Моя дитинко,
Моє золоте срібельце!
Тобі тісно у мене під серцем?
Не бий так ніжкою, моє любе…
Ось я кладу руку
На твоє скручене вдвоє тілечко —
І вже мені легше,
І вже мені вільніше
У цьому коров'ячому вагоні,
Де замість худоби — люди,
Арештовані вітром і снігом,
Протокольовані снігом і вітром.
І смородом…
Смородом…
Смородом…
Багато людей, дитинко, —
Всі шістнадцять хат із нашого хутора.
Лишили паралізовану Одокію
І німого Михайла.
Михайло стратився на горищі на стайні.
І — Господи! — хто його звідти зніме?
І — Господи! — хто його поховає?
Кинуть хіба що в прірву
І підпалять ломаччя…
Як вернешся колись,
Моє мальоване дитятко,
Клади свічечку коло кожної пропасті,
Коло кожної вершіді, —
Не одна там душа загублена,
Не одна там душа заблудла…
А паралізована баба Одокія
Тепер все одно не сама:
До неї під вікна приходять вовки
І світять очима
Замість каганця під стелею.
Город розривають дикі свині.
В царинці пощипують сіно олені.
А навесні зазеленіє кучера,
на ній зацвіте горобина.
Душа баби Одокії
Переселиться в трембіту —
І дотрембітається до нас.
Може, тоді ми не будемо
У коров'ячому вагоні.
Ти будеш тупати низями.
Твоя мама чекатиме тата.
Тато встане з-під бука.
Сонце висушить наші сльози.
І тоді душа баби Одокії
Обізветься до нас сопілкою…
Моє голуб'ятко,
Не бий так ніжками маму…
Мама третю добу не їла…
Мама хоче заснути
І прокинутися трембітою…
Щоб ти ніколи не грало веселої,
Моє серденько,
Ні трембітою, ні сопілкою.
Бо не знає ніхто
У кому
Озветься його душа…
…ша…
