двірня, а далі й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, — пішов оглядати свою твердь.

Самий вигляд її викликав у князеві зневажливу посмішку. Город був оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонникові. Гострокіл починався з Полунічних воріт, ішов над самою кручею вздовж Почайни, тоді звертав туди, звідки тік Хрещатик, далі йшов на захід, переступивши через Полудневі ворота, брався круто на полуніч, потому вигинавсь на всхід аж до першої брами. З трьох боків були стрімкі вирвища, й се могло втішати. Та лишалися ще два нічим не захищені боки, які виходили на рівні вигони.

Богдан подумав, що їх належить зміцнити бодай сяким-таким валом та ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов піднятий майже на сажень поміст — у час оборони можі стояли на помості й відганяли напасників, коли ті намагалися здолати гострокіл.

Богдан похитав одну палю, тоді другу. Ся хиталась — певно, вже підгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирію, не дуже дбав про міць городу.

Обійшовши три стіни гостроколу, Богдан по драбині зліз біля Полунічних воріт на землю. Три стіни по дев'ятсот кроків кожна. Й коли сю, третю, можна захищати абияк — допомагали кручі, — то дві перших півсотнею можів не втримаєш. Таки даремно він одповів Рогволодові тими словами. Зарано. Зарано... Звичайно, воїв можна зібрати й сотню, й навіть дві, та що вдієш сією силою?

Від Полунічних воріт починався княжий дворець, одокремивши від окольного городу невеликий шмат землі, — може, з десяту частку. Двір займав усю полунічну стіну й неправильним трирогом тягся до середини західної. Попід ним пролягала головна вулиця Києвого городу, що вела від одних до других воріт. На крайній випадок можна сховатися й за двірцевим гостроколом, бо дворець на найвищому місці, навпроти Священного пагорка з кумирами. Та що се дасть?

Богдан подививсь на терем, і йому раптом закортіло піднятися вгору, як любив у дитинстві. Дійшовши до двірцевих воріт, захищених дранчатим дашком, він діставсь терема, з ґанку зліз на повершя, де княжі світлиці, тоді хідником підступив до вежі, що височіла з одного боку будівлі. Звідси Київ город було видно, мов на долоні. Вздовж усієї загорожі княжого двірця попід самим гостроколом виднілись низенькі кліті й підкліті, де зберігалося збіжжя й усякий інший харч для великого господарства, стояла міцна дубова скітниця для схову золота, срібла, дорогого хутра тощо, далі починалися пташники, кошари для овець і кіз, обори для корів та волів. У великій хаті мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих коней. Дахи всіх будівель спадали до гостроколів. Можі під час облоги відбивались од нападників просто з дахів, умисне для сього викладених обаполами.