І-і-і, Боже… Кажу тобі, що все стрімголов пішло, але що то нарікати. Самі люди винні, бо позволили таке робити.

Так що «грушки» нема, то й не нагадуйте. Тепер і так люди з розуму посходили.

Але шкода, що нема «грушки». Неньо мій як умирав, то ще люди приходили на «грушку». Висіли одно на одному, тішилися, вівкали попід стіни. А тепер якийсь такий час ніякий настав, що не втіхи, ані плачу такого, як треба. Усе якесь ніяке.

А будете людей столувати, то давайте пісної їди й усякої. Бо навіть як днина буде не пісна, то все одно хтось буде такий, що їсть пісно. Може, день який за кого тримає, може зарікся від чогось. А як їди пісної не буде — піде людина з похорону голодна. А то недобре — йти з похорону з порожнім жолудком.

Як буде осінь — яблук давайте і грушок до калачиків і горняток. Кождому горнятко, калачик і свічечку, іще грушку або яблучко, як буде врожай. Про ті яблука ніхто не збідніє, дід сад такий лишив, що мой-й-й, а люди будуть їсти ябко з Юстининого саду.

До вінків — рушники не забудьте пришпилити. Кладіть оці, що ми з тобою перебрали та пересушили. Бо я знаю: Тонця може поміняти на дорожчі. Вона вже хотіла накупити, та я не дала. А я колись купила по вісімдесять копійок — та й буде добре.

Не виходіть із віри з тими китайськими рушниками та турецькими хустками. Людям і так тепер сутужно, ні, щоби потому ще обговорювали, що фамілія гонорилася на похороні. Смерть — то не показ і не весілля. Лише на весіллі люди одне перед одним гоноряться. А смерть — не гонор. То лише друге життя. І перейти в нього треба без гонору, але й не так, щоби на збитки. Смерть сердити не можна.

А як умру в теплу годину, то холодець не будете варити, бо стануть драглі. Хто ті драглі буде їсти? Лише переведете працю. А оселедцю й завиванців з горіхами й повидлом давайте також багато. Оселедець тепер дорогий, то не кожний купить, а на похороні таки попробує за Юстинину душу. І щоби хреню накопали та цвіклі зробили. Домашні цвіклі — то таки домашні. А хреню накопаєте в городі під Іванцевим. Там хреню більше, як барабуль, родить.

А кухарку візьмете Наталку. Люди її люблять і їду її люблять. Хліб на пекарні не заказуйте. Спечіть самі. Оксана наша причинить тісто, й хліб дайте свіжий. І кави дасте ячмінної. Ми з дідиком колись-то варили тої кави та й з хлібом їли. А хто йшов із вулиці та й був голодний, також кави давали. Щось тепер таку вже не приносять мої з магазину.

А то кава добра. І від черева добра. Абись від мене знала. З'їж ложку-дві сухої ячмінної кави, як ідеш у дорогу, й навіки тебе черево не знайде в дорозі. Безпечна собі будеш, а хоч би що й не дуже добре з'їла. Бо то тепер порошки якісь та порошки, а порошки — отрава велика й гроші великі. Але хто хоче бабу стару слухати?

…І столуйте людей до цвинтаря. Поки сюда-туда щось робиться, то ви людей столуйте. Бо потому можете забути, можете з цвинтаря не всіх закликати, не кождий може прийти, бо одному уже пора до господарки, другому корову доїти. А похорон може затягнутися. Так що столуйте до служби. Щоби люди не йшли голодні. Бо поки в церкві служба, поки то-се, будуть сердиті та й підуть по хатах.

А як будуть столуватися, а ви отут перед хати, але ні, ліпше у саду столи покладіть, то ви, домашні, не говоріть багато. Не бігайте одно перед одного, то вам, кажу, не весілля — то комашня, то поминки. Най одна носить тарелі. Друга забирає.

Але не приказуйте коло стола, як коло вмерлого. Не всім людям смутно буде, як вам. То нащо на людей смуток нагонити? Ще скажуть, що їди вам було шкода, то й голосили коло столів, аби люди менше їли.

І, Боже борони, вас виделки класти на стіл! Кладіть самі ложки. Ложок у нас є багато, від Віталікового весілля лишилося отам у ящику на хаті десь коло трьох соток. А виделки — Боже борони, не давайте, аби мене чорти в пеклі не носили на вилах!

І не давайте людям пити. Отако компоту покладіть, та води солодкої, або таки з керниці води, а пити горівки не давайте. Бо то розум людський слабкий. Вип'є стакан-другий — та ще співати надумає або жартувати з чужими молодицями.

У Павла Процика не билися на похороні?! Ще тіло не винесли з хати, а два люде понапивалися за столом у саду, приревнувалися — та й маєш тобі свіжу гризоту. Міліція приїхала. Дохторі.

Боже борони вас такого! При горілці люди виходять з віри — й нічого доброго нема при горілці. Де то колись таке було, щоби на комашні пити давали? То все теперішня мода. Один перед другим гонориться — а виходить сором. Ну, то ще десь пиво дають, то нічого, давали у когось-то вина білого. То ще може бути.

Але мені, кажу тобі твердо, ніякого пиття людям не треба давати. Мене вже не осудять. А послідню волю мою — увольте.

І за столи кладіть усіх і не перебирайте, хто коло кого має сісти. То не весілля й не хрестини. Лише на весілля кладуть батьків і маток ближче до молодих. Чи бідний, чи багатий, най сідають один коло одного. Бідний іде селом, ніхто не плює йому вслід, багатий іде — ніхто не скидає капелюха. Так що кладіть усіх разом і най столуються за Юстинину душу й най Бог прийме перед Юстининої душі.

А як будете пити й говорити посороми, щоби люди очі додолу опускали з устиду, то бігме, встану з труни й буде вам устидно! Так і скажеш від мене, як вони голову стеряють із тим питтям.

А вже як будуть тіло виносити з хати, то не голосіть так, як би всі вмерли. І не дайте Васюті зомліти. У неї слабе серце. Може стати лихо.

Бо, бігме, встану, з цеї хатки, як не зуважите мою волю! Прошу тебе, дочко, аби не голосили, бо всіх вас проплачу… Проплачу й з того світа.

І коло ями близько не стійте. Бо то в горю можна упасти. Одна колись упала, не буду казати котра, най Бог дасть їй здоров'ячка… то люди забули, що на похорон прийшли, як падала та й заголилася, такі посороми були, що але де тобі буде.

Коло тіла ні за що не сваріться. Бо то таке… Котрась забуде, де що поклала, а друга влютиться, та й маєш готову сварку. А коло тіла сваритися не можна. Підіть у комору й по мирові переговоріться собі та й зробіть так, як треба. А якби комусь лихо стало, то не чекайте, поки Анничка з больниці прийде, каплі від серця — коло паспорта. Маруся знає, де. Дайте каплі, дайте води — та й попустить. За бабою ніхто не вмре з плачу.

Я то вже казала, але тобі ще раз скажу: труну щоби несли онуки. Дмитрика не треба, бо він має радикуліт і не годен буде бабу турлюнькати до цвинтаря. А хрест най несе сусід Іван. Добрий, сарака, сусід. Молодий, а добрий, як кавалок хліба.

І дивіться, не забудьте мене поховати коло моїх діточок. Але дивіться, аби не зачепити старих домовин. Най Іван-гробар копає поволеньки, він один добре знає, де вся фамілія похована. Отак коло грушки й коло мого дідика ще бабка поміститься, а потому вже треба буде друге місце на фамілію шукати.

Так умирають люди, скажу тобі, що місця на цвинтарі мало. І не будеш битися за місце на цвинтарі. Доста, що за місця на хати б'ються. Уже, дивися, в селі й доброго місця на хати нема, так люди вибудувалися! Все якась мочара, або яке каміння. А за добре місце — ціла біда межи людьми пішла. Всі хочуть будуватися, мають за що, та дивися, скоро не буде де. Повиїхають до міста — та й уже, самі старі діди лишаться.

Але й за дідів тепер тяжко. Не жиють довго наші діди. Вже вдовиць подивися скільки лише коло нас зробилося за цей рік. Високосний — він і є високосний. І Маруська лишилася сама, й Одокія, й Штефа.

А я колись-то казала Марусьці: «Йой, не зав'язуйте хату у високосний рік!» Ну, добре, зав'язали — то вже. Але не сідайте в хату у високосний рік. Ні, не послухали, бо син з армії приходить, дівку має, буде женитися.

Син оженився, в місто звіявся, а тата до двох років не стало. Так що не нажився в новій хаті. А Маруська тепер сама в кухні надворі доживає. А хата стоїть — й нікому вже не треба хати. Хіба яких квартирантів Маруська возьме на свою голову, бо то здуріти можна на голову від самотності.

А Штефа? Не то саме? То саме! У високосний рік віддавалася, та ще в маю, най Бог боронить! А відговорювали — ніхто не слухав. А то, дивися, так збіглося: високосний рік та ще май місяць. А хто жениться чи віддається у маю — той мається все життя. Дивися, що було зі Штефою. Віддалася за якогось хлопця з долу. Забрав її до себе. Потому — надумали будуватися тут, зав'язали хату. Потому — лишили фундамент, пішли десь туда на діл. Хотіли купити готову хату. Щось там не так вийшло, вернулися сюда. І так вони, сироти, маялися уже тому буде сьомий рік. А на восьмий — умер Штефин Славко. Ліг спати — та й умер. Нічого його не боліло, а спокійнився тихонько, як і не було. Ні дітей не нажили, ні хату не добудували, ні багатства їй не лишив, та й Штефа слаба по-женському. Ото, кажу тобі, віддаватися в високосний рік та ще в маю — нема гіршої гризоти… Але це вже друге.