— Знаєш, коли я збагнув, що то за куля на башті?.. Одразу ж після того, як ми з тобою посварилися. Пригадуєш? — Прокіп спинився, щоб побачити вираз її обличчя. Гелені, мабуть, було неприємно, що він згадав про сварку. Відзначивши це не без втіхи, хлопець продовжував: — Мені в ту ніч не спалося. Вийшов з кімнати й почав ходити довкола башти. Саме тоді я й спостеріг, що поверхня кулі дірчаста, на ній безліч вічок. Кожне вічко кидає жмутик променів. Таких жмутиків тисячі, це вони й створюють ілюзію зоряної ночі.

— Чому ж я ніколи цього не помічала? Я виросла в цьому дворі.

— А ти виходила з дому вночі?

— Батько не дозволяв, але я все одно виходила. Люблю помріяти в самотності. Але ні разу такого не бачила.

Хлопець замислився. Його обличчя, освітлене місяцем, було схоже на бронзову скульптуру, що раптом ожила й почала рухатися.

— Я потім теж ніколи такого не бачив… Не знаю, як це пояснити. Але для мене вистачило й одного разу.

Гелена рвучко затиснула йому рота долонею. Над ними зненацька повисло щось схоже на звичайне крісло, в якому бовваніла постать людини в уніформі. Дівчина потягнула Прокопа на стежку, що в’юнилася поміж високою кукурудзою.

— Хто ви? Назвіть свої числа, — гукнув наглядач ламаною китайською мовою. Мабуть, тут удень працювали китайці. — Чому не спустилися додому?

Не подавши голосу, молоді люди стрибнули в люк, який виразно чорнів серед кукурудзи, і притьмом побігли напівтемним тунелем. Саме цим шляхом ті, хто працює в полі, повертаються до своїх конур у катакомбах.

За спинами втікачів час від часу спалахували ліхтарики, було чутно непристойну лайку. Бігти в тунелі, коли ти майже невагомий, — це справжня мука. Але не менших мук зазнавали й костоломи.

Відірватися від наглядачів у лабіринтах тунелів не вдавалося. Молоді люди вислизнули на поверхню біля подвір’я ферми. Прокіп уповільнив ходу, не наважуючись разом з Геленою увійти в будинок-башту, де віце-президент з донькою мали не вельми вигідне мешкання. Та Гелена рішуче потягла його за собою. Вона знала: наглядачі мають право обшукати двір ферми, але ж ніхто з них не наважиться непокоїти віце-президента.

Біля ліфта вони спинилися. Тут їм належало попрощатися. Хоча батько вже заждався Гелени, проте дівчина не квапилась — вона роздумувала, як бути далі. Прокіп це зрозумів.

— За мене не турбуйся. Я не пропаду, — сказав він, вдаючи, що ця ситуація його втішає.

— Тобі виходити не можна. Вони помітили, що ти заглушив сережку. Від тебе немає сигналів. Уже цього досить, щоб тебе арештувати. — Вона кинула погляд на його комбінезон, де у кишені була загорнута в носовик сережка. — Зачекай мене трохи, я побалакаю з батьком.

Дівчина помахала рукою з глибини ліфта й зникла за його металевими дверима.

Прокіп думав про своє. Далеко не все, що він переживав, було йому зрозуміле. Дечого просто не знав. Протягом двох років хлопець працював у катакомбах механіком водневих двигунів внутрішнього згоряння. Згодом його перевели на потужну систему електролізу, яка продукувала водень і кисень. Обидва ці елементи в системі енергообміну з екологічного боку бездоганні. Електричну енергію отримували з термоядерної електростанції, яку скорочено називали термоядом. Запасів водню в колонії поки що було вдосталь, та коли траплялися на шляху водневі згущення, їх виловлювали доволі масивними агрегатами, змонтованими на поверхні астероїда. Отже ні з боку харчового (завдяки фермі), ні з боку енергетичного криза населенню колонії не загрожувала.

Якось Прокопа викликали в управу до Герда й повідомили, що йому належить з’явитися до віце-президента. Пан Мірек почав з того, що похвалив обидві його мови, якими він цілком вільно володів, — польську й українську. Колись, у далеку давнину, їхні народи ворогували. Відтак зрозуміли, що в світі немає рідніших народів, — і навчилися дружити. Це було там, на далекій Землі — такій далекій, що навіть зорю, довкола якої вона кружляє, не відразу відшукаєш серед інших зірок.

Лятошинський пояснив, що належало робити Прокопові. Передовсім він мусив дбати про фермерську техніку. Вся вона діяла на водневих двигунах — отже чогось нового тут для Прокопа не існувало. Машини були незграбні через свою вимушену масивність. Колеса великі, гострі шипи глибоко вгрузали в грунт — лише така комбінація (масивність плюс шипи) за умов незначної вагомості забезпечувала певну потужність.

Прокопові дали кімнату на фермі, поруч будинку-башти, але спав він здебільшого на сіні під відкритим небом.

Згодом хлопець почав помічати золотоволосу кралю, що інколи вибігала на подвір’я. Вона, звичайно, також його помітила, але не було приводу познайомитись. Привід знайшовся якось вранці, коли Прокіп умивався під краном — у нього не виявилося рушника. Задерши голову до неба й піднявши руки з розчепіреними пальцями, він деякий час стояв непорушно, щоб висохнути.

Дівчина, співчутливо посміхаючись, підійшла до нього й запитала:

— У вас що — витертися нічим?

— Нічим. Я ще не переніс речей з дому.

Вона побігла в будинок і повернулася з рушником. Так почалося їхнє знайомство.

Академік Лятошинський ставив генетичні досліди на рослинах. Часом йому була потрібна допомога — і тоді він звертався до Прокопа. Хлопець мимоволі почав помічати: Лятошинського гнітять якісь гризоти.

А йшлося, власне, ось про що. Степан Макаров, Президент Космічної Академії Наук, що п’ятсот років тому покинув Землю, був прихильником елітарного погляду на суспільство. Стосовно переважної більшості колоністів він обстоював систему обмежених знань. Особливо крізь густе сито належало проціджувати все, що стосувалося покинутої Землі. Повноцінними людьми він вважав тільки тих колоністів, яких нагороджував безсмертям, всі інші лишалися для нього експериментальним генофондом. Колись він використає цей матеріал, аби залюднити планету, до якої вони летіли.

Але те поки що вельми віддалена мета — галактична дорога відбере ще близько п’ятисот років. Спробуй прожити цілу вічність лише самою наукою, без милих серцю розваг! Отож Макаров і прагнув зробити своє безсмертя не лише не обтяжливим, а й доволі приємним. Притому проблеми моралі його не вельми турбували.

Саме ці риси характеру Президента з багатьох причин породжували дисгармонію в житті Мірека Лятошинського. І, мабуть, найголовніша причина ось яка: він дуже непокоївся за дочку.

Нарешті двері ліфта відсунулись. Гелена втягнула в нього Прокопа, що був знічений і розгублений.

— Тато наказав негайно тебе привести. Ночуватимеш у нас.

Будинок-башта мав з десяток поверхів, на кожному з яких містилося по дві-три кімнати, не більше. Тут були біохімічні й генетичні лабораторії, бібліотека, невеликий спортивний зал тощо. Мешкання віце-президента займало три поверхи. Один належав Гелені, другий — батькові, на третьому містилися їдальня й кухня. Сходи надто вузенькі, частіше користувалися ліфтом. Це було обтяжливо.

Гелена зупинила ліфт біля їдальні. Прокіп усе ще почувався знічено — його ведуть до людини, над якою не владні старіння і смерть.

Мабуть, пан Мірек розумів психічний стан хлопця, бо зустрів його у дверях і, тримаючи за лікоть, провів до фотеля.[2] Сам сів у фотель навпроти гостя.

Пан Мірек з вигляду мав близько сорока років, хоч прожив повних триста. Невелика лисина робила його лоб більшим, ніж він був насправді. Ретельно виголене підборіддя розділене надвоє ямкою, прямий ніс надавали обличчю мужньої вроди. Гелена була схожа на батька, але ця схожість була виражена по-жіночому. Ніс у неї також прямий, профіль класичний, волосся біляве…

— Ах ви, шибайголови, — вдавано лаявся пан Мірек. — А якби вас на тому боці костоломи застали? Президент такого нікому не дарує… Між іншим, про той випадок, коли ти побачив проекційний механізм без кожуха. Мені Гелена розповіла… Таке може трапитися раз на століття, не частіше. І тобі, бач, поталанило. Я наказав той кожух почистити. А що на фермі живе невтаємничена людина — обслуга забула.