не підозренних у проступствах жодних.

Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,

о справедливість дбаючи одну,

що, може, є які-небудь причини,

котрі її пом’якшують вину.

Вона й від цього, вбивця, ти диви,

відмовилась хитанням голови.

І це було нам доказом яскравим —

не мала що сказати перед правом.

— Тоді, зачувши отакі слова,

не бувши свідком ставлена позатим,

Ящиха Балаклійська Кошова

освідчила:

— Я маю що сказати!

У мене дома діточки малії.

Мій муж поліг в боях у Приазов’ю.

А я прийшла сюди аж з Балаклії,

хоч я людина вже не при здоров’ю.

Отож скажу відкрито і вселюдно.

Буває всяко, доля — не черінь.

Любов — це, люди, діло неосудне.

По всі віки. Во вік віків. Амінь.

У Горбаня самі стенулись плечі:

— Ото жінок і не пускають в Січ.

Сказали ви, Ящихо, нездоречі.

Даремно ви убовтнулися в річ.

— Вже стільки літ суддюю у Полтаві,—

сказав суддя.— Чимало бачив справ.

Сиділи всякі в мене тут на лаві,

халепи я такої ще не мав.

По тому встав, на стіл руками сперся:

— Тут говорили свідки й очевидці.

По вислуханню всіх цих контроверсій

суд має перейти до пропозицій.

Хоч тут думки були навпереміну,

та суд стоїть на вірному сліду.

Хто має мисль яку-небудь одмінну,

нехай про це зголоситься суду.

Мовчали всі.

Не зголосився жодний.

У книзі писар буковки низав.

Пушкар, полковник, яко віри годний,

которий ставши, так ото сказав:

— Панове судді! Важко розібрати,

що і до чого, як воно було.

Нехай простить і та, і друга мати,

а їхні діти учинили зло.

Грицько зцурався дівчини такої!

Доп’яв біди, земля йому пером.

Такої кривди парубок накоїв,

що не могло це скінчитись добром.

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,

що світ вже так замішаний на злі,

що як платити злочином за злочин,

то як же й жити, люди, на землі?

Людській душі цей злочин осоружний.

Не виправдання навіть і любов.

Дожитися, щоб так погиб хорунжий,

що ніяк похилити хоругов!

І хто ж убив хорунжого? Дівчина!

А як по ньому тужить! Як вдова.

Он подивіться. Є ж якась причина.

То вже стоїть людина нежива.

Страшне це діло, діло небуденне.

А всі почути вирока спішать.

Воно, скажу вам, легше, як на мене,

діла у битвах шаблею рішать.

Отаман Гук гукнув тоді, що справді

судити треба дівчину по правді.

Тоді Горбань сказав йому до ока

і всіх незгодних так ото згромив:

— Панове судді! Правда одинока.

А правда в тому — хто кого убив.

Гук відповів: — Не треба забувати,

хто кого зрадив, хто кого терзав.

А правда, пане, слово більмувате.

Воно не бачить, хто його сказав.

Горбань відмовив: — У такому разі

ми різні правди маєм на увазі.

Той тягне вліво, інший гне управо.

А є одне, і так вже іспокон:

статут Литовський, Магдебурзьке право,

панове судді,— це для нас закон!

— Що скажуть райці? —

Райці — безглагольні.

— Порадили,— суддя сказав тоді.—

Таким, которі дуже сердобольні,

панове вряд, не місце у суді.

Чотири рази ми отут збирались.

Достойні свідки питані від нас.

А як труїла, ще не розібрались.

І мусим слушний видати наказ.

Вона мовчить, убийниця. Тим паче.

Це треба теж до справи долучить.

Бо мати в горі. Вишняківна плаче.

А ця мовчить. Об чім вона мовчить?

Такого ще не бачила Полтава.

І суд такого ще не примічав,

щоб той, кого потягнено до права,

зневажив право та отак мовчав.

Заворушились лавники і райці:

— Це ж всі закони підуть шкереберть!

А справді, звідки у цієї здрайці

така отрута, що вбива на смерть?

Дійшли до чого, сваримся нарзаєм!

Ніяк не можем рішення прийнять.

То треба знать, чого іще не знаєм.

То знаєм те, чого не треба знать.

— Крім того, ми вже так тут заморочені,—

сказав суддя,— що ще не з’ясували,

а чи були у неї в тому злочині

помічники, чи пак компринципали?

То що ж ми будем думати-гадати,

як і про це закон є акурат.

Оскаржену на квестію віддати,

і хай із нею поговорить кат.

Іван сказав: — Панове, це жорстоко.

І божі сльози не падуть з ікон?

То де ж воно, всевидящеє око?!

Це ж глухоаспидський закон!

— Та що це, люди? Дівчину на муки?! —

Лесько як вийме шаблю з-під поли.

Тоді Леськові заломили руки

і до дверей із вряду повели.

Він тільки зблід і губу закусив,

та так судейських з себе і струсив:

— Ви, канцілюги, у чорнилі пальці,

бумажне кодло, воло набивне,

хватальники, в походах небувальці,

кого взялись подужати... мене?!

Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу,—

такого хлопця вдержати хіба? —

поміж люди проклав собі дорогу

та по столу

навідліг

як вруба!

Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.

Горбань охляв од чуба до халяв.

Козак спітнів. Козацька шабля навпіл.

А стіл стоїть. Так само, як стояв.

— Полковнику! Мечі оттакелецькі

щербилися об шаблю об мою.

Шоломи турські, панцирі шляхетські

Лесько Черкес розрубував в бою!

Чому ж цього я розрубать не можу?! —

Іван сказав: — Бо це, як світ, старе.

Фортецю, певно, легше взять ворожу.

А цього столу й шабля не бере.

(Вони з Леськом бували в битвах

разом

Лесько утне ще штуку не одну.

Він потім стане побратимом Разіна —

Леськом Хромим. Загине на Дону).

І встав Пушкар. Обвів людей очима.

Хустки, очіпки, свитки, жупани.

І голова у нього над плечима

була як вежа в шапці сивини.

Ще не старий. І славу мав, і силу.

(Про нього потім думу іскладуть.

Мине сім літ — і голову цю сиву

Виговському на списі подадуть)

Пушкар сказав, що злочин — непрощенний.

Карати треба, що там говорить.

І так карати, щоби люд хрещений

не мав за що судові докорить.

Закон є суть, тверда його основа.

Для того він і звелений судам.

Але оце як хочете, панове,

а на тортури згоди я не дам!

Тоді ми вряд, все зібраноє гроно,

на ті слова схилившись і уваживши

підсудну на тортури не діли.

І правий суд продовжували далі,

явивши в жилах зимну кров,

так нібито нічого і не сталось.

Лесько ж Черкес за те, що бешкетує,

пеню належну сплатить до шкатулки

Сиділа Галя наче панська рожа.

Іван сидів з похиленим чолом.

Сказали райці: - дійся воля божа! —