і запосіли місце за столом.

Суддя сказав:

— Закони судочинства

вагатися не дозволяють нам.

Запобігавши, щоб такі злочинства

не множились промежду християн,

ми мусим вбивцю засудить до страти,

як нам велить і право, і статут.

І тільки спосіб — як її карати —

предметом спору може бути тут.

Що скажуть райці, лавники і возний?

Як це здається, пане войте, вам? —

Підвівся Іскра, полковий обозний,

син Остряниці Якова, Іван.

(Загине теж, в бою заживши слави,

в недовгім часі після Пушкаря,

вертаючи до попелу Полтави

з посольства до московського царя).

Увесь блідий, аж під очима чорно.

— Я прошу, люди, вислухать мене.

Багато слів страшних тут наговорено.

Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.

Ми з вами люди різного коша.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—

її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.

До цього болю що іще додам?

Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок — і скінчиться справа.

І славний рід скінчиться — Чураї.

А як тоді співатиме Полтава?

Чи сльози не душитимуть її?

Запала тиша, як в страшному сні.

Горбань сказав:

— При чому тут пісні?

Вона ж на суд за інше зовсім ставлена.

І потім, бачте, чутка є, ги-ги,

що свідок цей — особа зацікавлена.

Його слова не мають тут ваги.

Тоді ми, вряд, з пристойними особами

дали сказати слово їй останнє,—

чи має серця внутрішню гризоту

і чи пред тим, як вирок наш почути,

зронити хоче хоч сльозу покути?

Підсудна слізьми очі не зросила,

І милосердя в права не просила.

З тих тоді рацій все дорозумівши

і між собою радившись не раз,

кондиціямїі права посполитого

тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись па свідоцтва голі,

в такий-то спосіб справа була рішена,

що має бути карана на горлі,

на шибениці, значиться, обвісшена.

Про що людей поштивих звідомляєм

і на потомні вписуєм віки.

Декрет печаттю нашою змоцняєм

і підписом судейської руки.

Багряне сонце. Дужка золотава

стоїть над чорним каптуром гори.

На п’ять воріт зачинена Полтава

ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір сторожко, помалу,

ворушить зорі в темряві криниць.

Сторожа ходить по міському валу,

і сови сплять в западинах бійниць.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога,—

Полтавський полк виходить на зорі!

Там бій гримить. Там гине наша воля.

Там треба рук, і зброї, і плечей.

І що там варт чиясь окрема доля,

той тихий зойк у безмірі ночей?..

Вогненна зірка в небі пролітала,

сичі кричали, вісники біди.

На сто думок замислена Полтава

вербові гриви хилить до води.

Був правий суд. І вирок оголошено.

Усе як слід. За що себе вкорить?

...Мовчить Полтава, наче приголомшена.

Перехотілось людям говорить.

А власне, що ж, такі часи криваві.

Що варт життя? Ну, стратять ще когось.

Промчався вершник по німій Полтаві —

у серці міста громом віддалось.

Простугоніло смутком вечоровим,

хитнуло тиші синій оксамит.

І тільки вершник за полтавським ровом

десь даленіє цокотом копит...

Самотній вершник зникне за туманом.

Сторожа вслід подивиться йому.

Той вершник зветься Іскрою Іваном.

Йому сьогодні тяжче ніж кому.

Уже він там, уже за далиною,

вітрами тугу спалює з лиця.

Що ж, горе горем, а війна війною.

Послав полковник гетьману гінця.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней! Шлях їм далеченький.

Пильнуйте славу полкових знамен.

Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен.

Так само засвіт встануть з полуночі.

А ти за них, Полтаво, помолись.

Лиш не заплаче свої карі очі

та Марусенька, як було колись...

...Пройшло життя. Не варт було і труду.

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

іти туди, куди мене ведуть,—

аби одбути, все уже одбути,—

і щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні?

Чи їх уже тримає що на світі?

Це наче привид взяти на ланцюг.

Щось наче там вовтузиться в лахмітті...

Це ж скільки тут сиділо волоцюг,

злодіїв різних. Теж чекали страти.

Мабуть, їм не хотілося вмирати.

Що ж, ви вже відбули своє, щасливці.

Хто б не були, а ви вже відбули.

Це ж, певно, тут сиділи і убивці,

збудована ж в’язниця ще коли.

Аж ось де прихилю я свою втому

за стільки днів, за стільки довгих літ!

Чи тут змінили хоч оцю солому?

Чи кинули хоч свіжий околіт?

А втім, яка мені уже різниця?

Я теж убивця. Я убила Гриця.

Оце ж за те мені й заплата —

із кам’яних мурів кам’яная хата.

Старий кожух... солома... постелюсь...

Хоч так полежу... в пітьму подивлюсь...

...А я заснула, господи, заснула!

Солодким сном уперше за всі дні.

Та так заснула, наче потонула.

Ще щось хороше й снилося мені...

Прокинулась, ніяк не розберуся, —

чого я тут,

хто вбивця,

хто Маруся?

Сама від себе ще така далека,

немов оце приніс мене лелека