А радіти йому легко. Ось вона, його світла юність. Простягає до нього руки, горнеться до грудей, цілує, цілує. Невже вона не бачить, що його шкіра нагадує морську губку, яка годиться тільки на мочалку? Він навіть наважився їй про це сказати.

— Це було спершу, — призналась Ірена. — Спершу ти мені здався дуже старим.

— А зараз?..

— Ну, зараз теж не парубок, — посміхнулась вона. — Але ж я впізнала тебе. Не хтось інший — ти!.. Цього з мене досить.

— Скажи, Ірено… якби я не погодився…

— Ти про що?

— Якби я залишився таким, як є… Ти б не пішла від мене?

Її обличчя стало надміру серйозним, навіть суворим.

— Себ, мене дуже стомила самотність. Тепер ми разом. І я щаслива. Що ж буде зі мною, коли раптом…

— Що «раптом»?

— Ну, тебе не стане…

— Ти тільки про це думаєш?

— Так, Себ. Тільки про це.

В нього відлягло від серця. Себастьян повірив: Ірена боїться тієї розлуки, яка приходить услід за труною. А молодість… Хто ж від неї відмовляється? Аби тільки знати: оці обійми щирі, в них немає лукавства. Тоді…

Нехай Професор вважає його своєю власністю. Нехай…

— Себ, форель згоріла!..

Її переляк так розсмішив Себастьяна, що на осцилографах Професора застрибали сині лінії, які читалися: «Повне щастя».

Професор навіть підстрибнув у своєму кріслі. Відразу ж покликав асистента:

— Готуйте апаратуру. Не пізніше, як завтра… Ну, може, днів через два… Але яка це буде пересадка!

— Модель номер…

— Вісімнадцять.

— Ця модель готова.

— Знаю, — вдоволено проказав Професор. — Перевірте іще раз нашого електронного колегу, його чекає відповідальна робота.

Коли асистент вийшов, Професор по-хлоп’ячому зареготав. Ще б пак! Із дуплистого зуба виготовив президента — хіба ж маленька відповідальність?..

Засобами стимуляції років за два білкову модель Себастьяна можна довести до сорокалітнього віку. А Ірена… Напевне, їй стимуляція не потрібна. Якій жінці захочеться за два роки постаріти на шістнадцять?..

І тут же Професор подзвонив Марлонові: їм негайно треба зустрітися.

Рут мила посуд, підмітала горбату підлогу. Повстанці чистили зброю, клацали затворами і знов ставили свої карабіни в дерев’яну піраміду.

— Граємось, як діти, — роздратовано буркнув довгов’язий повстанець. — Ждемо, доки нас накриють.

— Тут не накриють, — заперечив Педро. — Спробуй вийти без мене.

— І вийду!

— Овва!.. Забув, де ми знайшли Рамона? Уже власні черевики гриз. Якби не ми, не бачити б йому світу божого.

— Чого ж зволікати?.. Наші в горах теж ремствують. Як задмуть холодні вітри…

Із кутка обізвався Хосе:

— Зброї мало. Докери з голими руками не вийдуть. І заводські теж. Якби солдати приєдналися… А по казармах арешти пройшли. Хтось видав… Ех, скажу я вам… Таку силу маємо.

Тут, у підземеллі, кожен знав усе про кожного. Дещо знали й про Едмундо, але не йняли віри. Своїм вважали тільки через те, що його підтримували Хосе та Педро. Чутки про якусь небесну силу поволі вщухли. Тепер уже глузували з тих, що вірили в цю легенду. Покладалися тільки на себе та на свою зброю.

— Тобі, Хосе, нянькою бути. Любиш казкою вухо тішити, — сказав довгов’язий.

— Це не казка! — гаряче вступився за товариша Педро. — Спитайте в неї.

Всі обернулись до Рут. Вона знітилась, іще завзятіше зашкребла віником. Трохи розгнівалась на Педро, але його словам ніхто не надав значення. Це її заспокоїло.

— Рут, а де ж це твій помічник? — підозріло запитав Хосе. — Все сама та сама.

А справді, де ж це Густаво? Він поніс помиї до підземного струмка, що дзюркотів у сусідньому коридорі, і чомусь не повернувся. В серце Рут закралась невиразна тривога.

— З мотористом забалакався, — спроквола кинув Педро.

Але Рут не могла заспокоїтись. Похапцем догребла сміття, зібрала його совком і пірнула в темряву, яка вже стала для неї звичною. Попрямувала на дзюркотіння підземного струмка. Незабаром наштовхнулася на порожнє відро, що зненацька брязнуло під ногами. Ледве не впала. Відро покотилося, загуркотіло. Рут здригнулася всім тілом, тихенько зойкнула. Це те ж саме відро, з яким вийшов Густаво. Може, він десь тут?

— Густа-а-во! Густа-а-во!..

Ніхто не відповів. Власний голос видався їй чужим, неприродним. Забувши про все на світі, побігла туди, де лежало тіло Едмундо. Він мав незабаром повернутись. У першій зустрічі з дідусем Едмундо, мабуть, щось хибно зрозумів. Тепер це, звичайно, з’ясується. Можливо, ота Ірена просто доглядає старого. Він уже слабенький.

На кам’яних виступах грає жовтаве світло. Це їхня «кімната». Рут вбігла в неї, метнулась до ліжка і скрикнула. Ліжко було порожнє!

Але ж стривай, Рут. Не слід поспішати. Може, Едмундо повернувся і кудись вийшов? Може, він також тебе розшукує?..

Передусім вибігла на терасу. Едмундо любив по ній прогулюватись. Ні, на терасі його не було. Не було ні в штабі, ні біля моториста. Ще раз оглянула «кімнату». Помітила розтоптаний недокурок. А вона ж тут нещодавно підмітала! Значить, хтось був. Згадала про рацію. Рут ховала її в ніші під ліжком. Хутко, мов кицька за мишею, шмигнула під ліжко і тієї ж миті вислизнула звідти з рацією в руках. На душі трохи полегшало. Принаймні вона зможе розмовляти з Едмундо. Бігала по темних коридорах, кликала його хвилями рації. Але рація також мовчала.

Сумніву не лишилось: Едмундо ще не повернувся, а його тіло було викрадене.

Впала на зім’яту постіль і, відчуваючи власне безсилля, гірко заплакала. Сталося найстрашніше. Ніколи більше її руки не відчують тепла його рук. Назавжди Едмундо лишиться для неї по той бік живого світу. Променеве поле без тіла. Реальність для фізичних приладів, але не для ока, не для пальців.

А може, іще не все втрачено? Мерщій до Хосе, до Педро!..

Вони спершу їй не повірили. А коли переконалися, що Рут каже правду, підняли всіх на ноги. Це ж зовсім не жарт: Густаво пішов до поліції. Десь у його мозку закарбувались оті п’ятдесят тисяч песет, яні Марлон обіцяв за Едмундо. І він вирішив їх отримати ціною зради.

Тим часом Густаво з тілом Едмундо на плечах прокрадався темними коридорами до виходу із катакомб. Він розвідав цей шлях раніше. На поворотах робив позначки крейдою. Тут багато різних знаків. Хто зрозуміє, що це його позначки? Вихід обрав такий, біля якого не було варти.

Густаво був певен, що він своїм товаришам не чинить жодного зла. В поліції нічого не дізнаються про катакомби. Едмундо він знайшов біля моря, під човном. Там часто ночують всякі волоцюги. Це добре, що Едмундо спить. Прокинеться вже в поліції!

Густаво чув про летаргічний сон. Деякі люди сплять роками. Він був переконаний, що Едмундо також впадав у летаргію. Нехай спить якомога довше! Аби за нього сплатили те, що належить. В оголошенні не сказано, що сонний Едмундо не потрібен Генералові. Хай там кличуть лікарів — то вже їхня справа…

Наївний Густаво не знав, що такий Едмундо — тобто його білкова оболонка — цікавив Марлона не більше, ніж порожній кисет. Марлон мріяв одержати того Едмундо, з яким можна вступити в переговори.

Отож Густаво через своє незнання ніс на плечах такий тягар, який нічого доброго йому не обіцяв. Та, загіпнотизований великою сумою, він забув навіть обміркувати, що ж буде далі. Нехай так: він отримав гроші. Куди ж він з ними піде? Назад у катакомби? Ні, там його не приймуть. Або приймуть лише для того, щоб негайно розстріляти. Густаво мусить кудись втекти. Але ж куди?..

Він прогнав цю думку, вирішивши, що в нього ще буде час обміркувати власне становище. Головне — вийти, не заблудитись.

О, ці катакомби! Іще в дитинстві Густаво наслухався про них жахливих розповідей. Лихе підземелля проковтнуло не одного легковажного сміливця. Скільки було місця над землею, стільки й під нею. Бо майже всі будинки споруджувались із каміння, яке добували в катакомбах.

Густаво обережно опустив ношу, сів перепочити. За своєю природою він селянин. Мріяв заробити грошей, купити ферму, розводити овець. Густаво розуміється на вівцях. Аби тільки йому заплатили сповна. Яка користь повстанцям від цього лежня? Йому навіть карабіна не видали. А казки, які про нього розповідає Хосе, — то ж для марновірних. Командир теж так гадає.