Дмитро на те промовчав.
Промовчав він і вдома, й удень, і ввечері, й кілька днів по пригоді, гейби й не було Татаринової п'яної нісенітниці в його житті ніколи.
— Закриєш на ніч кури й даш їсти псові, бо я вже пішла, — цмокнула Оксана Дмитра між щокою й вухом і взялася за хатню ручку. — Я вже пішла? — навіщось перепитала, дещо знічена його відсутнім поглядом.
— Добре, — байдуже відповів Дмитро, тримаючи в руці електричну бритву.
…Голився Дмитро ретельно й довго.
Ще довше розчісував поріділе волосся, то пригладжуючи, то скуйовджуючи його, то роблячи проділ, то чілку, не втрачаючи, однак, при цьому терпіння й спокою. Потім довго вдивлявсь у дзеркало, підправляючи брови й пощипуючи підборіддя.
Під вікном сільської амбулаторії Дмитро став далеко за північ, коли погамувалися навіть пси по дворах і жаби по калабанях.
Оксана, схилена над столом, щось записувала в журнал. Писала вона швидко й недовго.
Потім сортувала пляшечки й коробки з ліками в скляній шафі, потім лічила голки для одноразових шприців, далі кілька разів позіхнула, притягуючи ближче до софи телефон, акуратно поскладала шпильки на стільчик, стріпнувши густим волоссям, що посипалося, мов сміх, по плечах.
Дмитрові навіть здалося, що він почув його запах — легкий і невагомий запах нічної матіоли під вікнами…
Світло погасло — а він ще довго стояв під стіною, уявляючи, як скидає Оксана сестринський халат і вбирається у рожеву нічну сорочку, подаровану ним на день медика…
Дмитро повернувся додому й тихенько — на самих лише пальцях — зайшов у кімнату, де спали діти, лишивши відчиненими двері з коридору, звідки било яскраве світло.
П'ятирічна Олечка, його голуб'ятко й пестунка Олюня, притискувала плюшевого котика й усміхалася своєму пізньому, якомусь радісному сну. Дмитро поправив легке укривало на ній і поцілував у чорну голівку.
Старша — Таня — спала на правому боці із задертою до пупа сорочечкою й прикладеною під щоку долонею.
Дмитро довго дивився на її гострі підліткові коліна, потім на подряпані литки, на вузькі біленькі трусики, вже пробиті першими жорсткими волосками. Його очі спинилися на дрібних дичках ще несформованих Таниних грудей, по центру між якими темніла велика — точнісінько така, як у Оксани — родимка.
Але найдовше дивився Дмитро на доньчине обличчя. Губи в Тані були припухлі й широкі. Дмитрова мама казала, що дитина в них добра, бо має великі губи. Ось коли б знайшлася для неї згодом котрась людська дитина з такими ж губами — у хаті добру не перевестися й сварки не знати.
На що Таня смішно й незлобливо огризалася:
— Буду шукати собі чоловіка абиякого, аби лиш із м'ясистими губами.
Таня мала Оксанині губи й Оксанин меткий язик. Усе решта було Дмитрове. Так казала Дмитрова мама, так казали в селі, так бачив і сам Дмитро — доти, поки Петро Татарин не перестрів їх на передранішній вулиці.
І ось стоїть він на колінах, немов перед іконою, перед своєю дитиною, й вишукує в ній чужинські риси, й кривавить душу страшними чорними здогадками, й лютиться чорною, недоброю люттю на невинне дитятко, що тримає рожеву долоньку під щокою — й найфантастичнішим сном своїм не може приснити, що зробилося в татовій душі…
Але хіба це не його вилиці, що роблять лице строгим, майже трикутним, різко звужуючись перед бородою?
Чи не його вузький і довгий ніс із помітним горбиком та дрібним ластовинням?
Що він хоче, вкляклий, коли й глибокі пасльонові очі — теж його?
І широкі долоні з довгими пальцями, й приплюснуті, наче врослі в голову, акуратненькі вушка…
Це все його, його тата і його діда. І…
«І» було не Дмитровим.
«І» було нічийним.
Ні Оксанина, ні Дмитрова родина не мали світлого волосся.
Усі Проданюки й Продани могли змагатися з циганами за кольором волосся, лише одна Таня носила густу пшеничну косу, правда, з Оксаниним запахом, лише з нічиєю барвою.
Дмитро про те чомусь ніколи не думав і не подумав би, коли б не п'яний Татарин. Але в п'яного на язиці…
Та ні, він таки б не додумався сам до такого, бо дотепер дивився на доньку, як на себе в дзеркало. Дмитро не такий дурний, щоб не знати, що в тих невидимих генах порушуються технології й закони.
Ба, зрештою, хто, коли й за ким ходив, що може сказати достеменно, чи колись котрась його прабабця не обійняла дужче, ніж свого, котрогось чужого — білішого — чоловіка?
Чи колись чужий, біліший за його прадіда, чоловік не згріб Дмитрову прабабку в свої руки десь у солодких малинах чи в оборозі з сіном? У їхньому краї стільки воєн перейшло, стільки люду… життя всяке, а люди — слабкі. Все могло бути.
Але отут, навколішки перед доньчиним диваном, зачув Дмитро вперше, як заворушилася в грудях холодна гадина неприязні до світлого Таниного волосся.
Так-так, не до самої Тані, а лише до її волосся.
І відтоді начебто щось стало з чоловіком…
Дмитро приходив із роботи, сідав на хатні цементовані сходи й дивився, як у дворі граються його діти. Він міг сидіти годинами, не реагуючи на Оксанину безконечну балачку, то в кухні, то в стайні, то біля криниці. Він мовчав. Його начебто занімило.
Він мовчав і тоді, коли Оксана бідкалася, чи не заслаб чоловік, і спроваджувала його до лікаря.
Він мовчав за сніданком, обідом і вечерею.
Одне лиш було незмінним: Дмитро теменно, так, ніби щойно повернувся з фронту, дивився на дочок — і слухав, як холодна гадина знову заповнює всі його груди.
Дмитро купив три біленькі хустини й змусив усю домашню челядь — навіть свою пестунку Олюню — в найлютішу липневу спеку, й у дощ, і в холод ходити лиш із покритою головою й підібраним під білі краї волоссям, не бажаючи, мовляв, виловлювати по борщах і салатах чорні пасма їхніх кіс.
Він приходив із роботи, сідав на сходи й дивився, як бігають подвір'ям дві його однаковісінькі дівчинки в білих-біленьких хусточках, але він тепер уже знав, що в одної — не його волосся й сама вона, може, й не від нього.
Коли Оксана йшла на нічне чергування, Дмитро ретельно зашторював вікна, сідав перед трильяжем, брав Танині фотографії й дивився то на себе, то на них. Було добре, поки рука не доходила до кольорових, де біло звивалася густа й грубезна Танина коса й ворушила розрослу в грудях гадюку.
Дмитро зачастив до мами. Він подовгу нишпорив на горищі в старих-старезних фотографіях Проданюкової родини, сам не знаючи, навіщо.
Він прикладав до дідового портрета Танину фотографію — й на Дмитра дивилися дві пари однакових очей, однакових носів і вилиць. Та навіть зі старих-старезних, поблідлих і вигорілих карток Дмитра кусали чорні патли його дідів і прадідів і сміялося пшеничним сміхом волосся його старшої дитини.
Тоді Дмитро тихцем і цілком безуспішно перебрав сімейний фотоархів своїх тещі й тестя.
Далі він почав стежити за Оксаною. Вона в район по босоніжки — й він у район, по сірники. Вона в амбулаторію на чергування — й він під амбулаторні стіни.
Дмитро став прикрий, сварливий і дратівливий. Він згадував, що Оксана народила Таню за два чи три тижні наперед до очікуваних пологів, точніше, їй зробили кесаревий розтин, бо казали, що є загроза дитині, та й час уже підійшов.
Чому ж тоді він знав від Оксани, що час мав надійти через два тижні?
І знову гадина ворушила холодною шкірою в гарячій Дмитровій пазусі. Однак тут-таки він опам'ятовувався: Оксана завагітніла після їхнього тритижневого перебування на морі.
Дмитро втратив сон, охоту до роботи. Він усе частіше дурно-пусто покрикував злим голосом на Таню, на що дитина заливалася слізьми, забиваючись у кущі бузку чи винограду.
На Дмитрові горіла шкіра й мозок, йому мутився розум, коли він думав, як усе село обертається й шепчеться вслід, коли він іде на роботу до колгоспної комори. Правда, шепталися, певно, крадьма, бо він так ні разу не почув того, хіба що домислив.
Потому він почав пропадати в пожежному депо, де збиралися сільські чоловіки, забивали «козла» і дудлили самогонку. Дмитро не пив і не грав. Він сидів збоку на залізному ліжкові із засмальцьованим покривалом і мовчки спостерігав за гравцями.
