А серце його стукало: Марсело, Марсело!..

І на мить йому здалося, що це справді була вона. Власне, він і тоді, в далекій юності, не завжди вмів їх розрізнити. І навіть в останній день, коли він мав сказати своє рішення, в душі його ще не заснули вагання. Дружили втрьох, а жити належало удвох. Він мусив вибрати одну із сестер, але яку саме?

Нічим вони не різнилися між собою — ні обличчям, ні голосом, ні манерами. Однаково були виховані, те ж саме читали. Можна було почати розмову з однією, а закінчити з другою. І так воно не раз траплялося. Лише пізніше якась із них, сміючись, признавалася, що вона не та, за яку він її мав. Це було весело. А кінчилися ті жарти гірко, дуже гірко.

І тільки тоді, коли юність потроху почала забуватися, Себастьян переконав себе в тім, що іншого вибору він зробити не міг. Та якби Ірена мешкала десь близько, його життя з Марселою не було б таким дружним. Це розуміли всі — і вони самі, і родичі, й сусіди. Саме тому Ірена й поспішила виїхати в Америку. Вона любила сестру, бажала їй щастя.

— Я вже прожила одне життя, з мене досить, — сумно посміхнувшись, мовила Ірена. — Ти, мабуть, хочеш зустрітися з Марселою. Ходімо до неї.

Вони стояли поруч, Ірена м’яла в пальцях чорну сумочку, а Себастьян механічно підкидав на долоні камінець. Та ось камінець вислизнув із його пальців, Себастьян зробив крок до Ірени, в його очах промайнула тривога:

— Де вона?..

Справді, вони ж були удвох під його вікном. Як він міг про це забути? Але обізвався голос тверезості: ні, це не Марсела. Це тільки двійник Ірени. Їй, мабуть, не все відомо. Вона гадає, що юність повторилась повністю. Навіть Марсела до неї повернулась. Не вистачає лише Себастьяна — він лишився у своїй безпорадній старості.

— Марсели немає, — похмуро сказав Себастьян. — Померла.

Та Ірена ніби не почула його слів.

— Вона лишилася з пастухами. Уранці нас обох сюди привезли. Потім мене покликали до тебе. А Марсела лишилася. Це недалеко. Я запам’ятала дорогу.

— Вона сама назвала себе Марселою?

— Ні, Марсела не розмовляє. І нічого не вміє. Це, мабуть, якась хвороба.

— Марсели немає, Ірено…

Себастьян коротко пояснив, у чому полягає відкриття Професора. Ірена уважно слухала, та, мабуть, це не вкладалося в її мозку. Вона не могла збагнути, що то не Марсела, а вона, Ірена, її недорозвинений двійник. Професор вивіряв, який із двох організмів краще себе покаже. В науці він був ретельною людиною, справу свою робив дбайливо й чесно.

— Значить, нас лишилося тільки двоє? — приречено перепитала вона.

— Так, — зітхнув Себастьян. — Нас тільки двоє. А по суті… По суті ти одна, Ірено. Мене можна не рахувати.

Ірена відійшла на кілька кроків, сховала від нього обличчя. Плечі її здригалися. Ірена плакала. Себастьян наблизився, поклав сухорляву долоню на її чорне волосся. Воно переливалося, несучи на собі одсвіти сонця, що світило крізь хмари. Довкола було тихо, безлюдно. Не лишилося й сліду від прикордонного інциденту. Були тільки гори, та хмари, та сонце. Та ще були вони — двоє людей, яких єднала далека юність. Дві істоти, дві свідомості, що прожили майже ціле життя нарізно. Але те життя для них було немислиме без ранкового світла, що долинало із їхнього минулого. Одна свідомість пройшла через математичні формули, через електронні імпульси й переселилася із старого, склеротичного мозку в організм юної красуні. Друга лишилася там, де вона проіснувала весь свій довгий вік. Але світло, що приходило з минулого, народжувало однакові образи. Вони десь непомітно зливалися, як у стереофільмі зливаються два однакових кадри в один, даючи предметам глибину і обсяг. Ліве і праве око бачать їх не окремо, а в єдиному. Отож Себастьян подумав про те, що вони зараз нагадують ліве і праве око. І тепер так само було неможливо втратити Ірену, як втратити око.

— Тут ніби стріляли, — обернулась до нього Ірена. — Пастухи були дуже стурбовані. Їм здалося, що почалася війна.

— Ні, це ще не війна, — похмуро сказав Себастьян.

А сам дивився на неї, грівся у споминах і обпікався ними.

— Себ, не засуджуй мене. Хіба я винна?..

Більше він не чув її слів. Та ніякі слова й не були потрібні. Знав, що вже ніколи не зможе відірвати рук, які обплітали його шию.

Був їй вдячний за те, що під машкарою, яку накладає старість, вона побачила того Себастьяна, яким він був давно, дуже давно.

І саме в цю хвилину до його мозку постукався променевий голос:

— Тату! Ти чуєш мене? Тату!..

Руки Ірени відчули, як здригнувся Себастьян, як по тілу його перебігли внутрішні поштовхи. Ревниво запитала:

— Тобі неприємно, Себ?.. Я розумію. Ти пригадав Марселу. Ні, ні! Я не ображаюсь. Так мусить бути. Я теж думаю про неї. Але ж у нас може бути нове, зовсім нове життя. — Помітивши, що він її не слухає, розчаровано мовила: — Мабуть, я не маю права це казати.

Він заспокійливо стиснув її руку.

— Ірено, зараз сюди прийде блискавка. Але ти не бійся. Вона нічого лихого не зробить. Це — мій син.

— Що?! — вихопилось із її грудей. — Блискавка?.. Син?..

Ірена була переконана, що Себастьян марить. Та Едмундо вже чув голос батька. Чув те, що він казав Ірені. І поволі поверталося уміння бачити через його мозок. Едмундо дивився на Ірену, йому передавалися думки і почуття, які володіли Себастьяном. В них було багато незрозумілого. Але Едмундо в тих почуттях пізнав дещо таке, що не переживав сам, коли до нього наближалася Рут.

— Тату, — розгублено проказав Едмундо. — Я шукав тебе всюди. А тепер не знаю… Скажи, як тобі допомогти?

— Ніяк, сину…

— Ти арештований?

— І так, і ні.

— Я чув, ти називаєш її Іреною. Дозволь, тату, я накажу Марлонові посадити вас у машину. Нехай везе! Потім ми його покинемо. Йому не слід знати, куди ми підемо… Рут нас чекає. Вона дуже засмучена. А Ірена… Нехай живе з нами. Рут їй дуже сподобається.

— Все це добре, Едмундо. Але я не знаю, чи зможу до вас повернутись.

Якби Едмундо міг бачити обличчя батька, він був би ще більше схвильований. Глибокі борозни краяли його чоло. Щоки нервово пересмикувались, очі глибоко запали і якось погасли. Старий зважився на те, проти чого повставала совість. І це його тяжко карало.

В цій боротьбі думок Едмундо зрозумів лише одне: батька полонила Ірена, він не може повернутися до них через неї.

— Лети, Едмундо, — сумно сказав Себастьян. — Бережи Рут. А до мене навідайся через тиждень.

Може, й не слід було цього робити, бо то був хлоп’ячий вчинок. Але Едмундо стало дуже гірко. От бач, пожив серед земних людей — набрався їхніх звичок. Так чи інак, а Едмундо згорнувся в полум’яну кулю, повільно наблизився до Ірени і з десяток разів обкрутився навколо її голови. Але дивно: Ірена не лише не злякалася — ба, навіть зраділа. Вона посміхалася блискавиці, мов рідній істоті.

— Пробач, Себ, — сказала Ірена. — Я гадала, ти мариш. Невже я справді на тому світі?..

Рут сиділа на гірській терасі. Вона не бачила сонця, але по довгих тінях, які залягли на морському узбережжі, можна було судити, що день згасав. Перед її очима коливався бірюзовий простір моря, а внизу, дуже глибоко, бігли іграшкові авто. Деякі з них уже зблискували червоними вогниками. На узбережжі день кінчався раніше, ніж у відкритому морі. Його ковтали прямовисні скелі, шо губилися десь у хмарах.

Рут було дуже сумно. Спершу вона вибігала на терасу через кожні півгодини. А десь по обіді, коли мешканці підземелля вже не вимагали її турбот, вимостила собі лавочку із каміння й більше не поверталася в катакомби. Часом їй здавалося, що за гострою гранню скелі зблиснули одсвіти полум’яної кулі. Але то був косий промінь сонця, що ховалося за вершини гір.

Якось відразу їй стало незатишно в цьому світі. Кому вона, власне, потрібна? Тітка Мірта ніби й любить її. Але, мабуть, не більше, ніж любить кицьку. Ось дідусь Себастьян — той таки справді любить! Але де він зараз? Чи розшукає його Едмундо? А що, коли дідусь помре? Візьме та й помре. Як вона тоді житиме?..