Розтоки. 1988 Донині є: і Кінашка, і Бозна, Мов кладовища — кропиви, хрести. І півсела світами. Хтозна? Бог зна! Хто чорно так цей край колись хрестив, Що й півземлі — у незагойних ранах, Що й цвіт цвіте — голівочками ниць?! І ходить десь отам по магаданах Твоя душа із запахом ялиць. Голосить неприкаяно, ридає, Із туги, як за мамою, рує, {{ Русти (діал.) — рикати. }} І стратитися — дерева немає Букового, й смерічки не стає. І десь в Караганді чи на уралах, Чи бозна-де і у яких світах Розтоцькі Джуряки, Калинині, Матіоси Не ви-вми-ра-ли!!! Бо ще живуть. На Кінашці. В хрестах. Реквієм Боже мій! Єдиний і жаданий! В благодатну для душі пору Не здирай, прошу тебе, із мене Шкіру, Наче з дерева кору. Як же я в такім житті затерплім Перетерплю наготу і страх?! …Нахились за ягодою теплою — Я розтану є тебе на губах… Могили лісових велетів 1 Забутий могильний горбик З калиновим пожарищем. Тут сумно ночами чорними Язичницький вітер свище. Дерева згортаються з місця — Бредуть ледве чутним строєм. І падає з неба місяць — Неначе виходить з бою. З очниць лісового брата Трави проростають крила. Розпалась за ребер ґратами Сталь, що всеньких їх погубила. Край мордований, Шрамами вкритий, І розп'ятий… розіп'ятий… клятий… О, як дзвінко звучать копита! О, як глухо гуде розплата!.. 2 На могилах, що вітри мордують, Зріють краплі лютого пиття. До вітчизни притиснись. Ти чуєш, Як її, великої, — мало для життя?! Тут немає скромної каплиці. Жаль глухий волає в небеса. Крапля світиться під гілкою чорниці — Мов горить невитерта сльоза У очах землі. Бо кості їхні — Чаші поминального вина. Подивись: у смерті в чорних кігтях Вічностей убитих імена… «Головосіки — голову відсікти…» «Я не вірю в повернення війська…» (І. Малкович) Головосіки — Голову відсікти В пропасниці, В пропасниці Злодійській. І сподіватись На визвольну Місію Не зайшлого — свого — Із лісу — Війська. Головосіки. Голову відсікти. І плакати з жалю, А чи розсістись! Але дрижить у відчаї рука, І серце обливає тихо млістю, Що все одно гуртується десь військо. …хіба у віршах Герасим'юка… «…і гнуться не плечі — горби верблюжі» * * * …і гнуться не плечі — горби верблюжі. І падає в пропасть безкровна рука. Я хочу напитися голосу дуже. Чи вісім рядочків Герасим'юка. Чи вмерти, як вояк, в отім потоці, Де честі й безчестю страшний кордон. Де не ночував ні в одному оці Ні сон, ані плач. Ані плач, Ні сон. «…бо день якийсь такий…» * * * …бо день якийсь такий, Що всім би все прощала, І за здоров'я всіх Палила би сто свіч. За тих, кого люблю, І тих, що проклинала… Бо день якийсь такий… Бо день такий — мов ніч. Життя якесь таке, Що ми воює всі торговці, Життя якесь таке — Лише порізи. Шви. Та я палю свічки В малесенькій церковці І думаю про тих, Що є і відійшли. О, ноша нелегка Вгинає наші плечі, Кладе печать жалю На лиця і на дні. І я палю свічки В церковці на Горечі, І думаю, що хтось Запалить по мені. Однак, які легкі Моїх набутків клунки! Та все мені проща Христа прозорий лик. І думає, мабуть, Про це стара румунка, Що тихо поправля На образі рушник. |